– Ще шість діб… П’ять, чотири, – рахувала дні до вільного від пилососа, віників і швабр часу, щоби підготуватися як-не-як скласти сесію, переповзти на третій курс.

За добу до вимріяної волі прибиральниця Ліда злягла з печінковими коліками.

– Маєш відпрацювати, – наказав лояльний хазяїн. – Інакше на гроші за останній місяць не розраховуй.

Майка забилася в кімнатці з інвентарем, плакала тихо: за що їй таке? Краще б флаєри роздавала чи мітингувала за гроші! Там хоч одразу зароблене віддають, а тут вона… знову в халепі: до сесії не готова, грошей не заробила, виснажилася вкрай…

– Гілка! Чоловічий туалет! – Адміністратор розчахнула двері.

Майка схопила відро, ганчірку… Тільки й того, що відвернулася від адміністраторши, щоби та сліз прибиральниці не побачила.

Три кабінки з електронікою, вбудованою в унітази, мармурові стільниці умивальників, позолочена сантехніка, дзеркала на всю стінку, шкіряні пуфи, рушники з фірмовою вишивкою, а однаково туалет!

– Я в дупі… – Впала на шкіряний пуф, очі долоньками затулила. Ну, нема більше сил! Геть скінчилися…

Так засмутилася – не одразу почула шурхіт від однієї з кабінок. Коли допетрала, двері середньої кабінки розчахнулися, з неї вийшов чоловік із розстібнутими штанами. Майка заклякла: «Капєц!» Забула кабінки перевірити, на двері табличку причепити – «Санітарна обробка».

– Вибачте!

На чоловіка очима стрільнула і ледь не впала: перед нею спокійно застібав штани той самий грубий дядько, що віз її від Лільки на своєму «кубику» і з яким вона так… зганьбилася. Дядько теж упізнав дівчину.

– А… То ти прибиральниця, – сказав байдуже.

– Ні, – прошепотіла Майка. – Студентка… Підробляю.

– І ким будеш? – Дядько підійшов до умивальника, мив руки, дивився на Майку в дзеркалі. – Професія як називається?

– «Технологія виробництва і переробки продукції тваринництва»…

– У ковбасі спец?

– І в ковбасі… буду. – Відро підхопила, до дверей. – Вибачте.

– Стій!

Майка завмерла, у голові метушня: чого ще?! Дядько підійшов – дивився на Майку уважно.

– Як звати?

– Майя…

– Прізвище?

– Гілка. Ви… скаржитиметеся?

– Завтра приходь. Працюватимеш. – Дядько простягнув Майці візитівку.

А-а-а… То він її знову, у тій квартирі…

– Я… Перепрошую! Я з вами не спатиму, – пробелькотіла перелякано, віддала дядькові візитівку: заберіть!

Дядько усміхнувся негнівно, поклав візитівку до кишені Майчиного фартуха, поблажливо ляснув дівчину по спині.

– Забудь. У тебе до сексу хисту нема. Хоч із ковбасами не розчаруй. – Пішов геть.

До ночі Майка крутила в руках цупкий клаптик картону, приголомшено перечитувала вголос:

– Чертог Микола Миколайович. Голова правління оптової продовольчої компанії «Гібралтар»…

Він таки… Джай?!

Двадцять першого травня – запам’ятала той день, червоним у календарі обвела – уперше з’явилася в офісі «Гібралтару», благала тільки про одне: не перестріти Чертога. Та кабінет хазяїна на шостому поверсі, команда HR-менеджерів на невисокому другому. У них купа тестів й ефективних методик добору персоналу, та шеф подзвонив і сказав: «Майя Гілка, узяти з перспективою росту!» – і всі методики до дідька, розклали папірці зі структурою компанії, пояснювали: цей відділ займається фруктово-овочевим напрямом, цей – крупами, консервацією, оліями, цей – постачанням м’ясних виробів. Вам сюди? «Гібралтар» постачає ковбаси з Іспанії торговельним закладам по всій Україні. Зараз підійде керівник напряму, зможете з ним більш детально обговорити посаду, на якій якнайповніше розкриєте ваш потенціал…

Двадцять перше травня! За тиждень сесія і день народження: двадцять один стукне! Не рахується! Двадцять першого травня цього року життя почалося спочатку, кинуло Майці під ноги шанс, як килимову доріжку. Ступила на неї й пішла.

