— Зима надворі! — дивувалися санітарки.

— Білизну чисту! Кімнату провітрити! Не стійте! Швидше! Швидше! — кричав ще сердитіше.

Німця загнали у кут, і з того кута він байдуже спостерігав, як роздратовані санітарки миють підлогу, кидають на неї смугастий килимок, стелять чисту білизну і відчиняють всередину заґратовані вікна.

— Лягайте, ваше високосте! — наказали німцю і показали на постіль.

— Труси! У нього ж труси брудні та рвані! — схопився за серце головний лікар, коли забіг перевірити готовність палати до візиту надзвичайних гостей.

Та в нові труси перевдягти німця не встигли. Під вікнами лікарні завищали гальма авто, і за хвилину головний лікар повернувся з двома серйозними чоловіками. Санітарка саме стягла з німця драні труси… Він так і стояв посеред палати — голий, сліпий, на смішному смугастому килимку — важко було навіть уявити більш трагічну картину.

— Німцю… — вусатий Роман Хом'як розридався, як дитина. Кинувся, зірвав з ліжка білосніжне простирадло, закутав у нього Стьопку і обережно всадовив на ліжко. — Нічого, нічого… Я тебе на ноги поставлю, — плакав і ніяк не міг зупинитися. — У нас ще — справ і справ. Так, німцю?

— Хом'як, невже це ти? — ледь чутно запитав Стьопка, і західник розревівся.

Тим часом другий візитер жестом підкликав головного лікаря і суворо спитав, вказуючи на німця:

— Чому тут знаходиться цей чоловік?

— Не знаю, — перелякався лікар.

— Від чого ви його лікуєте?

— Від шизофренії…

— Він соціально небезпечний?

— Ні, — сказав лікар.

— Ми можемо його забрати?

Лікар перелякано озирнувся, наче десь у кутку палати на нього чекала відповідь. Візитер насупився.

— Я заберу його під свою персональну відповідальність, — сказав. — Можу написати розписку — я, Семен Григор’єв, новий голова виконкому області.

— Прошу, прошу… — заметушився лікар. — Не треба розписок! Зараз я випишу довідку.

— Яку довідку?! — підвищив голос Сьомка Григор’єв. — Про те, що безпідставно тримали безневинну людину в лікарні?!

— Добре. — чоло лікаря вкрилося потом. — Без довідки…

Хом’як підійшов до Григор'єва. Потис йому руку.

— Дякую, пане Семене! Якби не ваша добра воля… Я у вашій області нікого не знаю.

— Не треба дякувати, — твердо відповів Григор'єв. — Це мій громадянський обов'язок. Слава Україні!

— Навіки слава, — відповів Хом'як і підштовхнув Стьопку до Григор'єва. — Дякуй, німцю… Якби не ця людина…

— Дякую, — сказав німець. — Якби не ви… Та не інші добрі люди…

Григор'єв підтвердив Стьопчині слова серйозним кивком — мовляв, так, якби не я… Та не інші добрі люди…

Морозного січневого дня дев'яносто другого року німець повернувся у Рокитне. Йшов знайомою з дитинства вулицею, і сльози безсоромно текли по неголених щоках. Зупинився біля батьківської хати, сів на лавку і дістав з кишені «Пегаса», якого накупив на Романові гроші. Хом'як і окуляри нові купив, і одежину, і з собою у кишеню поклав.

— Е-е, що твій степ! — сказав. — Нема за що оком зачепитися. До мене приїжджай! У гори…

Стьопка сидів на лавці й усе думав, що, мабуть, у рідному селі мало хто згадає його. Вулицею йшли люди, скоса дивилися на худого незнайомого чоловіка, який чогось треться коло Тетянчиної хати, озиралися. Німець перелякався: а раптом у Рокитному не залишилося нікого з тих, хто його пам'ятає. І Маруся… Маруся де?

Неподалік зупинилися дві дівчинки років чотирнадцяти. Одна білява, друга — чорненька… На німця дивляться, а підійти бояться.

— Надійка? Любаня? — лякаючись власного голосу, мовив Стьопка.

Дівчатка перезириулися.

— А ви хто такий?

— Батько ваш. — І заплакав.

З хати вийшла Тетяна — не впізнати: товста, навіть лице таке товсте, що й горбатий ніс на ньому губиться.

— Чого стали? — гукнула дівчат.

— Батько повернувся! — відповіла Надійка, і дівчата ближче підійшли до німця.

— Ти точно наш батько? Не брешеш? — обережно.

