Майка вимила коси, що за рік відросли по плечі, підвела сірі очі, довго приміряла то брюки з блузкою і кардиганом, то джинси з легким піджаком. Коли до гуртожитку повернулася Руслана, стояла посеред кімнати в довгій спідниці і котоновому светрі.
– Гарно?
– Так… Тобі личить. Куди йдеш?
– До Золотих воріт… – Не всі ще таємниці Вирві вибовкала.
– Супер! Візьмемо таксі на двох? Я на Львівській площі вийду, а ти собі до Золотих воріт поїдеш.
Майка згадала незвичайну компанію в кав’ярні неподалік Львівської площі: Вирва, зухвалий «англієць», хмари тютюнового диму над столиком… Так он чого вона так сильно здивувалася тоді: Руслана на дух не терпіла тютюнового диму, ненавиділа курців, вважала їх слабохарактерними ідіотами. Невже за столиком відбувалося щось настільки вражаюче й необхідне для життя, що Руська начхала на власні принципи?
– А що на Львівській площі? – спитала демонстративно байдуже.
– Їжа для розуму.
– Таємні зібрання тих… інтернаціоналістів?
– Чому «таємні»? Цілком легальні…
– Візьми мене із собою! – сказала Майка.
– Та прошу! – усміхнулася Вирва.
Майка закинула спідницю і светр, надягла джинси, вискочила в коридор, набрала номер Росова.
– Ігорю… – пробелькотіла винувато. – У мене несподівані проблеми виникли. Невідкладні. Вибач…
За півгодини дісталися Львівської площі, та Руслана спрямувала не до затишної кав’ярні.
– Куди ми? – сполошилася Майка. Мало не ляпнула: «Хіба нам не в кав’ярню?»
Їжа для розуму чекала на мансардному поверсі старовинного будинку на Ярославовому Валі. Слідом за Руською Майка увійшла до просторого передпокою, кивнула худій жінці в чорному – здрасьтє! – почула з черева квартири низький чоловічий бас:
– Хіба я сперечаюся? Гвинтівка дарує владу. Але слід це розглядати як метафору!
А Майка думала: вони тут вірші читають…
– Чай будете? – спитала жінка в чорному так спокійно, ніби щодня пригощала незнайомих. Не дочекалася відповіді, щезла на кухні.
Услід за Русланою Майка увійшла до просторої – метрів сорок – кімнати: дим коромислом, під ногами рипить підлога з поїдених дощок, вікна вузькі високі. Іншого не роздивилася, бо від круглого столу і дивана до них обернулися кілька молодих мужчин.
– Руслано! Ти чула? – спитав один, схожий на середньостатистичного клерка з Волл-стрит. – Ми тепер цитати прямої дії маємо розглядати як метафори!
– На мій погляд, це їх тільки збагачує, – відповіла Руся, вказала на Майку. – Моя подруга. Майя.
– Сподіваюсь, не анархістка? – усміхнувся худий парубок із довгим волоссям, зібраним у хвіст.
Увага зібрання одразу переключилася на хвостатого – з бурхливої суперечки Майка так і не зрозуміла: анархісти – то добре чи ні? І оскільки до дебатів не підключилася – мовчки взяла чашку з рук господині в чорному, мовчки присіла на потертий диван біля вікна поряд із приязним хлопцем у розтягнутому светрі – за кілька хвилин про неї просто забули, зосередившись на скайповому зв’язку з Парижем.
Майка ковтала терпкий чай, спостерігала за компанією, роздивлялася кімнату, що вона нагадувала майстерню митця й барлогу філантропа одночасно: при стіні нарамник, мольберти, картини складені прямо на підлозі, на стінах мільйон варіацій на тему жіночих вуст – фотографії, зліпки, акварель, бронза… З меблів – тільки круглий стіл із різними за стилем і віком стільцями, диван та справжній грамофон на поїденому жучком комодику. Майка нарахувала вісьмох чоловіків і трьох дівчат, що одразу їх і не помітила, хоч ті виглядали доволі яскраво. За кілька хвилин прийшли ще двоє хлопців. «Англійця» не було.
Розгубилася: «Що я тут роблю?…» З демонстративним інтересом стежила за жвавою дискусією, щоби вже не виглядати повною дурепою. Перманентна революція, зв’язки з троцькістами із Франції, підключення рухів «Антифа», анархістів-синдикалістів для організації спільних акцій, необхідність відчути себе «тушкою», щоби не стати «тушкою»… Про що вони?! Он Руся щось активно доводить дебелій дівчині з тату-скорпіоном на шиї…
Роздратувалася: «Та в дідька, що я тут роблю?!» Уже й не робила вигляду, що цікаво: дивилася у вікно, за ним – дахи, дахи. У кімнаті – слова, слова…
– …Але ж погодьтеся! Ідеї Троцького про перманентну революцію сьогодні використовують ті ж Штати для нав’язування ідей так званої демократії західного зразка абсолютно всім країнам, незважаючи на їхню історію, традиції, менталітет… Це ж та сама перманентна революція! На жаль, не соціалістична.
