Троє подорожан повернули до мене лиця. Вже не співали, і я раптом помітив, що хилить на вечір. Уздрів на небі хмари, облиті червоною барвою, і подумав: а що, коли це наука мені; кров повинна бути! Здається, то було виразним передвіщенням, а коли так, треба мені й це взяти на зуб. Я вдарив низького поклона перед тими злидарями і, мені здалося, недаремне.

Червоне коло сонця лягло на землю. Тепло дихала земля, від полів парувало, вивітрювався недавно пущений за землю очисний дощ. Грушня, біля якої зупинився, запахла так одурманливо, що мені у голові запаморочилося, і я раптом відчув, що сльози покотилися по обличчі.

— Боже великий, — прошепотів я. — З'яви мені виразніше волю свою. Навчи мене, що діяти маю в цьому світі, щоб таки доступитися твоєї благодаті.

Наступної хвилі я почув цокіт копит: од мене хутко віддалялися три вершники, заносячи з собою і вертеп, і звізду. Спершу мені здалося, що це неласка мені, але, розміркувавши, я таки збагнув послане мені знамення. Тож скочив і собі на коня й метнувся за ними. Горлав, щоб вони почекали, щоб спинилися й вислухали, бо я таки хотів із ними порадитися. Я мчав так, що вітер забивавсь у горлянку, аж доки не підхопила мене незрима сила, викинула із сідла, і я полетів над землею, плавко покручуючися.

І тут виникла біля тієї грушні, у полі тому, висока постать без обличчя, але в одежі, без ніг, але в черевиках, без рук, але з хиткими, як у живого, рукавами. Вона ступала через поле, а 'може, пливла; здається, кудись поспішала; здається, їй треба було когось у цім полі наздогнати. Вона раптом зупинилася й побачила на землі розіп'ятого чоловіка. Лежав, ніби неживий, ніс сизо світлів, великий і трохи дивний — цей чоловік спав, а може, й непритомний був; рота він розтулив і шкірив до неба жовті зуби. І той, ко-торий прийшов сюди, як тінь, той, котрий зацікавився раптом цим соньком чи знепритомнілим, відчув у грудях гострий біль. Йому дихання заклало від того, бо щось пізнав він неспівмірне між собою і тим розіп'ятим чолов'ягою з таким чудним носом. Постать озирнулася, ніби шукала на чому оперти погляд, і помітила позад себе ще одну тінь. Здивувалася, бо то не була тінь власна, стояла вона збоку, ще більш розмита, ніж він сам: мала поставу ченця Григорія, навіть була перетиснути в поясі очкуром так само, як він. Тоді тому високому й безликому незвідь од чого стало весело, і закинув він голову, як закидають, коли сміються. Але довкола стояла неозора тиша, як поле це і як забуття, в яке потрапив отой, на землі розіп'ятий.

Я здригнувся й прийшов до тями. В роті у мене було сухо, а голова запаморочено покручувалася. Звісна річ, на тілі не мав я й подряпини, хоч і падав начебто з коня, — кінь мій пасся неподалік. Я лежав під грушнею і розмірковував про той чудний сон чи видіння. Завжди вірив у сни і завжди бажав знати їхнє тлумачення. Серед моїх нечисленних книжок сонник був чи не найулюбленішою. Але сонник цей сон навряд чи розтлумачив би — це мав зробити я самовільно. Отож я й вирішив, що знамення мені майже незрозуміле, а коли так, то можна було якийсь час спокійно полежати і роздивитися крізь гілки ясно-блакитне небо, відчуваючи на душі спокій і мир.

Відтоді я й почав шукати собі спільників. Знав, що задумане мною річ нелегка, але чим важчий хрест, тим більшу втіху маємо відчувати. Я міркував над цим не одну ніч і не раз радився з однодумцями. Нарешті вирішив, що моє марнославство може задовольнити лише велике діло. Я вирішив протоптати міцну стежку до бога, самочинно постаючи за його честь.

Народ мій кволий і поступливий, думав я, він майже не осуджує різномисля, і в ньому через те починають гніздитися всілякі єресі. Більше дотримується поганства, ніж твердої, благочестивої віри, а верхівка його майже златиніла. Морок, блуд і поганство панують навкруги, й нелегко те викорчувати. Тільки нещадна непримиренність могла б нас вилікувати од цієї біди; непримиренність, зрештою, — одна з головних моїх признак.

Бог сприяв мені щоступня. Одне — чародійна зустріч із янголами, про яку вище оповіджено; друге — прислав він до Львова патріаршого посланця Дионизія і звів мене з ним.

Дионизій мав маленьке зморщене обличчя, але очі його світилися немалим розумом: він ніби зазирав у душу співрозмовникові. Ми сиділи тут-таки, у цьому шинку, де господарила моя сестра; сестру я випровадив до церкви на вечірню відправу. Перед нами лежала рівна площина столу, на якій горіла груба воскова свічка. Вона кволо освітлювала мого гостя, я бачив тільки його обличчя, коли він нахилявся до мене, щоб проказати щось важливіше й сокровенніше, а коли відхилявся, то губився із зору цілком. Здавалося, що він зникав тоді із помешкання, а я залишався сам на сам зі свічкою — миготливим і пильним оком.

— Край ваш, — казав Дионизій, — кипить поганством. Християнство не ввійшло тут у плоть і кров: просто ідоли, яким уклонялися ви до Володимира-хрестителя, здобули собі інші назви. Всі оці ваші купали, зажнивки, закрутки, весілля, всі оці забобони, яких існує тисяча і якими живе простий люд, найбільшою мірою поганські. Бо не різдво ви святкуєте, а вклоняєтеся поганському сонцю, не Великдень вам дорогий, а фарбовані яйця. Де це видано, щоб святилися ковбаси, поросята і пироги? Дажбога нарекли Христом, але не Христа шануєте, а того ж таки богопротивного ідола.

— Це болить мені не менше, — сказав я. — Ви достатньо пізнали наш край і помітили: найбільше наше нещастя у гнилості владик. Вони утопилися в богооблудному прагненні до наживи і чинять на очах мирян негідні і нестатечні вчинки. Риба гниє з голови, пане Дионизію!

— Патріарх відає про це, — мовив Дионизій. — Знаєте, що сказав Єремія найчільнішим львівським братчикам, коли востаннє сюди приїжджав? Його слухали тоді Юрій Рогатинець, Іван Красовський, Лесько Малецький і Стецько Мороховський. Патріарх висловив думку, що мета вашої братської спілки висока. Людина, вступивши у братство, вже не належить собі, а стає святим струментом у божих руках і мусить ділом та духом віддатися церкві. Земля наша наповнюється гріхами, і чиняться вони так само легко, як і забуваються. Так переповнюється чаша божого терпіння, і колись вона проллється. Мало для кого закони нашої церкви святі і непереступні, більшість ховає за ними сваволю, поганські звичаї, чаклунство і характерництво, розпусту і розтлінність.