– Вітко… У мене немає грошей… – розсміялася п’яна всмерть Майка.

– У мене є! – запевнила така ж п’яна Вітка. Стала рачки, поплазувала до дивана, полізла рукою кудись під оббивку, витягла на світ Божий стареньку косметичку з пістрявої тканини. Всілася з нею поряд із Майкою, відкрила, витягла жменю зелені.

– Ти зрозуміла? Три тисячі баксів! На автівку збираю. Буду розсікати… Потім… – Вітка склала бакси в косметичку, тицьнула Майці. – На!

– А-а-а… Не ти одна добра… Щас! – Майка потяглася до пуховичка, що він валявся на кріслі, дістала з кишені скручені трубочкою купюри. – Коханий дав… Мама не дала, бо нову квартиру з дідом обставляють, брехала, що геть без грошей, а коханий – щедрий…

Розправила, перерахувала, зайшлася істеричним сміхом.

– Дев’ятсот гривень…

– Суки! Кажу ж – такі всі суки, повбивала б!

– Вітко… – Майка чомусь протверезіла вмить. Глянула на подругу. – Ти мене не виженеш?

– За кого ти мене маєш, Гілю? – образилася Вітка.

Відрубалися – до вечора спали, бо у Вітки першого грудня вихідний був. Під вечір очуняли, зібрали з килима порожні пляшки, недопалки, гривні й бакси.

– Гіль… Я про Сінгапур серйозно, – Вітка ще ледь язиком совала.

– Сховай… – тоскно відповіла Майка.

Перерахувала всі свої гривні.

– Тисяча вісімсот… – прошепотіла. – Поховаєш мене. На ці гроші. Скажеш, щоби спалили. Добре? – Подумала трохи. – Ні… Знеболювального накуплю. «Но-шпи» і ще… У мене записано… Жінки в лікарні порадили…

– Ходімо, зараз купимо. Аптека за рогом. Мізки провітримо, бо щось я геть із котушок. І цигарки в мене скінчилися, – сказала Вітка. – Ти як? Не проти?

Взаємність – куди без неї. Не може людина тепло ставитися до смерті, бо і смерть до людини ставиться завжди холодно.

Майка стала лякатися слів. Варто було Вітці ляпнути «скінчилися», «фініш», «край», напружувалася, наче то про неї. Та Вітка не надокучала: зранку до ночі батрачила, уночі притягала до квартири на Воскресенці ресторанні недоїдки, усе намагалася Майку нагодувати, та Майці не ліз шмат у горло. Худла. Сиділа каменем на розкладному кріслі.

– Знову не виходила? – питала Вітка.

«Ні», – мотиляла косами Майка.

Одного дня Вітка дістала ноутбук із шафи.

– На! Хоч приколів якихось подивишся в Інтернеті. Я на ньому не вмію. Ще не навчилася.

– Навіщо тобі ноутбук?

– А крадений… За копійки продавали. Чого ж не взяти? Буду колись оголошення в ньому розміщувати.

– Які оголошення?

– Про продаж сарафанів. Я ж тобі казала. Купила швейну машинку крадену… за копійки. Колись сарафани шитиму, через Інтернет продаватиму.

Того дня Майка таки вийшла з дому. Відшукала сервісний центр «Київстара», купила модем для підключення до Інтернету, нову картку з номером для свого мобільного. От і знайшла справу. До ночі проколупалася, поки активувала послугу доступу до всесвітньої мережі, занурилася в Інтернет і не з приколів почала, набрала в пошуку – «гінекологічні онкозахворювання». Мережа виплюнула мільйон страшилок. Коли Вітка повернулася додому, Майка ледь дихала: низ живота розболівся несподівано і так сильно, ворухнутися не могла.

– Що? Зле?

– Пігулку дай… – попросила Майка.

Вітка виявилася не зі слабких. Не шарахалася від Майки, не лякалася, – прийняла і подругу, і новину про її біду, – тепер тягла неметушливо, спокійно. Не вдягала скорботної маски, не намагалася змусити робити щось на свій розсуд.

– Так, спокійно, без паніки. – Простягнула Майці пігулку, склянку з водою. – Пий… Аби ти знала, чого я через тебе навчилася…

– Чого?

– Та чого – трахатися в «Мерседесі»! Прикинь?!

– Це як? – Майці стало смішно.

– Нє, нормально? Вона ще либиться?!

– Вітка – така ти прибацана. – Майка забула про живіт. От завжди так із тою Віткою: щось як утне, і сміх і гріх.

– Сама прибацана! Ти Важу пам’ятаєш?

– А-а-а… Так он чого він тебе додому проводжав…

– Смішно їй! Думаєш, легко на задньому сидінні… Як та каракатиця, вигинаюся. Ніякого кайфу.

