Згадав про Юльку.

– І понесло ж мене на той Удай?! – засмутився. Почав рахувати. У вересні малолітка вже вагітною була. Нині лютий. Шість місяців. Ще три, і народить.

– Де ж мені тебе виглядати, Солю? – прошепотів.

Соломія зателефонувала наступного ранку, та так несподівано – Толя саме розпаковував пластикові вікна, що їх привезли з Рагузи. Дядьки поруч горбатилися.

– Хто це? – здивувався Іван.

– Може, помилилися. – Хлопець відійшов на пару метрів, приклав до вуха мобільний. – Алло…

– Хочу бачити тебе! Сьогодні, – низьким схвильованим голосом прошепотіла Соломія. – Увечері… Біля човнів Гільєрмо.

– Вирвуся… – пообіцяв. Розхвилювався – не зміг втримати радісної усмішки.

– Хто дзвонив?! – підозріло насупився Василь.

– Не знаю… Мова в них чудна. Квесто-песто-сісто… Про що балакають?… – До вікон побіг, ухопив два одразу, попер до складу. У голові паніка: як вирватися?

Коли сонечко позіхнуло розслаблено: «Ще працює хтось? Кидайте вже, бідахи!» – зупинився посеред складу, де бригада саме закінчувала вікна вставляти, ляснув себе по лобі.

– Трясця матері! Я ж учора здачу не забрав, коли Юлі босоніжки купував! Блін, а я думаю: що мені цілий день спокою не дає. П’ятдесят євро дав, а вони сорок коштують. Десятку просрав.

– Йолопе! – вилаявся Іван. – Біжи скоріш! І черевики ті візьми! Може ж, совість мають.

– Чека вистачить.

Летів-співав, реготав – твою наліво! Обвів Козлюків навколо пальця – ще не раз зможе. Домчав до містечка, перевів дух, пішов до бухти.

Соломія сиділа на розкладеному пляжному шезлонгу біля хвиль. Дивилася в море.

– Сонечко моє…

Озирнулася. Чорні брови звела.

– Ну, що ти зі мною робиш?! – запитала з розпачем.

Горох знітився. Присів поряд, обійняв.

– Тихо, тихо… Усе добре… Сонце моє…

Вона тицьнулася лицем у його груди. Шепотіла щось тихо – не розібрати.

– Солю…

Очі підвела.

– Попливли…

– Зараз? – Горох роззирнувся безпорадно: на набережній літні люди за столиками розмовляють. Гільєрмо біля своєї майстерні вошкається, двійко дітлахів у хвилі камінці кидають.

– Попливли… – повторила Соля вперто.

– Та добре…

Жителі містечка з подивом спостерігали за двома пришелепкуватими чужинцями – певно, геть хворі чи напилися. У повітрі градусів п’ятнадцять, у морі – стільки ж. Хмари набігли, дощ збирається. Та й ніч! Куди вони лізуть? Навіть Гільєрмо сполошився, пішов до Солі й Гороха, що вони вже роздяглися, взялися за руки, ішли у хвилі.

– Стоп! Стоп! Баста! – кричав.

Соломія щось гукнула йому весело. Гільєрмо зупинився.

– Що ти сказала йому? – запитав Горох.

– Що ти – чемпіон із плавання… – розсміялася.

Чудна дівка. Вела його в чорну безодню, шепотіла щось затято.

– Не видно… Ніч. Нас уже не видно, – зуби цокотять. – Ще кілька кроків.

Горохові вже по плечі.

– Попливли? – запропонував наївно. Зиркнув на суцільну чорноту перед собою: добре, хоч хвиль нема.

Соломія обхопила хлопцеві плечі, притислася до нього – забув, що ноги в холодній воді віднімаються.

– Нема де більше кохатися, любий… – сказала. – А тут можна… ніхто не побачить…

То – розкіш, втіха: гріти холодне море гарячими тілами, сплестися такою тугою косою – тільки розрубати вийде. Цілувати солоні Солині губи, колихати її, мов малу дитинку, кружляти навколо неї птахою, змією, рибою…

– Солю… Жити без тебе не можу. Поїхали звідси!

– А як робота твоя?

– Іншу знайду.

– А моя робота?

– А ти не працюватимеш. Чи в Україну повернемося. У мене дім великий у Прилуках. Два поверхи, усе там усередині є – меблі нові, посуд, білизна. Усе! «Мазда», моторолер, – перераховував гарячково.

– Ого! Та ти багатий!

– У Норвегії на бурових відпахав. Заробив… Поїхали! – благав і вірив: діло каже. З Козлюками розбереться якось, розлучиться, Солю на руках носитиме.