По кишенях поліз — цукерки на лавку висипав. Тетяна зойкнула і затулила рота долонею — оце так сюрприз!

А від своєї хати на них дивилася Маруся. Бачила, як здригалися од плачу худі Стьопчині плечі, як заметушилися коло нього Надійка і Любаня, повсідалися на лавку з обох боків, здивовані, схвильовані, насторожені, як підійшла товста Тетяна, захитала головою, мов на похороні, як врешті повели німця до хати…

Маруся всміхнулася сумно, приклала руку до серця, зачепивши важке коралове намисто, і пішла до хати.

Німцю було зле. Важкими чоботами у живіт — і то легше було, а тепер, коли Стьопка врешті опинився вдома, несподівана важка хвиля накрила з головою, давила на серце, рвала його на шматки…

Дівчатка крутилися біля батька.

— А де ти був так довго, тату?

— Та так… — пробував всміхнутися. — Таємниця.

— Військова? — витріщила оченята близнючки.

— Військова…

— Дайте батькові спокій! Хай відпочине, — цикнула на дівчаток мати.

Тетянка гриміла каструлями на кухні, швидко збирала німцю поїсти і думала про те, що Стьопка повернувся вчасно: Поперек уже не той — стара Тетянка для нього,

інші забави для себе знайшов, та і про дівчат чути не хоче, мовляв, не його це діти і край, а одній — важко… Важко. Добре, що Стьопка повернувся. Він дітей не кине, а усе інше… З усім іншим якось розберуться.

Стьопка поїв домашнього гарячого борщу, потягся уже до «Пегаса», та схопився за серце і повалився з табуретки на підлогу.

— Оце мені повернувся, щоби дуба дати?! Не буде цього! — розлютилася Тетянка.

Разом з дівчатками потягла німця на диван і. поки малі тремтіли біля нього, збігала до фельдшера, набрала сердечних крапель та добрих порад і заходилася Стьопку лікувати. Він ковтав гіркі краплі, клав пігулки під язик, усе поривався встати, та нічого з того не виходило — серце, зболіле скривджене серце усе не відпускало, стукало нерівно, похапцем, ніби кудись поспішало чи раптом завмирало і ледь чутно сигналізувало, що ще живе. Стьопка намагався зрозуміти його справжні наміри: поживе він ще чи вже час руки на грудях складати?

Бібліотекарка сиділа біля нього, все роздивлялася, яким став чоловік, і потайки змахувала сльозу, бо і в самої серце не на місці, нагадувало: через тебе, жінко, німця не було вдома довгих одинадцять років. Бібліотекарка думала-думала, як вгамувати муки совісті, і надумала.

На третій день після повернення чоловіка набралася сміливості й увечері пішла до Марусі.

— Здрастуй, Марусю, — сказала з порогу. — Чула? Німець повернувся.

— Чула, — відповіла Маруся і від швейної машинки не відірвалася.

Бібліотекарка почервоніла од незрозумілої, але дуже відчутної образи.

— Хворіє… Помре, мабуть ¹— сказала з викликом. — Пішла б до нього… Попрощалася…

— Ні, — відповіла Маруся, подивилася бібліотекарці в очі і знову повернулася до шиття.

— Тьху ти. румунка клята! — аж зайшлася Тетяна. — І за що таке падло усе життя любити до нестями? Одинадцять років за ґратами провести через таку підлоту… Та я б…

Маруся відірвалася від шиття.

— То знаєш, де був?

— Не знаю, — перелякалася бібліотекарка і вшилася.

Маруся підійшла до вікна, подивилася на засніжену рокитнянську вулицю, голий бузок за огорожею, стару вишню під вікном. Як знайшла під бузком коралі, ожив кущ, розквітнув, хоч за усіма законами і не мав би… А ставки згинули. Не брехатиме тепер німець, що йде на ставок рибу ловити. Як Юрко згинув, так і ставки за ним услід. Очеретом почали заростати, вода закаламутилась… За кілька років за селом замість чистих ставків — болота.

Маруся погладила коралі на шиї і легким рухом відчинила вікно. До кімнати увірвалося свіже морозне повітря, погнало з кімнати тепло, та жінка не помічала, як затремтіли плечі, пальці стали холодними, наче пекли крижаним відчаєм. Вона все дивилася у морозну ніч, аж поки геть не змерзла. Схаменулася. Хотіла зачинити вікно.

— Здрастуй, Марусю… — почула від бузкового куща знайомий до крику голос.