Він спинився проти затенетованих і почекав, доки вони зведуться.

— Ну, от збулася ваша думка, — сказав він смиренно. — Зневажили ви бога, а він зневажив вас.

— Вибач нам, отче, — заголосили спіймані. — Вовіки не забудемо!

— Ворог навчив вас покривати марнотне брехнею, — сказав Григорій, — через це бог не помилував вас. Коли жили ви безпечно, крали чужу працю і трудитися не хотіли, то стійте тут безвільно до кінця життя свого.

Тоді знову залементували спіймані і зі сльозами на очах молили старця відпустити їх, клятьбою обіцяючи більше не впадати в такий гріх.

Григорій стояв супроти них, перекочуючись на ногах з п'яток на носки, і дивився смиренно й лагідно.

— Сягли ви до мого серця, — сказав зрештою він. — Коли хочете працювати і працею своєю інших годувати, то я, напевне, відпущу вас.

— Зробиш велику ласку! — сказали невільники.

— Чиню так, бо м'який серцем, — сказав Григорій. — От і волосся в мене на бороді м'яке: муха в ньому може заплутатися, аякже! Тому й кажу: «Благословен господь-бог!» Віднині будете працювати на святу братію, приноситимете від праці своєї для потреб їхніх. Кляніться, що не переступите обітниці своєї, і підпишіть імення свої на пергамені, що скріпляє це.

Він дозволив їм поховати свого приятеля, і залишилися вони в монастирі до кінця днів своїх, смиренно працюючи на братію, бо це тільки їм і залишалося.

Мені важко писати про цього Григорія, бо сам я не застав його, а розповіді інших омильні можуть бути. Полікарп підніс Григорія до достойності чудотворця, і, може, воно так і було: дивний майстер він був до замків та тенет і не закопав дару свого у землю, а використовував його, як міг: є ж бо таланти не тільки до добра, а й до зла. Монастиреві нашому це записалося за велику добродійність, але існує ще вища оцінка сподіяного на землі, кожен із нас постає перед вічністю. Я не знаю, як зважиться вчинене Григорієм на вищих терезах, але коли думаю про нього, незбагненна вагота лягає мені на серце. Часто бачу в уяві той сад його, який і досі росте, і затенетованих людей, що борсаються, як дикий звір чи риба, бачу малу головату постать, що повільно простує до них із патерицею в руках, щоб учинити розправу. Тож хай осудиться він судом правим, а я оповім про те, як закінчив Григорій свої дні.

Сталося так, що неспокій таки посів серце Григорієві. Як тільки заходив він у свою келію, то непремінно чув солодкий, гидкий запах. Він обшукав келію, перебравши все майно, і зазирнув у кожну шпарину, але не знайшов нічого, хоч був певний, що десь здох у його келії пацюк і загнився. Відчиняв двері, щоб випустити сморід, але не допомагало це, навпаки сморід ще побільшувався. Тоді Григорій зміркував, що дохлятина лежить десь надворі, через що обнишпорив і там всі закути, лазячи по траві: не знайшов падла він і тут. По тому обкурив мешкання ладаном, але запах подвоївся. Відтак удався до гарячої молитви, сподіваючись, що сила його слова розжене трутний дух, однак чим більше молився, тим сильніше чувся той остогидлий запах. Тоді він почав співати псальми так часто, як співав їх, коли тримав у кліті татей, але й це йому не допомогло.

Відомо, що ніхто не переступав Григорієвого порога, окрім келійника, тож спитав він у келійника, чи не чує той важкого духу в його келії.

— Мені здається, — смиренно відказав хлопець, — важкий дух у келії стояв завжди.

Тоді був люто прогнаний келійник, але це не зменшило отрутного смороду. Часом Григорій підносив до носа руку і йому здавалося, що той гидкий дух відходить таки від нього. Не витерпів цієї муки Григорій і пішов до Єремії Прозорливого, попросивши його завітати до нього. Єремія згодився і поспішив з Григорієм до його келії. Зайти, однак, усередину він не зміг.

— Отче! — вигукнув він, хапаючись за носа. — У тебе десь тут падло гниє!

— Воістину! — смиренно сказав Григорій, потішений, що і Єремія почув той запах. — Але чи не допоміг би ти мені знайти те падло? Я усе обшукав і надаремно.

— Таке скажеш, брате! — обурився Єремія. — Чи ж я мастак падло відшуковувати?

— Ти, брате, маєш славу прозорливого, — сумирно відказав Григорій. — Прозри ж, бога ради, і звільни мене від цього ворожого наслання…

Єремія вдивився пильно у вічі Григорієві і підморгнув йому раптом.

— А може, брате, це тебе бог карає? — спитав таємниче. — Чи ж добре буде мені вмішуватись у божий промисел?

— Бог мене не може карати, — спокійно озвався Григорій. — Я ревне молюся й виконую всі монастирські приписи, живу повстримним життям. Та коли б хто порахував самі мої поклони богові, знаєш, брате, скільки їх було б?

— Звісно, звісно, — сказав Єремія, бо не міг уже витримати запаху, що хвилями плив із Григорієвої келії. — Радий я допомогти тобі, брате, але не відкривається мені твоє сокрите.

Він відійшов від Григорієвої келії і відчув, яке по-справжньому духмяне навколо повітря. Григорій же, зневірившись у прозорливій силі Єремії, знову обшукав келію і кліть, бо той жахнючий запах у кліті був начебто сильніший. Спершу йому здалося, що той дух струмить із скриньки з грішми; він сів і перебрав гроші, але падла тут не знайшов. Тоді почав заглядати в усі дорогоцінні посудини, і знову йому почало здаватися, що смердить таки з них. Потрусив кожну: з одної випав сухий кажан, а з другої — кістяк миші. Він закопав і кажана, й мишачий скелет, але й це не допомогло. По тому пішов він до криниці, що її викопав Антоній, і, набравши води, почав обмивати посудини. З них начебто стало пахнути менше, однак у келії дух не зник. Тоді Григорій сходив до попа Тита і, взявши в нього свяченої води, ретельно обкропив у келії кожен куток. Ладану він не курив, бо запах після обкурювання більшав. Він покинув келію на цілий день і спрагло помоливсь у своїй печері. Коли ж повернувся назад, вже не міг сидіти в келії: дух падла ставав у ній нестерпний. Більше того, той запах поселився і в печері, де ревно молився, і, коли Григорій зайшов туди вдруге, пахло там так само; щоб не гнівити братії, Григорій покинув печеру. Він вирішив піти до Дніпра й обмити своє тіло, бо вже давно не робив того: все-таки мав таємну підозру, що важкий запах від нього самого відходить. Пішов неквапом по стежці вниз, налягаючи на патеричку і безперервно бурмочучи молитви, і не бачив, що над ним блідо-бузкове небо розгортається, на якому немає ані хмарини. Десь над головою м'яко грало останнє вечірнє проміння, і від його теплої легкої музики все завмирало зачароване: трава, бур'ян уа дерева. Земля начебто зітхала, бо пахла сухим пилом та полином, а над Дніпром гуляла в повітрі пара білих, як молоко, чайок. Григорій же бачив тільки шматок стежки, що мигав перед очима, по тій стежці часом переповзали комахи; він намагався не наступати на них. Нараз його вуха начебто прочистилися: бадьорий і дружний спів цвіркунів він почув. Десь недалеко за-фуркали коні, і він звів бороду, щоб подивитися. По блідій у першому сутінку дорозі проїздив загін, попереду на високому гнідому коні — князь, а за ним його слуги.