– Ну, що? – Грубий дядько відкинувся на спинку крісла, роздивлявся дівчину уважно. – Не дарма я тебе з унітаза витягнув?
– Не знаю… – Плечима знизала, очі додолу. – Вам видніше…
– Ти ціну собі не набивай. Чи не маєш власної думки стосовно своїх здобутків? Погано.
– Маю…
– Кажи.
– Усі думали: я коханка ваша… Що дурна й будуть зі мною няньчитися.
Чертог завмер на мить, розреготався – склянка на столі затрусилася.
– І що? Няньчаться?
– Ні! Правда! Переатестацію пройшла! – Розхвилювалася, насмілилася очі підняти – дивилася на Чертога, кліпала повіками перелякано.
Шеф сховав усмішку. Дивився на Майку, як на квітку дивну, – оце вкинув зернятко в суху землю просто так, задля власної примхи, а воно проросло, дякує чистим квітом.
– Іспанську вчи! – мовив суворо. – Наступного літа відкриваємо філію в Мадриді. Поїдеш, якщо мову опануєш.
– Дякую! – Мало не впала од радощів.
– Ну? І чого стоїш? Працювати, Гілка! – гримнув негнівно. – І про філію… не базікай. Не треба нам у компанії зайвої внутрішньої конкуренції. Настане час – усі дізнаються.
Вилетіла: він таки Джай! Хвіст мрій за нею волочиться: розпустився, збиває з ніг усіх, хто на шляху трапляється.
– Майє, що з тобою?!
– Нічого… Усе гаразд… – Той хвіст скрутила, у душу сховала. Спокійно, дурепко! Чого ж з тебе правда пре, як бульбашки з шампанського?!
У кабінеті – очі насторожені, питання в тих очах: «Ну, як?…» І що ж їм збрехати?… Всілася за свій стіл мовчки, до паперів схилилася – працює… І не відволікай її! Першим Ігор не витримав:
– Майє… Як справи?
– Усе гаразд. – Знову до паперів, почервоніла.
– А чого шеф викликав? – спитав Максим Пічкун.
– А-а-а… Не у справах… Питав… як здоров’я мами… моєї. Вони… знайомі давно, – брехала поспіхом. – Казав… Якщо треба якась допомога…
– У тебе мама хворіє? – спитала якась із жалісливих дівчат-колежанок.
– Та ні… Усе гаразд. Певно, зрозумів щось не так… Пусте!
До вечора не відривалася від роботи й на мить. Тільки й того, що збігала на другий поверх, де в ейчарників був графік роботи викладачів внутрішніх курсів іноземних мов, дізналася, що синьйора Пілар Хворостюк – носійка автентичної іспанської, дружина історика Петра Хворостюка і викладачка іспанської у «Гібралтарі» – зараз у відпустці, заняття розпочне за тиждень, з початку вересня, за наявності охочих. Виклянчила мобільний Хворостючки, зателефонувала їй із коридору, гаряче благала синьйору Пілар якнайскорше повертатися до викладання і збільшити кількість годин на тиждень.
Повернулася на робоче місце, сяяла, як те сонце, нічого із собою вдіяти не могла, вивчала календар, намагаючись виділити якомога більше часу на іспанську, раптом докумекала: мамо рідна… Вересень на порозі! Інститут… Відповідальний третій курс. А як же вона?…
Так засмутилася – зопалу стерла з бази даних номери сертифікатів, над якими працювала цілісінький день. Запанікувала, айтішника покликала – той віднайшов інформацію, відновив. А настрій так і не повернувся. Спостерігала, як колеги один за одним вимітаються з кабінету після закінчення робочого дня, як Ігор вийшов разом із Максом Пічкуном, кинув Майці байдуже «до завтра»… Та що ж це? Ще не напилася радості, уже все шкереберть…
Вискочила з офісу за Ігорем, побачила: розпрощався з Максом на розі вулиць, пішки подибав у бік центру. Наздогнала за квартал.
– По каві? – запропонувала відчайдушно.
– Ну… Якщо Микола Миколайович не проти… – Він не вірив. Годі було й питати – не вірив жодному Майчиному слову. Супився гидливо, наче Майка тільки-то вискочила з обіймів Чертога і ще гаряча, збуджена намагається окрутити його, Росова.
Уже сиділи за столиком затишної кав’ярні неподалік Львівської площі. Майка колотила каву, забувши вкинути до чашки цукор, Ігор вивчав меню, наче збирався бенкетувати.
– Росов… Ти мені не віриш? – врешті спитала Майка.