– Співчуваю…

– А головне – води нема!

– Якої води?

– Помитися! Блін! Паперовими рушниками… Як те курвисько…

– Чуєш… А давай я на вулиці гулятиму… Поки ви тут…

– Ні… Не хочу.

– Чому?

– Люблю екстрим… – сказала Вітка. – І холодно надворі дуже. Ти ж не виходила?

Не виходила. День минув, тиждень, другий… Вітчині жарти вже не викликали в Майки сміху. Дивилася з крісла на худу, виснажену важкою працею Вітку і раптом спіймала себе на думці, що геть не жаліє її. А чого її жаліти? Трахатиметься, сарафани шитиме, додому на море влітку поїде, а Майки вже… не буде? Чому Вітка робить вигляд, ніби нічого не відбувається? Не дратується через вічно розкладене посеред єдиної кімнатки крісло, недопалки в тарілці, брудні чашки, що Майка лишає їх у кухні на столі?… І про матір того бармена, що її в Сінгапурі вилікували, більше не згадує? Шкода стало грошиків?… Підла…

Під кінець третього тижня перебування в чотирьох стінах дах не витримав. Скрутилася на кріслі, вила тихо, сльози потоком…

– Не хочу… Не хочу…

Підхопилася, побігла до ванної – знайшла мотузку, так-сяк зліпила петлю, прикріпила один кінець мотузки до вішака над ванною, накинула петлю на шию… Сіла у ванну і заплакала… Там її Вітка і знайшла, коли повернулася з роботи опівночі.

– Здуріла?! – вхопила Майку за шкірку, потягла з ванної, била по щоках – розгнівалася, аж плювалася од люті.

Майка не відбивалася. Хиталася, як деревце від вітру, дивилася Вітці в очі.

– Бий… Бий… – шепотіла затято. – Хоч убий…

– Блін, а я ще хотіла її саму тут залишити! – Вітка відкрила пляшку пива, закурила – сиділа на килимі, на Майку не дивилася. – Ні, ну хіба не западло?…

Майчині щоки горіли, усередині тремтіло щось огидне-страхітливе. Схлипнула. Упала на килим поряд із Віткою.

– Намилилася кудись?

– Ну, так Новий рік… – роздратовано буркнула Вітка.

– Куди?

– Тобі не однаково?!

– Та кажи…

– У Карпати… З Важею. Прикинь – на халяву! Тиждень могла б кайфувати. Ти на лижах колись каталася?

– Ні…

– І я! У Карпатах зараз снігу навалило. Важа на тиждень кімнату з харчуванням зняв. У Яблуницях. А ти…

– Я… не буду більше.

– Хто тобі повірить? Геть із глузду з’їхала!

– Я не буду…

– Ця хата – не моя! Ти б тут повісилася, а мені хазяйці що казати? Хочеш, щоби мене потім мєнти тягали?!

– Я не буду! – крикнула Майка.

Вітка зиркнула на подругу роздратовано.

– Ну, не знаю… Ти сама… як?

– Краще за всіх!

– Не звалишся тут, поки мене не буде?

– Як захочу повіситися, знайду дерево!

– Ти ще мене переживеш, Гілю, – сказала Вітка. – От побачиш…

Майка не відповіла – тремтіла од ненависті: Карпати, лижі… Підла! Не хочу тебе бачити! Не хочу…

Зарилася лицем у подушку, не відізвалася, коли Вітка товкла про рулет із курятини, який поцупила для подруги на кухні. Не відповіла, коли Вітка вляглася на диван, зізналася, що Важа – перший чоловік у її житті, який турбується й допомагає, а не тільки трахає в «Мерседесі».

– Одна біда – одружений, – зітхнула. – Може, ще розведеться?… А? Гілю! Ти спиш?

Не розплющила очей, коли вранці Вітка збиралася на роботу, совалася по кімнаті, бурчала щось.

І тільки коли Вітка вискочила з дому, розплющила очі, сіла на кріслі.

– Не хочу нікого бачити! Нікого… – повторювала затято.

Підтягнула до себе ноутбук, увімкнула й дуже сильно захотіла туди, де лагідне сонце дарує забуття, а не випалює до кісток: на Гоа, приміром. І щоби там не було людей.

Того дня і наштовхнулася в Інтернеті на білу хатинку посеред здичавілих груш. Світлину хтось зробив улітку: у сонячному сяйві біленька хата посеред зеленого буяння виглядала казковим барлогом чарівника, що в нього на даху селяться лелеки, на порозі зранку хтось лишає свіже молоко, а по обіді з лісу до огорожі приходять граціозні олені з маленькими оленятами. І ружі… І соняшники…