Макгроун з олівцем в руках приготувався слухати інформацію Киця.

“Тварини поділяються на дві статі, як і більшість земних. Самки мають двоякоопуклу форму. Відзначаються різноманітним забарвленням. До умов життя пристосовані слабо — зовнішнє забарвлення нітрохи не гармонує з природними ознаками: воно кричуще і ще здалеку привертає до себе увагу. Голови їхні закінчуються складними спорудами, іноді прикрашеними зверху пером, а то й цілим гніздом (правда, мої локатори яєць у гніздах поки що не виявили). Не виключено, що ці гнізда служать для носіння дітей (порівняй з земними кенгуру, Брем “Життя тварин”). Примітивне зображення кенгуру, яке я зустрів тут, підтверджує вказану гіпотезу. Пересуваються самки повільно, бо задні кінцівки у них закінчуються гострими і твердими відростками, що заважають ходити. Б’ючись об поверхню твердого грунту Плутона, відростки викликають характерний стук”.

Постукуючи каблучками, в лабораторію ввійшла міс Шелла.

— Сьогодні о восьмій у начальника циклу нарада. Ваш рапорт поставлено першим.

— У мене справи. Передайте, що я затримаюсь, — зневажливим тоном відповів Макгроун.

Міс Шелла злякано ворухнула повіками: дисципліна в Уестерні була військовою.

Вона з жалем подивилася на збудженого Чарлза і шмигнула за двері. Нервові захворювання почастішали серед співробітників Уестерна — недарма у внутрішньому дворі цілу добу чергує машина “Швидкої допомоги”. “І цей, бідолашний, з’їхав з глузду”, — зітхнула вона: стрункому тридцятишестилітньому Макгроуну міс Шелла одверто симпатизувала. Але побоювання міс Шелли виявилися марними. Вже через два дні, закінчуючи свій щосуботній директивний виступ, що транслювався на всі екрани космоцентру, шеф Уестерна сказав: “За видатні успіхи інженер Макгроун з понеділка призначається на посаду начальника лабораторії інформації”.

А повідомлення Киця були все цікавішими і загадковішими. Все доти відоме про Сонячну систему ставилось під сумнів.

Так, в одній з передач Киць радирував:

“Зазначаю, що яскравість Сонця на Плутоні набагато вища за розрахункову і наближається до яскравості Сонця на поверхні Землі. Пояснити цей парадокс поки що не можу”.

— Ми перекинемо всю космогонію! — збуджено сказав шеф, розмахуючи радіограмою перед носом Макгроуна.

Наступна радіограма була така:

“Щойно відвідав будівлю, оздоблену прозорими пластинами. За хімічним складом пластини тотожні з віконним склом. Всередині будівлі, як мені пощастило встановити, міститься водопій для тварин Плутона. Рідина для заспокоєння спраги — судячи з прозорості, це звичайна вода — міститься в закритих посудинах. Звідки беруться подібні посудини, ще не довідався. Взявши посудину, тварина відкорковує її і п’є, причому кількість випитої рідини зовсім не відповідає розміру тіла тварини, а відтак і її потребам. Вода діє на тварин незвичайно. Випивши, вони ніби божеволіють, безглуздо кричать, б’ються між собою. При цьому їхні обличчя червоніють і очі наливаються кров’ю”.

Кар’єра Макгроуна стала темою всіх приватних розмов співробітників інституту.

— Чарлі, диви-но! — говорили вони, боязко озираючись, чи нема штатного підслухувача. — Права рука шефа!

— Заходить до нього без попередження і в будь-який час.

— Але ж те, що він зробив, справді надзвичайне.

— І шеф до нього просто примазується!

Коридором пройшла міс Шелла. Не звернувши уваги на купку людей, що зразу принишкли при її появі, Шелла зникла за дверима нового кабінету Макгроуна.

Чарлз сидів за столом, пихкаючи дорогою сигарою, і щось писав.

— Що там ще? — спитав, не підводячи голови.

— Вас викликає шеф. Треба підготувати доповідь президенту.

— Добре. — Макгроун ледве стримував радісну усмішку.

Трохи затримавшись, Шелла вийшла. Очі в неї були червоні. Підійшовши до вікна в коридорі, вона розгорнула зім’яту ранкову газету і в двадцятий раз перечитала коротку замітку у відділі хроніки:

“Наша газета з приємністю повідомляє дорогим читачам про майбутні заручини професора Чарлза Макгроуна і чарівної Лінди Вільнертон, дочки шановногс президента Уестерн-компані. Заручини відбудуться в четвер, 22 липня”.

