Майка обходить гуртожиток, вивертає на доріжку – нікого. Чує за спиною брудні матюки. Обертається – кого першого узріє? Доріжкою вздовж школи тягнуть на плечах важкі торби трійко волоцюг. Та все знайомі лиця – двійко бородатих виснажених чоловіків і баба у червоній плетеній шапці, драних спортивних штанях, картатому пальті, надто легкому для негоди. Їм важко, ледве тягнуть ноги, не обходять калюж, сунуть навпростець, та за ними в’ється зграйка хлопців-школярів – малі, не більше десяти рочків кожному. Женуть волоцюжок, як зайців на полюванні, підбирають каміння, жбурляють волоцюгам у спини з небезпечної відстані. Волоцюгам де з малими тягатися? Навіть не обертаються, знають – не відігнати, не наздогнати. Сил нема. Тільки один зі старих чоловіків матюкається спустошено й безпорадно, та малим від того тільки сміх. Регочуть, цілять камінням із багнюкою волоцюжкам у спини:
– Пішли! Пішли звідси, козли вонючі!
Один із волоцюг отримує каменем у голову. Зупиняється, обертається до малих, іде на них…
– Що ж ви, сученята, робите?
Зграйка розсипається на окремі агресивно-азартні купки, жбурляє у волоцюжку камінням із різних точок обстрілу. Ого! Та так навіть цікавіше: за ким поженеться?!
– Ну, давай, козел! Спробуй! Дістань мене! – зухвало кричить хлопчик у яскравій жовтій курточці, відскакує ближче до Майки.
Майці паморочиться. Кидається на малого. Хапає його за шкірку.
– Ти що витворяєш, сволото?! Це ж люди… Ти не розумієш? Люди!
Малий виривається:
– Та що треба?! Відпусти! Це бомжі вонючі! Бомжі – сміття!
– Дебіл! – Майка б’є малого по щоці навідмаш. Відштовхує, іде на зграйку. – Який клас? Де навчаєтеся? Прізвища! Куди?! Ану, до мене!
Зграйка – пурх! І нема. Майка тремтить, коліна підгинаються, обертається – бомжі потроху сунуть геть, спини мокрі, брудні…
– Стійте! – Сльози під кадик, схлипує, брьохає до волоцюжок, на ходу риється в кишені, намацує гаманець. – Та зупиніться…
Волоцюжки здивовано розглядають дівчину.
– Здрасьтє, – промовляє Майка до баби, як до знайомої.
Баба п’яна, очі тьмяні, дивиться на дівчину байдуже – не впізнала.
– Це вам… – Майка простягає бородатому старому чоловікові двісті гривень. – На цигарки…
– О! Добра людина зустрілася… – Бородань намагається сховати гроші, та другий, беззубий, неголений, трохи молодший, хапає його за руку.
– Куди?!
– Ви… дайте йому сотню! – просить Майка бороданя.
– Ти… іди собі! Ми тут самі… розберемося! – Бородань відштовхує беззубого, ховає гроші.
– Ні, ви дайте йому сотню! То я на всіх!
– На всіх! – Труситься беззубий, тягнеться руками до бороданя.
– Стійте! Добре… – Майка витягає гаманець, дає беззубому сотню, розгублено дивиться на бабу – стоїть собі, хитається в іншому вимірі. – Триста гривень… По сто на кожного. Ви ж жінку не кинете? – питає бороданя.
Чоловіки забувають про Майку, ніби її тут нема. Беззубий штовхає бабу.
– Ритко, іти можеш?
Баба посміхається дурнувато. Бородань скидає з бабиних плечей важку торбу, бере в праву руку. Обоє підхоплюють бабу попід руки, тягнуть геть, хоч самим іти несила.
Майка лишається посеред доріжки, що веде до проспекту. Андрія не зустріла. Тільки… Риту.
Сили стікають у мерзлу землю – можна було б ще чогось замутити, поки не настала друга дня, та бажань нема. Треба їхати до лікарні. Усередині ширяє відчайдушний опір – ні, ще не час, вона ще має…
– Андрій… – Укотре набирає номер – довгі гудки.
Майка виходить на проспект, зупиняє таксі. Зроду-віку стільки на таксі не їздила, але сьогодні такий день… Що завгодно роби, та нічого… не хочеться.
Страх випив Майчині сили ще до того, як переступила поріг лікарні, де в довгому похмурому коридорі при стіні, як тіні, стояли жовті від примх тьмяних ламп, виснажені люди. Намагалася не дивитися на них, наштовхнулася на маму. Мама така скорботна…
– Куди мені? – тільки й змогла видушити.
