На відміну від інших, що вони впадали в депресняк уже за місяць перебування в екстремальних умовах, Горох полюбив черево великого залізного монстра, захопився надскладним його начинням. За три місяці норвезькі менеджери направили метикуватого хлопця на безкоштовні курси механіків. Без відриву від основної роботи, зрозуміло. Ще за два обслуговував газову турбіну, що вона виробляла електрику для всієї платформи. Зарплатня підскочила до п’ятиста євро за добу, та не тільки гроші гріли душу Тольки Горохова: відчував себе причетним до великої потрібної справи – от і шторми, і вітер із ніг збиває, а вони качають ту нафту… Всупереч. Бо сильні. І ясно тут усе – ніякої колотнечі, невизначеності. Важка робота, гідна оплата… Нормально, Норвегіє.

За два роки відпахав три повні вахти по сто вісімдесят діб із перервами на відпочинок на Шпіцбергені, повернувся в Прилуки – король! М’язи накачані, морда обвітрена сувора, на рахунку двісті тисяч євро, а самому ж лише двадцять два! Та як іншим від заздрості не вдавитися?!

Мама перелякалася спочатку.

– Толю, ти ж не кажи нікому! Ще пограбують.

– Та добре… Не хвилюйся. Гроші в банку. Язик у мене – не помело.

– Що з грошима робитимеш?

Як зізнався – розплакалася, бо сів біля столу, папірець перед собою поклав:

– Сто тисяч – на хату. Дім куплю. Двоповерховий. Двадцять штук на автівку. Решта тридцять хай у банку лежать. Бо дім потягне… Меблі всякі треба, те-се…

– А ще п’ятдесят? – спитала мама.

– Так то тобі… Ти ж салон краси колись хотіла…

І як не заплакати? Думала: поїхав – забув. А він повернувся, себе забезпечив, ще й матері допомагає.

Як пішли грошики тринькати – хіба що сліпий не здогадався: не порожнім Толька Горох із мандрів повернувся. Та й присікатися ніяк. Містом не вештається – усе справи в нього, справи. За місяць дім двоповерховий на двісті квадратів купив із ділянкою в п’ятнадцять соток. Третю «Мазду» і моторолер японський.

– Ремонт робитиму, – вирішив, хоч усередині нового дому і побілено, і пофарбовано. А Горохові на свій смак треба.

Занурився по маківку – тільки й розмов, що про рейки дерев’яні, фарфорові ролики для електропроводки в стилі ретро, сатенгіпс і гіпсокартон. Сам намагався все робити – виходило. Надвечір втомлювався, сідав на моторолер, мчав на Удай із вудками. От ніколи раніше риболовлею не захоплювався, а з Норвегії повернувся – риби йому, а не друзів із пляшкою. Призвичаївся за два роки до самоти й обмеженого спілкування, так і продовжував жити.

На березі Удаю і перестрів шістнадцятирічну пісюшку Юльку: нігті довгі розписані, волосся біляве пофарбоване, оченятка підведені, вся у «Дольче Габані», навіть на кросівках така наліпка була. От приїхала вона нібито на своєму крутому вєліку до річки скупатися, бо то її місце улюблене, а тут хлопець із вудками. Та то нічого… Він же, кажуть, десь по Європах линдав, тож не селюк якийсь… На Юльку не кинеться, коли вона топлес плаватиме.

Горохове мужське єство скоріше за мізки зрозуміло, що то є топлес. І коли дівчина, вихляючи стегнами, вийшла з річки прямо на нього, кинув вудку, простягнув до неї руку…

– А ти мене любиш? – запитала білявка зухвало. Зупинилася по коліна у воді.

– Так… – сказав спантеличений Горох.

– З першого погляду?…

«Угу», – кивнув, бо вже й говорити несила – скоріше б до тіла.

Білявка манірно вийшла з річки, спочатку торкнулася пальчиком голого Горохового плеча.

– Я теж тебе полюбила. Тільки побачила… – Притулилася до нього, обвила руками шию, підтягнулася, обхопила ногами хлопців тулуб, припала губами до шиї.

Горох тільки й відчув, як кропива до спини прилипла, коли качалися берегом.

До файної Толиної хати разом повернулися вже поночі. Юлька кинула велосипед посеред двору, зателефонувала батькам.

– Ма! Па! Я в подружки ночуватиму… До іспиту готуватимуся.

Горох знітився, потилицю почухав.

– Тебе звати як?

– Юлія! Ти в цьому домі сам живеш?