– Я до кінця травня тут маю допрацювати, – сказала Соломія. – Як я бабцю кину? Іоланта одна впаде. А на кінець травня синьйорині діти обіцяли знайти мені заміну.

– А потім?

– Навіщо нам «потім»? Зараз із тобою розлучатися не хочу й на мить. Завтра прийдеш?

– Куди покличеш, там і буду, – заприсягся Горох.

До ферми за п’ять кілометрів від містечка повернувся під ранок. Козлюки не спали. Вдягнені сиділи на розкладачках, набирали когось на мобільних.

– Що сталося? – запитав насторожено.

– Він ще питає! – розгнівався Іван.

Василь аж плюнув.

– Де ти був, падло?! Ми всю ніч не спали! Уже збиралися до містечка – тебе шукати! – почервонів від люті, штовхонув Толю. – І не підходь! Не був би ти Юльчиним чоловіком, я б тебе урив тут!

– Чого мокрий?! Що сталося? – Іван розглядав Толю з підозрою.

– Місцеві якісь… – пробелькотів Горох. – Пограбували…

Брати Козлюки перезирнулися, одночасно підхопилися з розкладачок.

– Пішли… – хижо сказав Іван Гороху.

– Куди?

– Відшукаємо… Тих відморозків…

– Де ми їх шукатимемо? Сплять уже давно.

– Та ні. Уже попросиналися! – сказав Василь. – Ходімо, родичу. Козлюки образ не прощають, за рідню горлянки перегризуть.

Толя відчув: земля провалюється під ногами.

– А робота?

– Почекає робота, – постановив Василь. Відкрив дорожню сумку, дістав із неї невеличкий мисливський ніж, впхав у кишеню. Забава обіцяла бути кривавою.

– Та ні! Стійте! Не треба… Я сам… напросився. Штовхонув одного. Обматюкав, – молов хлопець, не знав, як затятих Козлюків зупинити. – Ну, нащо нам той клопіт? Заведемося із ними – додому відправлять, і все, пропав заробіток.

Козлюки перезирнулися знову.

– Його правда! – сказав Василь Іванові.

– Щоби ти більше до того містечка ні ногою! – наказав Іван Горохові.

– Та добре, – відповів Толя з полегшенням. Допетрав, що пообіцяв, – дихати забув. Кінець… Або Козлюкам правду викладати, або Соломії…

Спасіння прийшло, звідки не чекав. По обіді на об’єкт примчав метушливий грек Катракіс, наказав братам Козлюкам збиратися.

– Темпо, темпо! На новий об’єкт. Троє хлопців тут лишаються – дах, внутрішні оздоблювальні… Василь і Іван – зі мною.

– Далеко? – спитав Василь.

– Сорок кілометрів на північ.

– І Толя з нами поїде! – виставив вимогу Іван.

Катракіс психонув: йому б ще кілька таких Толь, він би від усіх Іванів і Василів відмовився!

– Або збираєтеся за п’ять хвилин і їдемо на новий об’єкт, або збираєтеся до вечора, щоби я встиг купити вам квитки на батьківщину!

За десять хвилин бусик Катракіса вже мчав братів Козлюків на північ, де ті мали відпрацювати до кінця квітня.

– Ура! Ура… Ура! – шепотів Толя, як божевільний, усміхався сам собі.

Крила відросли – двоє мовчазних вінничан, що вони лишилися на фермі, хлопцеві не заважали, справами його не цікавилися: аби працював без передиху, а куди вночі та у вихідні бігає, їм до того діла мало.

Горох забув про сон. Зранку до ночі мантулив, як проклятий, потім швиденько мився, перевдягався, сідав на велосипед, який викупив у робітника-італійця, мчав до Солі. Вона чекала. Уже не пнулися одразу шукати місце для близькості, – не минулося, горіли, – та й просто бути поряд, триматися за руки, вештатися містечком чи недалекими Рагузою й Модикою, пити лимонад під пальмами, теревенити про все на світі чи просто мовчати, плескатися в прохолодному морі чи лежати поруч на піску й відчувати дихання одне одного – усе те надихало не менше.

Так минув березень. Квітень майже дві третини віддав. Відбудований із нуля склад уже мав не тільки стіни, дах, вікна й бетонне стягування для підлоги. Підбивали необрізаною дошкою стелю, штукатурили стіни, і хоч роботи ще завались, – Катракіс уже підшуковував новий об’єкт для роботящих українців.

– Тут за місяць фінішуємо. Хто зі мною далі працюватиме? – промацував настрої бригади. Йому б Толю Гороха на новий об’єкт умовити, Катракісу такі двожильні й неконфліктні вкрай потрібні. Та Толя лише знизував плечима – подивимося.