А Бог тільки народився. Не почув Уляниних молитов. До білого ранку промордувалася – не горить піч, хоч трісни. Повну хату диму напустила, дихати нема чим. Спробувала відчинити дверцята невеличкої грубки з чавунними кільцями для приготування їжі, що вона до печі приліпилася, – хоч би її розтопити. Де там! Застрягли дверцята намертво. Уляна вже й кільця з плити познімала, спробувала зсередини ті дверцята розхитати – не йдуть, підлі. Знову до печі – та гори вже! Ніяк!

Вийшла на подвір’я, на хутір глянула – он він, увесь перед очима. Шість старих хат – по три на кожному боці вулички без назви й імені. На одному боці Улянина хата, поряд – Троянова, далі – Сашка Задуми, що він практикує йогу й органічне життя, обливається водою навіть взимку, зве себе Сандживом, а місцеві перекрутили та Санькою-жидом кличуть. На протилежному боці три покинуті будівлі стояли – Реп’яхова, з журавлем та жовта, що її колишні господарі сто років тому яскравою фарбою виділили. Уляна думала: ніколи до них люди не повернуться. А воно он як.

Зітхнула, посунула до живих душ. Стукнула у віконце Троянове.

– Валерію Михайловичу! Вийдіть на хвилинку.

Махнула худому бороданю Сандживу, що він саме вискочив на подвір’я з відром води:

– Сашку, справа є!

За п’ять хвилин увесь наявний контингент Лупиного хутора топтав сніг посеред вулички. Ані Валерій Михайлович Троянов, поважний сивий пан в окулярах із золотою оправою, ані бадьорий, як огірок, тридцятирічний програміст Сашко-Санджив анітрохи не здивувалися появі нової сусідки.

– Певно, з наших… З екопоселенців, – припустив Санджив. – Природа стукає в серця. Кличе.

– Щось вона не дуже готова до зустрічі з природою, – відказала Уляна.

– Однаково, чому її до нас прибило. Піч треба полагодити, – постановив Троянов, подмухав на голі долоні, упевнено посунув до Майчиної хати, наче професор у пічній справі: зараз за хвилину сажу витрусить, тягу перевірить, сірником чиркне – бітте!

А воно ж тільки збоку просто здається. Вошкалися, вошкалися з тою піччю – не їсть дров, зараза. Уже й ходи пошкребли, як могли, сажі відер десять надвір виносили – і самі в тій сажі. Уже й тягу перевірили – наче тягне, а піч однаково димом усередину дмухає. Та так активно, Уляні довелося вікна повідчиняти, аби хату провітрити.

– У Капулетці треба йти, – здався Троянов. – Гороха покликати.

– У Різдво?… – скептично усміхнувся Санджив. – Та він у будень зранку п’яний, а на свята…

– От і добре, що свята. Пляшку йому поставимо, – постановила Уляна. – У мене самогонка є.

Майка прокинулася в Уляниній хаті від запаху сухих груш і гострого болю в животі. Підхопилася мимоволі, буцнулася маківкою об стелю – аж запаморочилося. Впала на теплу ковдру, збентежилася, та події минулої ночі виринули із підсвідомості, перш ніж потріскані вуста прошепотіли: «Де це я?…»

Долоньки до живота – та вгамуйся ж ти, біль! – визирнула з печі: у затишній кімнатці нікого. На білених стінах віники сухих трав, біля дверей на табуретці відро з водою, стіл покритий цупкою квітчастою скатертиною, фото усміхненого хлопця в бейсболці святковою ялинкою по центру. При стіні платяна шафа із дзеркалом: у Майчиної бабці така сама дверима рипіла, любила малою ховатися в ній від старенької. А біля печі на стільці Майчині речі акуратно розкладені. Зиркнула на себе: труси, футболка, гольфи. Хто ж її роздягав?…

Заспішила вдягнутися скорше, бо ще увійде хтось знадвору, а вона отут голяка… Зіскочила з печі, та до стільця не дійшла – побачила в печі горщик, принюхалася – м-м-м… І так їсти захотілося, хоч вмри!

Диво – не дійсність. Несла в руках гарячий горщик-сонце, поставила на стіл, набрала повнісіньку ложку… І що то за така смачнюща жовта каша? Так захопилася й не почула, як рипнули двері.

– З Різдвом… – почула.

Ком у горлі. Знічено зиркнула на худорляву сумну Уляну.

– І тут… люди є?

– Люди всюди… – відказала ґаздиня.

Майка – ага. Мотильнула косами. До стільця.

– Піду… – буркнула, наче не зраділа новині. Люди всюди, всюди люди! Джинси, светрик, шапка, шалик. Геть.