– Черга… Я заплатила… За консультацію. Треба твій паспорт у реєстратурі показати, бо без того…
– Куди?…
– Доню, заспокойся… Григорій Іванович…
– Я зараз втечу. Я тут не можу…
– Господи, та що ти робиш? Григорій Іванович…
Ні! Надвір! Там повітря…
– Ну, добре, тут постій. Паспорт дай. – Мама сама риється в Майчиній сумці, знаходить паспорт, гроші. – І гроші візьму. Раптом знадобляться…
Майка тупцяє посеред лікарняного двору, дивиться, як мама зникає в лікарні, гарячково набирає Андріїв номер. Він… глухий?! Він не чує?! Страх чудить: Майка дістає цигарку, закурює вдруге в житті… Травки б… Кібер каже: одна затяжка – і ти вільний… Кіберу подзвонити?
Мама виходить на поріг за годину, поспіхом тягне Майку всередину страшної лікарні. Спартанський кабінет. Утомлений лікар пробігає очима Майчине УЗД, висновок лікарів.
– Григорій Іванович казав, ви обов’язково допоможете, – чує Майка благальний мамин голос.
– Госпіталізуємо, обстежимо, тоді й висновки робитимемо…
А-а-а… Значить, капець. Майка суне вже іншим коридором за дебелою медсестрою, у вухах навушники – хай прибацана леді Гага надривається зі своїм «It’s been a long time since I came around», тільки б не чути… І не бачити.
Відділення гінекології. Палата. Ліжко при стіні. Поряд п’ять ще живих душ. Десятки ікон на тумбочках. До біса! У вухах навушники, очі заплющить – якось перетовчеться, поки обстежать і щось скажуть, та в ніс б’є запах ліків, і щось запаморочливе, солодкувато-нудотне змушує розплющити очі, роззиратися перелякано.
– Ти з області? – Із сусіднього ліжка на Майку дивиться дівчина одних із нею років.
– З Києва.
– А я з Гостомеля. Шийка?
– Що?
– З шийкою матки поклали?
– Не знаю… Просто… перевірити.
– А в мене міома. То – не рак. Доброякісна пухлина. Оперуватимуть завтра…
До ночі Майка вже знає все: що Ліда з Гостомеля дарма сподівається на операцію й вірить у міому, що двійко жінок із Василькова платять лікарям і медсестрам тихцем, тому їм усе роблять швидше, що бабцю з Бориспільського району привезли сусіди, бо діти відмовилися на Київ автівку гнати, а бібліотекарка з Яготина розраджує всіх переказами жіночих романів і плаче, коли оповідь про кохання веде, а сусідки по палаті знають: не вишкребеться, от і вмивається слізьми.
Наче під час карколомних придворних інтриг, розмови тут точилися вигадливі, таємні. Варто було лише Ліді з Гостомеля вийти, палата заходилася співчутливо-агресивною балаканиною: краще б удома останні дні прожила, ніж у лікарні скніти. Розріжуть – потім уже не підніметься, а так побігала б ще трохи. Та варто було Ліді повернутися – підтримували дівчину: вище ніс, завтра виріжуть із тебе всю каку, гарцюватимеш, як коняка!
Майка ледь дочекалася, поки санітарка вимкнула світло. Заплющила очі, щоби не бачити безнадійних сірих стін, та заснути не змогла: гірко зітхала бабця, бібліотекарка з Яготина схлипувала в подушку, жінка з Василькова хропла безбожно, а Ліда з Гостомеля молилася до ранку.
«Дах їде…» – Майка скрутилася на жорсткому, незручному ліжку, відвернулася до стіни, заткнула вуха навушниками, заплющила очі, натягнула ковдру на ніс, щоби не відчувати страшного солодкувато-нудотного запаху.
На другий день зранку її оглянув уже інший лікар – немолодий, з непробивною маскою на неголеному лиці: звелів лягти на гінекологічне крісло, довго мацав живіт, виписав купу направлень на аналізи й обстеження, і коли Майка врешті наважилася запитати: «Що в мене?!» – відповів достатньо привітно:
– Зробимо все можливе. Принаймні за МРТ, кольпоскопію, біопсію не платитимете. А там подивимося… Зарано засмучуватися. Спочатку розберемося з діагнозом.
– А з діагнозом розбиратися… довго?
– Зо два тижні. Мінімум – днів десять. До нас пацієнтки приїжджають уже обстеженими. А ви, вибачте, через чорний хід. Ніяких аналізів, тільки УЗД. Що мені це УЗД?! Папірець! Але… за вас просили. Тож обстежуйтеся.