– Біда в іншому! Виголошення своїх ідей як виключних і правильних і є початком фашизму. Це автоматично нівелює інші ідеї до рівня другорядних. А далі по ланцюжку: другорядні ідеї сповідують другорядні люди; від другорядних ідей і людей треба звільнятися, привласнювати право розпоряджатися їхніми життями…
– Тоді ми всі – трохи фашисти! Майн кампф! За що боротимемося?
– Годі іронізувати! Основа фашизму – міщанство. Себто егоїзм, марнославство й жадібність. Хіба не про нас усіх? Хіба кожен із нас на побутовому рівні хоч раз у житті не вважав когось людиною другого сорту?… Хіба не мріяв відірвати свій «мільйон» будь-якою ціною?…
– Ні! Ми адепти високої моралі!
– Панове! Не відволікайтеся на пусте! Нас має стати більше, а ми шукаємо однодумців не там! Хардкор! Повірте, ця субкультура відкрита для лівих поглядів. Ну, набридло пацанам уже все це по самі помідори. А Лев Давидович як казав? Безнадійна та партія, яка не здатна вести за собою… пацанів.
– …Помідор – сайт лівої опозиції. Нормальний слоган: червоний зовні, червоний всередині.
Помідор? Майці стало смішно. Обернулася до компанії… І заклякла. Біля столу стояв «англієць», дивився на дівчину здивовано-зухвало: «А ти що тут робиш?»
Знітилася. «А сам коли прийшов?» – подумки кинула йому. Сильніше стиснула чашку в долонях, увіп’ялася очима в бронзові жіночі вуста на стіні навпроти. Краєм ока бачила: «англієць» спокійно обійшов стіл, щось говорив, відповідаючи хвостатому парубкові, підійшов до дивана, жестом попросив посунутися приязного хлопця в розтягнутому светрі, втиснувся між хлопцем і Майкою…
– …І наше співтовариство в Інтернеті, – «англієць» говорив не до Майки, продовжував дискутувати з хвостатим. Наче і не впізнав її, наче вона – порожнє місце! – Чому ви наполягаєте, щоби воно залишалося закритим? І наш блог? Як при такому розкладі можна сподіватися на розширення впливу? Листівки друкувати? «Іскру» випускати? Не смішіть!
– Андрій правий, – почула Майка голос Вирви.
– Дякую, Русечко! Поясни їм! – сказав «англієць».
Він… Андрій? Майка чує, як він дихає. Його стегно прилипло до її стегна, їхні лікті торкаються одне одного, та він уперто не звертає на дівчину жодної уваги. Майка психує: і до дідька! Вона сама… Заговорить до нього. Просто подякує, що не «завалив». Заради того й припхалася, якщо чесно. Та зухвала мовчанка «англійця» дратує й затикає рот. Чому він робить вигляд, що не впізнав її? Козел! Так і Майка не впізнала!
Підводиться рвучко. Суне до господині в чорному:
– Дякую. Чай кльовий. Чашку на кухню віднести?
– Кинь там де-небудь, – відповідає жінка.
Майка виходить із прокуреної кімнати в такий же прокурений коридор, зупиняється біля кухні: бігти звідси чи залишитися?…
За спиною – кроки. Він? Озирається. Повз неї до виходу йде «англієць». Ані тобі «а, це ви!», ані «на все добре»… Ляскають двері, кроки сходами вниз.
Майку накриває прикра німа істерика: і п’яна близькість із Коробовим, і дурнувата із Чертогом менш образливі, ніж презирлива байдужість цього… Покидьок! І все це зібрання… Якого вони тут горлянки деруть?…
Смикається – кидає чашку на підлогу в коридорі, переступає через неї, до дверей: профукала єдиний вільний вечір!
Вересень ворожив тим, що під рукою: зірок накидав, вітерець приспав, павутиння між деревами розвісив. Холод ще не набрався сили, але й тепло вже не те – тануло-помирало без надій. У темряві біля під’їзду Майка зачепилася джинсами за гострий металевий гак – вирвав шмат тканини. Ну не западло?! Вивернула з двору на Ярославів Вал, напружилася від страху: а люди де?… Порожньо-тихо, тільки автівок на узбіччях, як мух на гнилій рибі. Нічого, і не страшно. Тільки б до Львівської площі дійти. Там люди… Вогні… Обійшла доглянутий «мерс», що він перегородив тротуар, наштовхнулася на капот «міні-купера» з ввімкненими підфарниками. Мимоволі глянула крізь скло в салон і заклякла – за кермом сидів «англієць». Зсунув брови, ніби тільки-но почув погану англійську, жестом указав Майці на сидіння поруч із собою – прошу.