Уляна мовчки спостерігала, як вдягається дивна гостя. Худенька бліда дівчина з русявим волоссям, цікавим кирпатим носиком і глибокими сірими очима під рівнесенькими чорними бровами здавалася такою старезною й мудрою, наче все на світі наперед знала, тож і не витрачала сил і слів на зайву метушню. Уляна й собі слова вкоротила:

– Проводжу.

– Сама.

– Там у тебе гості.

– Які гості? – Майка обкрутила шалик навколо шиї, зиркнула на горщик – у шлунку тепло. Знітилася: нажерлася і не подякувала…

– Піч лагодять, – сказала жінка.

Майка почервоніла до скронь, плечима розгублено знизала.

– Дякую… Каша – ульот.

– Звичайна каша. Ходімо.

Майка вийшла на ґанок, роззирнулася зачудовано – мамо рідна! Новий сніг вкрив усе навкруги – хати в білих шапках, соснові віти попрогиналися, луг чистим вирівняно, навіть на колодязі-журавлі зверху біла пімпочка. Над головою небеса блакиттю розстаралися. І без краю то, без краю. Наче боже око стежить пильно, аби ніхто не сіпнувся те диво зіпсувати.

Ступила з ґанку в чистий сніг. Геть не холодно. Пішла по подвір’ю до хвіртки: так он ти який, Лупин хутір. Учора й не роздивилася. Ліворуч від Уляниної хати ще дві примостилися: з димарів прозорі цівки. Не порожні? Просто навпроти – за двадцять кроків, рукою дотягнешся – її хатинка сіра, поряд покинута будівля з колодязем-журавлем і ще одна, жовта, як звіробій, напівзруйнована.

– Зачекай, дров прихопимо. – Уляна причинила двері, підхопила сани, посунула до невеличкого дровника біля хати.

– Нащо?

– А піч чим топитимеш? – Кидала на сани березові цурпалки голими руками. І не холодно їй?

Майка пошкандибала до дровника, притулилася до старої груші (і чому тут стільки груш?!).

– Мене Майєю звати, – видушила винувато. – А ви Уляна?

Жінка кивнула.

– Ви ж… не тутешня?

– А що? Видно?

– Чомусь… видно.

– Не тутешня.

– Давно тут?

– З півроку.

– Чому?

– А ти? – Уляна розігнулася, на дівча сумно зиркнула.

– Хочу.

– От і я схотіла, – відказала невесело. Смикнула мотузку, що вона до саней кріпилася. – Допоможеш чи самій тягти?

Різдвяний ранок – а де та радість?

Майка разом з Уляною тягне важкі сани, каша розповзлася – не тільки в шлунку. У голові. Що це вона утнула? Нащо те все – глухий хутір, хата, ліси-луки-груші… Людям у Різдво клопоту дала. Наче назавжди припхалася. Наче жити їй тут…

Відчай жовчю – аж зупинилася. Дідько, бігти звідси! Автобуси ж… А… Раз на тиждень. Нічого. Пішки до Капулетців, звідки хтось та їхатиме до траси, далі автостопом до Києва.

– Втомилася? – Уляна перехоплює мотузку, волочить сани далі. – Доганяй.

Майка човгає вслід, зиркає навкруги зацьковано: яке ж усе чуже, вороже… І поле те біле, і гайок той клятий, і ліс! І хутір, і небеса…

Під хатою натоптано – сіро. Недопалок у снігу. У хаті троє чоловіків біля печі вошкаються.

– Доброго дня.

Двоє підхопилися – один поважний сивий, другий молодий бородатий.

– Троянов. Валерій Михайлович, – у сивого низький густий бас, від того тепло.

– А я Санджив, – бородань усміхається по-дитячому довірливо. Суне до Майки, простягає руки. – Дай долоні.

– Нащо?

– Відчую твою енергетику.

– Не треба.

– Добре, – легко погоджується, лопоче, не зупинити: – Моя хата крайня до лісу. Заходь при нагоді.

– Нащо?

– Просто так.

Сивий Валерій Михайлович кахикає в кулак, дивиться на Майку уважно.

– Як вас звати, юна пані?

Майка не встигає відповісти. До хати ввалюється Уляна – повні руки дров. Кидає їх посеред кімнатки.

– Її звати Майєю.

– Майя в санскриті – ілюзія, – з чогось радіє Санджив. – Отака приголомшлива реальність.

Майці паморочиться. Слова переплутуються в голові. Чому вона тут? Хто ці люди? Про що вони зараз… Ілюзія? Певно. І сама не відає, чи є вона ще, чи вже немає…