– Та де?! – психонула.

Ніч підігнала хижими звуками – рухайся, дівко!

– Є! – Вскочила до Сандживової хати, зачинила двері, перечепилася через щось тверде, мов колода, знайшла ліхтар, увімкнула, роззирнулася безпорадно. – Хаусе… Ти де? Я тобі поїсти принесла…

Тварюка не виказала себе жодним звуком.

– Хаусе… – Майка пішла по кімнаті, заглядала у всі дірки. – Вилазь, котяро. Чуєш?

Відізвався камінь у животі. Прибив Майку до підлоги. Скрутилася, руки до живота, безпорадно дивилася на полицю з пляшками: у кожній різні трав’яні настійки. А просто знеболювальних пігулок не міг залишити?

– Екопоселенець хріновий… – прошепотіла глухо.

У відповідь – плиг! Поряд із Майкою з нізвідки виник Хаус – завмер, витягнув шию: їв гостю холодними жовтими очима.

– Блін… Ти ще! – Майка напружилася, аж жилка на скроні затремтіла.

Хаус раптом роззявив пащу, зашипів, хвіст сторчма. Ступив до Майки крок.

– Ні! Благаю… – Майка завмерла на боку, затулила лице руками. Кляла себе останніми словами: знайшла безпечний кут, дурепа! Мало їй дірок від Хаусових зубів на долоні?! І риба десь під дверима валяється! А рипатися зайве – як учепиться…

Від Хауса тхнуло мерзенно – з того, що запах ударив Майці в ніс, зрозуміла: кіт зовсім поряд. Обійшов дівчину, обнюхав, тицьнувся мордою в живіт: Майка мимоволі трохи розігнула підігнуті до живота коліна. Кіт обнюхав Майчин живіт, привалився до нього важкою тушею. І враз стало тепло: від Хауса пашіло, як від грубки. Майку огорнуло незнайоме відчуття: біль пульсував і дратувався, не хотів іти, та щось дуже і міцне гнало його безжально – за хвилину біль стих, за п’ять щез. Майка поворухнутися боялася.

– Дякую… Дякую, – шепотіла, мов божевільна. – Не йди… Дякую…

Кіт грів Майчин живіт до самого ранку – не ворушився, не сіпався, тільки миттєво розплющував холодні жовті очі, варто було Майці зітхнути чи спробувати розім’яти занімілі кінцівки.

Коли над Лупиним хутором зійшло сонце, Хаус відірвався від теплого Майчиного живота, спокійно пішов до дверей, біля яких валялася риба, – за хвилину й лусочки не лишилося.

Майка сиділа на циновці, заворожено спостерігала за хижаком – наївся, ходив колами, наче роздумував, де відіспатися.

– Хаусе… Ти врятував мене? Хоч знак якийсь дай…

Кіт і голови не повернув. Зник у коридорчику, і скільки потім Майка не шукала його, так і не знайшла: тільки й помітила діру в стелі, через яку Хаус цілком міг втрапити на горище.

– Я ще прийду сьогодні! Їсти тобі принесу! – гукнула в бік горища.

Вийшла надвір – сонце, трава попробивалася. Живіт не болить. Зовсім!

– Знеболювального купити, поки на ногах стою, – маякнув здоровий глузд. Згадала про Хауса. – Про всяк випадок, – додала, аби не розвінчати надію.

Микола Галаган вкрай собою гордився. І як не пишатися: можна сказати, нову лікувальну процедуру від чоловічої немочі винайшов. Сам тільки один раз на голу дівку глянув, а як згадає, і досі жінку по ліжку ганяє, як сидорову козу, аж та благає інколи: «Та вже досить, Миколо!»

– А ти як, куме? – Реп’яха діставав.

– Нормально… – Петро не надто на ті теми балакучий. Знай біля «Волги» вошкається: вже до пофарбування підготував, поґрунтував кузов, усе думав, яким кольором кохану автівку розрадити.

– Томка задоволена? – не відставав Галаган.

– Не скаржиться, – буркнув Петро, на автівку дивиться. – А що, куме… Може, мені «Волгу» блакитною зробити? Чи чорною?

– А де фарбуватимеш?

– У хлопців у Добриках.

– Так у них, крім їдучої зелені, інших фарб немає, – засмутив кума Галаган.

– То сам куплю, якої забажаю. Як думаєш, хай блакитною буде?

– Як на мене, то така… знаєш, сіра… Як кролі перед линькою.

Тьху ти! Реп’ях роздратувався. Навіть намішав різних акрилових фарб, що їх у сараї повно – на денці у кожній банці. Узяв лист фанери, намалював різнокольорових смуг, до капота прикладав: який колір автівці личитиме?… Врешті зупинився на темно-синьому, бо дуже вже виграшно блискучий металевий олень на синьому тлі виглядав.

