– Христос народився, – бабі в’їдливо.

– Славімо, славімо, – стара Горпина усміхається беззбройно. І не присікаєшся.

– А скажіть, бабо… Ви діда вашого ще пам’ятаєте? – Томі своє болить. Цукор зважує, по Петрові жалем сходить: то все екологія клята… Якби не Чорнобиль та викиди, хіба мужики слабшали б у сорок років?!

– На Гробки до могилки піду. Згадаю…

– Та я не про те! Як жили з ним… пам’ятаєте?

– Добре жили. Не скубалися.

– Сексом займалися? Ну, не тоді, як молоді були, пізніше…

– Тьху на тебе! – обурилася баба.

– Та що це ви мені тут розпльовуєтеся? Я вас що – про космос спитала? Ще скажіть – не знаєте, що воно таке.

– Хіба старих людей про таке питають? Нащо тобі?

– Треба! Давайте… Помагайте молодим. Кажіть! Хто першим до сексу охолов: ви чи дід ваш?

– Ого! Та мій дід і перед смертю…

– Так! Ясно! – Бабі цукор у зуби – гуляйте! – По банки з тачкою якоюсь приходьте, бо в руках поки донесете – половину розіб’єте!

Горпина цукор до торби поклала, до прилавка притулилася.

– …А мені що робити? Терпіла! Бо жаліла, – призналася. – Казав: аж болить йому, як не теє… не зніме напруження. А я його обійму та й кажу: «Знаєш, Васильчику… Війну пережили, Сталіна з Хрущовим поховали… І тут не пропадемо. Олійки собі візьму…»

– Та досить уже, бабо Горпино! Бо вас зараз спогадами з ніг знесе! Мені ті деталі геть не цікаві!

Баба Горпина торбу на плече закинула, вицвілими оченятками на Тому з тривогою глянула.

– Невже на Петра твого мужська неміч напала?…

– Ще вигадайте дурного! Та по селу понесіть! – визвірилася Тома.

– А ти йому «Віагри» чарочку налий. Кажуть, така ловка штука для цього діла.

Томі терпець урвався. З-за прилавка вийшла, бабу Горпину попід руки та на вихід.

– Ідіть уже! Без вас розберуся.

– А Петро з виду так нічого… І не скажеш, що немічний. На Лупин хутір попер, як заведений, – не вмовкала баба.

– Коли це? – здивувалася Тома.

– Та щойно. Я оце до тебе по цукор, а Петро твій – на хутір.

Петро ледь діждався, поки жінка з хати. Третю ніч на нервах: хіба то діло – лежиш поряд із дружиною, а в трусах… заначка. І трусишся, Бога молиш: «Хоч би скоріш заснула, обніматися не лізла, бо триндець забаві!» Знайде гроші – кишки на лікоть намотає.

Тільки Тома за поріг, Реп’ях заначку з трусів витяг і поклявся: хоч усцуся, а схованку знайду! Вкотре хату облазив:

– Що за халепа? І гроші нема де заникати!

Присів на диван, у стінку очима увіп’явся – ремонт час робити. Онде край шпалери під стелею відклеївся. А що, як під шпалеру бакси засунути? І шпалеру заклеїти?

– Оце діло! – Звився, по шухлядах. Клей ПВА знайшов, на табуретку заліз, бакси обережненько під шпалеру засунув, тяп-ляп – є! Приклеїв кут шпалери, хвилин десять долонями попритискав, розрівняв. Відійшов, глянув.

– А фіг хто здогадається!

Аж до пляшки потягся – хильнути на радощах, та вчасно зметикував: зарано. На хутір змотатися, поки Тома в магазині… До Гілки тієї.

Шапку на вуха – і гайда. Так вправно сніг місив, аж баба Горпина зацікавилася:

– Куди це ти чешеш, Петре?

– На хутір треба!

Потічок перетнув – сумну Уляну зі свічкою згадав. Усміхнувся розгублено: «І що то було? Чого серце тьохнуло, аж дихалку забило?» Закрокував до старої материної хати, усе вигадував, як вмовити дівчину таємницю берегти. Уже й хвіртку відчинив, та озирнувся на Улянин двір: жінка відчайдушно махала малою сокиркою біля дровника, кидала на купу колотих дров.

Затупцював на місці: допомогти чи як?

– Ви до мене? – почув Майчин голос.

На ґанок вийшла – без вітру хитається. По снігу до хвіртки. Біля Петра стала, в очі дивиться. А худа ж. А бліда.

– Ти теє… не захворіла часом?

– Смішне питання, – скривилася глузливо. Ох, чудна!

– Що смішного? Думав – підмерзла, застудилася…

– То ви прийшли про здоров’я моє запитати?

– Діло в мене до тебе. Серйозне, – знітився Реп’ях. Потилицю почухав. – Я оце… жінці своїй сюрприза хочу зробити. Несподіваного… На день народження.

– І що?

– А їй сорок років аж після Великодня.

– А я до чого?

