— Я Кирило, що його називають Ямчич, живу на Подолі, недалеко від воріт, — мовив той, що спрагу відчував.

— Я Данило, на прізвище Щур, — озвався високий. — Живу я з Кирилом по сусідству.

— А я Михайло, син Даниловий, — кволо проказав молодший.

— Мій келійник перевірить, чи так воно. Можете відпочити, — сказав Григорій майже розчулено. — Важкий наклеп Данило на мене звів, і коли б я бук справді лихий, то помстився б на ньому тяжко. Але я не лихий, а добрий, від зла вас, таті, відводжу, а на добро наставляю. У мене, знаєте, дуже тонке колосся на бороді, таке тонке, аж мухи в ньому заплутуються… Смішно так дзижчать: дж-дж, хе-хе! Я, знаєте, всіх на цій землі люблю, і вас, таті, люблю, аякже! Може, я вас більшою любов'ю люблю, ніж собі гадаєте. Спасти вас хочу, гаті, бо коли б не спас, ліпше б ви погинули! На чорну стежку ваші ноги ступили, таті, і душі у вас від того почорніли. Чорні ви з голови до п'ят, а коли не вірите, то подивіться один на одного і побачите. Чорніші ночі ви, таті!

Він знову приклався до сулії, аж забулькало в горлі. Хтось із в'язнів заплакав.

— Чорні ми, чорні, отче! — сказали Михайло й Кирило.

— Чорні вуха у вас і язик, чорне піднебіння й обличчя, чорні руки й ноги, чорні ви зсередини і ззовні, — Григорій стояв серед келії, заклавши руки за спину, і натхненно перекочувався з носків на п'яти. В цей час і справді звідкілясь з'явилася муха і втрапила Григорію в бороду, задзижчала тонко й пронизливо; він нетерпляче змахнув її з бороди.

— Чорні серця б'ються у ваших чорних грудях, і ніч вічна вас пожирає. Я навіть через стіну це бачу, і серце моє болить за вас і плаче…

Таті захлипали.

— Звільни, бога ради, нас, отче, — мовив слізно Кирило. — Несила нам муку цю терпіти…

— А я хочу вас звільнити, — скоромовкою сказав Григорій. — До того воно й ідеться. Але звільню вас тільки при одній умові, аякже!

— Кажи свою умову, отче, — відказав Данило.

— Е, ні. Ви повинні пристати до неї перш ніж її скажу. На мить за дверима запанувала глибока тиша.

— А коли ми проситимем спершу сказати умову, — несміливо озвався Данило.

— То я можу й забути про вас. Хіба так важко про вас забути?… Чорти на ваші душі давно сподіваються.

Знову зависла мовчанка, і, перечікуючи її, вискалив весело білі й чисті зуби Григорій.

— Ми пристаємо на твою умову, — сказали Данило й Кирило.

— А той, молодший?

— Пристаю, — зовсім кволо обізвався Михайло.

— Я тут приготував для вас, таті, пергамен. Не гоже записувати вас у ньому татями, то записав вас боржниками своїми, які не змогли мені вчасно виплатити борг.

— Холопами нас хочеш зробити, отче? — кволо спитав Данило.

— Холопами святого монастиря, авжеж! — сказав смиренно Григорій. — Щоб ви трудилися на братію і мали де каятися за гріхи свої. Це діло святе й боговгодне, аякже!

Він схилив голову на плече, як пташка, лукаво примружив око й засміявся дрібним тремтливим сміхом, від якого борода його аж застрибала.

— Дивні діла твої, господи, — сказав, обриваючи сміх і похиляючись. Скільки праці кладу в ім'я твоє і для слави твоєї. Ощаслив мене, господи, і дай навчити цих чорнодухих. Гей, ви! — гукнув він брутально. — Чуєте мене? Я вчитиму вас, як поводися маєте!

Відтак прикликав Григорій до себе братію, а коли зійшлися вони до келії, побачили увіч її убогість, досі до нього, крім ігумена й келійника, ніхто не вступав.

— Завітали до мене злодії, — сказав Григорій смиренно. — Я помолився за них, заснули вони і проспали п'ять днів та ночей. Покликав я вас, братіє, щоб розбудити їх.

Він відхилив двері до кліті й гукнув у темінь:

— Гей, ви, чи довго стерегтиметесь даремно? Вставайте і йдіть! Тоді на світло не вийшли, а вихилиталися змучені й змарнілі

таті. Один був високий, другий облизував перепечені вуста, а третій, зовсім тонкий, хилитався, як билина, ще й долонею очі прикривав, хоч у Григорієвій келії стояли сутінки.

— Чого прийшли в убогу мою оселю? — спитав голосно Григорій.

— Біс вселив нам у голови, що грошей у тебе багато, — сказав Данило Щур.

— Чи ж багато ви знайшли у мене грошей? — спитав гостро Григорій.

— Ані резі, — відказав Кирило Ямчич. — Ти убогіший за нас.

— Як вам спалося від моєї молитви?

— Лихі привиддя нас мучили, отче, — сказав Михайло. — Лихі сни та змори.

— І прийшов до нас уві сні янгол, — заговорив Данило, — і наказав за переступ наш монастирськими холопами стати.

— Сказав кинути діло наше богомерзьке, — додав Кирило.

— Чуєш, отче ігумене, — різко крутнувся на підборах Григорій. — Вони бажають стати монастирськими холопами. Просіть цієї милості в отця ігумена.

На те впали всі троє на коліна і вдарили поклона.

— Просимо, отче милосердений, візьми нас у холопи монастирські.

— Хай буде так, — сказав ігумен. — А ти, отче Григорію, приготуй пергамен. Але не пиши, що вступають вони в холопи добровільно, хай боржниками монастиря себе зголосять.

— Зголошуємо себе монастирськими боржниками! — сказали колишні таті.

Усі ченці схвально закивали головами, бо боговгодне діло в тому бачили. Був тільки один з-поміж них, котрий Ісакієм звався, тільки той не відчув радості з такого перевтілення татей. Хтозна-чому сльоза блиснула в нього на оці, однак цієї сльози не помітив ніхто, крім Єремії, і покивав тоді Єремія Ісакію пальцем, аж той злякано заморгав повіками і швиденько змахнув непрошену сльозу.

Мене не було в монастирі, коли все це відбувалося, розказали ту історію Єремія та Ісакій. Ісакій розповідав, прихилившись до віконечка, бо сидів я тоді в затворі, і хтозна-чому знов з'явилася на його оці сльоза.

— Що мене найбільше вразило в цій історії, — сказав Ісакій насамкінець, — це те, що Григорій насправді думав: любов сіє на землі і справді боговгодне діло чинить. Забувся він, що, хто рабство комусь на шию накладе, той сам найостанній раб.

Вночі, коли всі засинали, він любив заходити до своєї кліті зі скарбом, перед цим щільно зачинивши вхідні двері, запалював свічку і відчиняв заповітну скриню. Тоді висипав на верету весь скарб і починав рахувати, кидаючи по часточці у ту ж таки скриню. Були там монети, гривни, куни та різі, і на кожні гроші мав він у скрині переділок, в які складалися гроші грецькі, лядські, швабські й хазарські. Були тут шматки золота і срібла у злитках та в ломі. Тож перебирав він усе те, затримуючи кожну часточку між пальців і солодко при цьому муркочучи; мав майже приплющені очі, а язик його весь час прицмокував. Таким побачив його всюдисущий Єремія через прокручену свердлом дірку, коли витягнув з тої дірки чіп і приклався до неї оком. Він розпалився розповісти про все ігумену, але той, певне, знав про Григорієві гроші.