Кинувся дзвонити хлопцям, які тримали автомайстерню в Добриках, – ніякого зв’язку. Наче повиздихали, кляті. Сам зібрався в Добрики їхати, а тут Тома.

– Разом поїдемо, – обрадувала. – Мені два ящики горілки для магазину мають автобусом передати.

І чого його вдвох теліпатися? Реп’ях уявив, як наб’є дупу на задньому незручному сидінні моторолера, яким Тома моталася по району заради процвітання бізнесу.

– Давай уже сама… І до хлопців у майстерню зазирни. Спитай, які фарби мають. Я тобі зразок дам… Тої, що мені підходить.

Тома змінилася. Тривожні події зими, коли чоловік раптом заслаб по чоловічій лінії, трагічний ходив, ніби щойно з хреста зняли, і все на стрес в організмі жалівся, змусили Тому критично глянути на саму себе. І хоч недоліків не знайшла, – та до такої Томи черга б вишикувалася, якби вона крикнула: «Вільна жінка!» – голосом касирки, що вона справно горлає: «Вільна каса!» – усе ж таки стала м’якшою. «Я тепер кошенятко твоє!» – зізналася якось Петрові саме тої миті, коли притисла його до дивана своїми ста кілограмами. Спробував би посперечатися…

– А ти чим такий зайнятий? – спитала чоловіка, хоч і хотіла просто погодитися: «Добре, заїду до хлопців, чи не проблема».

– Город переорю, – кивнув Реп’ях у бік рівного клаптика землі за хатою. Навіть витяг мотоплуг із майстерні.

Ну, то святе. Тома вкинула до торби зразок кольору, – темно-синю фанерку, – осідлала моторолер. За хвилину загальмувала біля магазину, щоби прихопити тару, яку мала віддавати щоразу, коли отримувала свіжу горілку.

Справ на мить, а тут тобі забава. Біля магазину Полкан проститутці з Лупиного хутора допит вчиняє, бо ходив туди-сюди вулицею, ногу після перелому розробляв й узрів дівчину, до якої він ще від Різдва навідатися збирався. І чого ж його не скористатися можливістю й службове натхнення не освіжити? Так завзято почав – баби з дворів повиходили.

– Ім’я! Прізвище! – гримнув. – Ну?! Чого мовчимо?!

Майка не відповіла. Закліпала оченятами – сльози підступили, хоч хотілося, як матюклива Вітка вміла, облаяти грубого пузатого дядька, що Майка його вперше бачила.

– Чого це я маю називати вам своє ім’я? І прізвище? Хто ви такий?

– Я?! Та я тут усе! – ще дужче гримнув Полкан. Образився: «Бля, маєш! У рідних Капулетцях уже треба пояснювати, хто такий Полукан!»

– Посвідчення покажіть. Що головний… – сказала Майка.

– Вітя – дільничний наш. – До місця події пришкандибала баба Горпина, Полканова Зоя припхалася.

– Який я вам, бабо, Вітя? – психонув Полкан. – Віктор Палич! – На Майку оченятами стрільнув. – Як звешся?

– Я щось порушила? – наїжачилася Майка.

– Вітю, борщ стигне! – Полканова Зоя чоловіків норов знала, тож намагалася мінімізувати потенційні втрати нервової системи: і Полканові, і оточуючих.

– Та цить ти зі своїм борщем! – розлютився Полкан. На Майку пішов. – Та-а-а-к… Зараз будемо розбиратися. Це ти в Реп’яха хату на Лупиному хуторі купила? Що в Капулетцях забула? Винюхуєш щось?

Тома з’явилася на місці забави саме тієї миті, коли запопадливий Полкан випитував, скільки грошей Майка виклала за хату.

– А це тобі для чого?! – обурилася. Трясця матері! Ще не вистачало на все село роздзвонити, скільки грошиків у Реп’яхів завелося.

– Маю перевірити, чи всі податки сплатила, – пояснив рішучий Полкан.

– Хіба ти податкова?

– Я – все!

– А справді… Що ти в Капулетцях робиш? – встряла баба Горпина. Роздивлялася дівчину підсліпуватими оченятами: ох, і худа, бліда… Плюнь – упаде.

– Аптеку шукаю…

– У нас тільки супермаркет Томин… Один на все село, – розсміялася Зоя.

– Гандони скінчилися? – в’ївся Полкан.

– Ох, Вітька, нема в тебе совісті! – раптом стала на захист Майки баба Горпина. – Ти ж глянь – щось вона… – До Майки підійшла. – Тобі зле, дитино?

Тома й собі на ту проститутку уважніше зиркнула, навіть забула, що Майка її колись коровою обізвала. «На курку хвору схожа, – вразилася. – Коли та курка лежить і тільки квокче, а пір’я вже з неї лізе…»