– Я жінці збрехав, що хату за півтори тисячі доларів продав. Щоби ж, значить, заначку мати… На цяцьку для неї. Оце й тебе прошу… Як спитає… Ти ж не підведи. Скажи: півтори тисячі за хату дала.

– Добре.

Отак просто?! Реп’ях повеселішав. «Це ж який я мудрий, – нахвалював себе подумки. – Щоби отак вчасно про сюрприз для жінки збрехати!»

– А купити їй що хочете? – спитала Майка.

– Так теє… Ще є час. Щось вигадаю.

Напружився, подалі від хиткої теми.

– А ти як тут? Не пошкодувала?

Майка хотіла було пригадати Реп’яхові, що в оголошенні хата дислокувалася в Капулетцях, а в реальності – на Лупиному хуторі, та передумала.

– Чого дзвінка на хвіртці нема? Дзвінок треба. І щоби хвіртка зачинялася. Бо прохідний двір, – відказала недобро. Пішла до хати. Навіть не попрощалася.

«Ох і стерво в материній хаті оселилося!» – вразився Реп’ях. Посунув з подвір’я.

– Стійте, дядьку! – Знов та швендя до нього чеше. І що за зараза? Певно, передумала Реп’яхову таємницю берегти, зараз грошиків потребує.

– Де ти ті дзвінки по селах бачила? – пробурмотів роздратовано.

Вона не чула. Бровки насупила, крізь Реп’яха очима сірими.

– Там у вас у Капулетцях хлопець живе. Кульгавий. Адресу дайте. Назву вулиці, номер дому. Шпатель маю йому віднести… Грубку лагодив і шпатель забув, – мовила байдуже.

– Яка ще адреса? – здивувався Петро. – За магазином до яру повернеш, повз ставок до верб дійдеш. За вербами – третя хата. Ворота з дошки необрізаної. Коричневі… – пояснив. – А дзвінка немає! Вибачай! – додав в’їдливо, подався з двору.

І весь настрій коту під хвіст. Так гарно діло владнав – крутнутися тепер до Капулетців, Тома й не здогадається, де був, а тут тобі те худе городське губи вигинає. Дзвінка їй бракує. Куди той дзвінок? Хіба в дупу засунути, щоби дзвонило, як пердіти надумає!

На вулицю вийшов, дратування під кадик. Понаїхало тих городських у села – проходу нема. Ще й командують, ніби знають, як на землі жити. А картоплі не садять – квіти, хай би їм грець! Сплять до восьмої, наче роботи немає, електрику не економлять – що не дачник, то свердловина, насос електричний, і дудлять ту воду із землі на дурні квіти, наче дощу їм замало…

Плюнув під ноги – усі вони однакові. На Улянин двір зиркнув: махає сокиркою. Матюкнувся сам на себе подумки, на Капулетці зиркнув і повернув до Уляниної хати.

– Давай уже… Підмогну.

– Та й сама в силі.

– Бачу, яка сильна. Онде аж світишся, така сильна.

Сокирку перехопив зручніше – лясь по дровиняці.

– І шо то ви, городські, села окупували?… Не сидиться вам по курятниках ваших.

– Та й ваших у містах не бракує, – Уляна йому. На лаву біля дровника присіла, піт із чола рукавичкою – втомилася, хай Бог милує.

– Наші там пашуть, як прокляті. А ваші тут чужі.

– Та й ваші в містах чужі.

– А шо до дурного звикати? Заробили – й додому, – Реп’ях їй.

– Аби на селі була робота, я б з радістю.

– Коровам хвости крутила б? А манікюру не шкода?

– Нема в мене манікюру, – так гірко відказала Уляна, у Реп’яха аж совість прокинулася: і нащо жінку дурницями сіпає?

– Ти теє… Чому тут живеш? – спитав сумирно.

– З роботи звільнили, квартиру винаймати дорого. А тут… багато не треба. Свічки роблю. Для однієї художньої крамнички в Києві. Вистачає.

Реп’ях напружився, знітився чогось, запитав ніби байдуже:

– А сім’я?… Щось ти на стару дівку не скидаєшся.

– З чоловіком давно розлучилася, а син… Звідси й до сина ближче. Навідуюся до нього.

– Навчається? У Сумах чи в Чернігові?

– …У Чернігові. – З лави підвелася. – Ти зачекай, Петре… – мовила лагідно. – Віддячити тобі хочу.

Реп’ях стояв посеред двору із сокирою, як той дурний, серце краялося: ох і худенька та Уляна, аж прозора. Чи то місто з них усіх соки висмоктує? Чи біда? Пригорнути, наче дитину, по спині погладити: тихо, тихо… Я ж бачу: очі сухі, серце у сльозах. І чого ж ви всі городські такі сумні й винуваті? Як ото пройдисвіти в церкві: як радість, то й не згадають про Бога, а як біда – схаменуться, припхаються, святі лики очима їдять, допомоги просять. Чом вас біда в села виштовхує? Бо на землі не пропадеш? То й раділи б…