– Сам…

– Тепер – ні! – Роздяглася посеред вітальні, заваленої будівельним сміттям, вляглася на шпалерні смуги, що Горох їх розклав, аби вирівнялися. – А як тебе звати, коханий?

– Анатолій, – прохрипів Горох, оперативно стягуючи штани.

Енергійна Юлька ще не встигла остогиднути прилуцькому нуворишу, коли про стосунки сина з неповнолітньою школяркою дізналася мама. У самої клопоту по маківку: приміщення для салону краси купила, до Києва моталася, де сучасне обладнання для перукарень вибрати можна, а тут – на тобі! Як почула плітки, того ж дня в синових хоромах була.

– Толечку! Та ти хоч знаєш, чия то донька?!

– Ма… Ну, не однаково?… – Ніколи Горох із мамою про своє інтимне життя не балакав. Нащо вона? Чи сам не розбереться?… – Ти он салоном своїм займайся… – додав. – Бо спеціально не стригуся. Хочу, щоби у твоїй перукарні мене обкорнали круто.

– Толю! То Козлюків донька. А Козлюк – він скажений… Сусід гілку горіхову спиляв, що вона з Козлюкового двору на його територію залізла, сонце затуляла, так Козлюк йому за те псів перетруїв, а потім до курей щурів запустив. А це ж не гілка… Донька його єдина.

– Та все в нас нормально, ма. Чого хвилюєшся?

– Так мала ще! До школи бігає!

Ого… Ще та мала! Горохові спочатку вкрай цікаво з Юлькою було, бо така вже дівка вигадлива: не знаєш, чого від неї чекати. Та за місяць втомився: ото б їй тільки гоцати, а в Гороха справи загальмували.

– До Чернігова їдеш? – не відлипала. – І я з тобою!

– Та й сам можу. Меблі для дому замовлю й повернуся.

– Я обиратиму! – Шопінг виявився другим після сексу хобі Юлі Козлючки.

Горох не встигав грошики виймати. Меблі обов’язково шкіряні, портьєри на замовлення щоби шили, ліжко в спальню з оксамитовим підголів’ям…

– А стеля в спальні – дзеркальна! Щоби ми себе бачили… – уже по-хазяйськи розпоряджалася.

За квартал спілкування з малолітньою витівницею вже вкрай напружувало Гороха – знай голову ламав, як від Юльки відкараскатися. Та все сталося не так, як гадалося.

У вересні, коли неповнолітня Козлючка мала піти до одинадцятого класу, а Горох уже натякнув, що їм би треба розійтися по-тихому, заплакана Юлька постукула до файної Толиної хати опівночі, проторохтіла перелякано:

– Тато! Тато все знає!

– Що?

– Та як що? Вагітна я!

Горох ще не встиг усвідомити новину, як юрба Козлюків заполонила хату. Оперативно зібралися: тато Козлюк зателефонував братам і сестрам – виявилося, що їх, Козлюків, дев’ятеро душ матінка була народила, – припхалися посеред ночі з чоловіками-жінками-дітьми честь Козлюкового роду боронити.

– Ах ти ж, падло…

– Та стійте! – вигукнула перелякана Юлька. – Я його кохаю.

– А ти?! – спитав тато Козлюк.

– А я… з нею одружуся, – сказав Толя.

Козлюки оцінили масштаби Горохового обійстя, автівку, моторолер, садок за хатою…

– Ну, що? Готуємо весілля?

За тиждень уже й охомутали хлопця. Юлька перетягла до Гороха свої речі, перестала ходити до школи, намагалася господарювати, та всі ті спроби виливалися для Гороха в нові витрати: то їй мікрохвильову піч купи, бо у всіх вже є і зручно, то круту куртку через інтернет-магазин собі замовила спеціально для того, аби по хліб до магазину в ній бігати, то купила гіпсову колонну «під мармур», що на ній вазон із квітами мав стояти. Потім з’явилася клітка з папугами, потім мертвий ведмідь на підлозі.

– Тобі подобається, синку? – обережно питала мама, коли заходила до сина в гості.

– Та так… – дратувався.

За місяць після весілля тато Козлюк покликав зятя на відверту розмову з домашньою самогонкою. Юльку з матір’ю відправив серіал дивитися, зачинив двері кухні.

– Ти не подумай, зятю, що я у твоїх кишенях поритися хочу… Але маю знати, як ти про мою доньку й майбутнього онука дбати плануєш. Бо бачу – сидиш собі вдома, рейки якісь до стелі прикручуєш, кахлі в туалеті ліпиш. А на життя заробляти коли? Щось мені той твій настрій геть не до вподоби.