— Ось свіжі повідомлення, бос, — сказав Макгроун, подаючи шефу кілька вузеньких смужок радіограм. — Схоже, що на Плутоні моєму Кицю сумувати не доводиться!

— Нашому Кицю, — м’яко виправив шеф.

“…Ці тварини більшу частину часу перебувають під землею, — повідомляла одна з радіограм. — На відміну від кротів, жителі Плутона досягли високої техніки у створенні підземних жител. Їхнє взаємне недовір’я і ворожнеча такі сильні, що вони ховаються в норах, які заглиблюються на багато кілометрів”.

— Недалеко вони втекли від нас, — відповів шеф.

— Далі ще цікавіше, — докинув Макгроун, недбало розсівшись у кріслі.

“Плутоніани божевільні. З кожним днем я дужче й дужче пересвідчуюся в цьому. Мало того, що вони систематично отруюються, добровільно вдихаючи шкідливий дим спеціально висушеної рослини. Лиш навчившись будувати реактивні апарати (це відрізняє їх од земних тварин), плутоніани начиняють їх смертельним вантажем і підривають на великій висоті. Радіоактивна пилюка опадає на шкіру і їжу тварин”.

“Вперше налагодив контакт з жителями Плутона. Це сталося в приміщенні для водопою. Я невдало замаскувався біля прилавка, на якому розташувалися пляшки з рідиною для заспокоєння спраги, і був виявлений однією з тварин, що прийшла на водопій. Вирішив грати ва-банк…”.

— Який розумник! — вигукнув шеф. — Він і теорію ігор приплів сюди.

— Ми з ним цілий рік нею займалися, — сказав Макгроун, — Киць у бриджі не знає рівних.

“Я передав в ефір на короткій хвилі своє ім’я. На подив, істота зрозуміла мене, бо кілька разів повторила вголос: “Киць, Киць”. Це доводить, що місцеві тварини можуть безпосередньо приймати і розшифровувати радіосигнали, на відміну від тварин Землі”.

— Їдьмо до мене, Чарлі, — мовив шеф, підводячись. — У гольф зіграємо. Та й Лінда, певне, вас чекає.

Стояв чудовий сонячний ранок, рідкісний для атлантичного узбережжя в цю пору року. Незважаючи на ранній час, проспектом сновигали газетярі.

— Сенсація! Сенсація! Плутону загрожує смертельна небезпека! Екстрений випуск!

Загальмувавши, Макгроун висунувся у вікно розкішного кадилака (останній подарунок шефа), кинув хлопчині монету, яку той піймав на льоту, і розгорнув картату газету, що гостро пахла друкарською фарбою. Через всю першу сторінку тягся заголовок: “Робот доктора Чарлза Макгроуна повідомляє: Плутону загрожує небезпека! В атмосфері цієї планети накопичується радіація. Земля повинна подати руку допомоги Плутону!”

— Мій майбутній тесть роздуває успіх, — посміхнувся Макгроун, рушаючи. Вийшовши з кадилака, він легко збіг гранітними сходами адміністративного корпусу Уестерна і зайшов у приймальню боса. В око йому впав незвичайний вираз обличчя міс Шелли.

“І досі ображається на мене, дурненька”, — подумав Макгроун.

— Шеф є? — спитав він, беручись за ручку масивних дверей.

— Ні… тобто так… Будь ласка, заходьте, містер Макгроун, на вас чекають.

Знизавши плечима, Макгроун ввійшов до шефа.

— Доброго ранку, бос.

— А-а, негідник, кретин тупоголовий! — лайка так і розпирала шефа.

Ніколи ще Макгроун не бачив його таким червоним і розлюченим. Шеф ішов йому назустріч, вимахуючи папірцем. Зблідлий Макгроун од ступив до дверей.

— Читай, виплодку! — Шеф замахнувся, але Макгроун ухилився від удару.

Телеграма впала на підлогу. Макгроун підняв її. Літери стрибали перед очима.

“Вчора закінчено розслідування. Поліцією Пітерстауна виявлено, що причиною (далі був пропуск: слово “безпорядок” заборонялося в офіційному листуванні) є кібернетичний механізм з маркою Уестернського інституту. Вказаний кібернетичний механізм при цьому додається…” — Макгроун пригадав величезний натовп, який йому довелося об’їжджати учора вранці по дорозі в Уестерн; якийсь чоловік сказав йому, що в приміщенні фондової біржі виявили незвичайного кота з прожектором на лобі і його тепер ловить цілий загін поліцейських.