Сам факт того, що нову менеджерку відділу експертизи й сертифікації м’ясних виробів привів особисто Чертог, робив колег украй добросердечними: до Майки приставили куратора, що він мав увести дівчину в курс справ, навчити всього, без чого людину з вулиці й на поріг би не пустили. Не зрозуміли порядку оформлення й проходження сертифікатів на іспанські чоризо, ломо, єпископську ковбасу? Ще раз пояснимо! Не знаєте іспанської й навіть англійської? При компанії є курси іноземних мов для співробітників! І курси керування автомобілем. Повірте, вам це згодиться, тим більше – курси безкоштовні! Треба на тиждень узяти відгули, щоби сесію здати? Ми з повагою ставимося до людей, які навчаються й працюють одночасно! Вас підмінить Максим Пічкун! Та й Ігор Росов не проти затриматися, бо ми – команда.

– Дякую! Обов’язково відпрацюю! – Майка упевнилася – люди добрі! Усі! Мчала до інституту: складе іспити! Хоч на слабеньке «задовільно», але зубами вигризе, бо диплом потрібен для утвердження в «Гібралтарі». А «Гібралтар» – усе!

За місяць уже без сторонньої допомоги розбиралася з ломо-чоризо, не пропускала жодного заняття з англійської, вправно керувала автівкою на курсах, подружилася з колежанками, Максом Пічкуном, Ігорем Росовим і так упевнилася в повній залежності розвитку України від постачання на її територію іспанських ковбас – годі й сперечатися. І нащо після того бути всюди, як торочила Руся… Тільки в «Гібралтарі». Котилася-котилася життям, як самотня більярдна куля, врешті впала у своє гніздечко. Він таки… Джай!

На першу зарплатню купила собі кльовий лляний діловий костюм і босоніжки, мамі – електричну м’ясорубку, Луцикові – краватку.

Луцик кивав значущо, наче то він до Майчиного успіху руку приклав:

– А що я тобі казав? Ближче до м’яса! Не пропадеш!

Мама сяяла, розпитувала з гордістю:

– Солідна компанія? А все Григорій Іванович. Якби не він… Значить, і на море не вирвешся?

– Яке море, мамо?! У мене щотижня нова партія єпископської ковбаси на сертифікації! А ще підмінити Ігоря маю, бо він за мене працював у травні. У серпні іспит з англійської, якщо складу, отримуватиму надбавку до зарплатні. Двадцять відсотків. А ще… – торохтіла. Планів – як тарганів у гуртожитку.

– І ми для тебе подарунок маємо. – Луцик поклав Майці на долоню дві контрамарки на гастрольну виставу московського «Современника». – Знайдеш, з ким піти? Щоби контрамарка не пропала… А то Надюся тобі компанію складе.

– О, ні! – запротестувала Майка. – Є мені з ким по театрах ходити!

За два роки в столиці кілька разів у клубах Лободу, «ВВ» і «Другу ріку» слухала, на майдані підтанцьовувала під співи всіх, хто на сцені з’являвся, Пироговим тинялася, раз з однокурсниками до «Пінчук Арт-Центру» завітала, вискочила збентеженою: що на стінах понавішали? Та вона краще автопортрет молодого Шевченка перемалювала для шкільного кабінету! Так обурилася, навіть спробувала з пам’яті відтворити те, що побачила, та не змогла – аби перед очі… А до театрів, музеїв чи там у філармонію не заносило якось.

Наступного дня розіслала колегам на компи електронні листи: «Є зайва контрамарка на “Пігмаліон” “Современника”. Кому цікаво?» Під час обідньої перерви влаштували розіграш, бо, на диво, охочих не бракувало. Тягнули сірники зі жмені. «Хай виграє Росов. Росов!» – подумки просила Майка, спостерігала за невисоким худорлявим Ігорем, що він увесь – француз, точно. Ніс із горбинкою, проникливі очі, іронічна легка посмішка: щодня торкається Майчиного плеча – привіт! – і та шаріється.

– Вуаля! – Ігор витяг єдиний довгий сірник, обернувся до Майки. – Зустрічаємося біля Франка?

Майка віддала хлопцеві контрамарку, бурмотіла розгублено-радісно: перетнуться в залі, може затриматися чи ще щось трапиться.

– То поп-корн на тебе не брати?! – усміхнувся Росов.

Майка розгубилася ще більше. І ляпнула б: «Дякую. Не треба», – та навколо щасливчика вже жартували колеги: «Якби у 3D, то і “Кока-кола” б згодилася, краще квіти купи Яковлевій. І Маковецькому».

Майка спостерігала за Елізою і Хіггінсом, на сусідньому кріслі сидів Ігор, та дівчина хвилювалася не від того, що інколи його лікоть торкався її руки, – усі думки невідомо чому зосередилися на лляному костюмі і неоковирній англійській, іспит із якої не за горами. Не дай Боже, провалиться! Аби час планувала ретельно – впоралася б, а вона – по театрах. Нащо? Дивитися, як дурна квіткарка пнеться стати леді? Скоріше б кінець.