– Мені казала, що познайомилася з Чертогом нещодавно, сьогодні я дізнався, що ви все життя мало не сім’ями дружите… – Відклав меню, дивився на Майку відсторонено, наче його то геть не хвилює. – Остання версія звучала непереконливо.
– І в чому парадокс? Дорослі люди мають свої… історії. Колись моя мама і Микола Миколайович… були близько знайомі, – якомога переконливіше брехала Майка. – Потім життя розкидало… Він не знав про моє існування… Нещодавно зустрілися випадково. Мама розповіла про мене… От ми з ним і познайомилися… нещодавно…
– Ти дочка Чертога?… – спитав ошелешений Росов.
Майка отетеріла.
– Ні!
– А я думаю… Елізо! А ти на нього трохи схожа. – Ігор забув про гидливість, збудився.
– Яка дочка?! З чого ти взяв? – Майка розгубилася: ну, не ідіотка?! Що наплела?…
Росов не чув.
– Згоден, чого про це розпатякувати? Є дружина, законні діти… Ще почнуть… Присягаюся: я – могила. А шеф – молоток! Поважаю! Не ділить дітей на законних і байстрюків. Допомагає…
– Припини! Ти помиляєшся, і я не бажаю цього обговорювати!
– Ну, все! Все, Елізо! Тепер усе збігається. Усе стає на свої місця. Я тобі вірю – звичайно, ти не спиш із Чертогом і в тебе немає жодної можливості розповідати про стосунки… з татусем. – Простягнув через стіл руки, затис Майчину долоню. Дивився на дівчину збуджено: от прямо б тут і зараз…
Майя зрозуміла. Знітилася, бо якогось біса не відчувала такого ж нестримного бажання. Вивільнила долоню.
– Я… зараз… – Підхопилася, попхалася до туалетної кімнати через увесь зал і, коли до дверей з табличкою «WC» лишалося кілька кроків, кинула погляд на столики в кутку кав’ярні, помітила знайому вишиванку. Руся? Сто років не бачилися. Значить, у Києві?… А в гуртожитку щось не видно було…
Загальмувала біля дверей, непомітно озирнулася: Руслана сиділа за столиком у компанії декількох хлопців – вирізнялися посеред інших відвідувачів дивним одягом, до якого самі, певно, були байдужі, перечитували щось із відкритого ноутбука, жваво щось обговорювали в хмарі тютюнового диму, що його не могли розігнати кондиціонери закладу, але не це збентежило Майку – поряд із Русланою сидів той самий зухвалий «англієць», що він так познущався з Майки під час переатестації, та не «завалив». А міг би…
Знітилася. Вскочила у вбиральню, а коли вийшла за хвилину, на порожньому столику в кутку кав’ярні лишилася тільки повна недопалків попільничка…
Чи то новина про уявне генеалогічне древо «гібралтарівської» квіткарки справило на іронічного Росова приголомшливе враження, чи то він дійсно не бажав жодним чином форсувати події, та за півгодини невимушеної розмови, під час якої Росов тільки те й робив, що намагався уникати запитань на кшталт: «Як воно – дізнатися, хто твій справжній батько?!» – вони залишили привітну кав’ярню. Ігор обійняв Майку посеред вулиці, прошепотів на вушко:
– Я дуже ціную… що ти все пояснила мені. Значить, я теж тобі небайдужий?
Майка знітилася, знизала плечима. Хотілося, щоби Ігор узяв її за руку, повів через двори до схилів, з яких пів-Києва як на долоні.
– Я проведу тебе, – почула.
– Ні… Мені ще… Ні! – засмутилася, бо якщо вона йому не байдужа, мав би читати її думки. – Завтра зустрінемося. Просто… хотіла, щоби ти вірив мені…
– До завтра, Елізо…
Чому він так уперто називав її Елізою?!
Майка повернулася до гуртожитку о дев’ятій вечора. Поткнулася до Русланиної кімнати – зачинено. Повернулася за годину – ані гу-гу.
– І де ти є, Русько?… – затялася.
Засіла у своїй кімнатці, гортала підручник з іспанської, та цікавість не давала зосередитися. Чомусь терміново треба було побачити Руслану. Ще сьогодні…
За годину знову сунула на четвертий поверх. Руслана саме відчиняла двері. Усміхнулася Майці, ніби ніколи між ними не наслідила чорна кішка.
– Привіт…
– Русю… Порадитися треба, – пробурмотіла Майка.
– Проходь…
Руслана начебто і не змінилася – усе та сама улюблена вишиванка, джинси, доглянуті нігті і червона нитка із сімома вузлами на зап’ястку. А начебто і не така. Легша… Рухи граціозні, спинка вигнулася…