– Точно! У Сані-жида спитати треба, – вставилася поштарка Галя. – Бо воно таке блаженне – всяке-різне до себе приймає, нікому не відмовляє. Ви кота його бачили?… Чиста тигра.

Галаган потилицю почухав, усміхнувся в’їдливо:

– Ого! А дівка бойова… І три дні не минуло, як один здимів, а вона вже в іншого тирлується.

– А Толя знайшовся? – спитала Уляна.

– Ото я ще кожному сусідові не докладав! – рознервувався Полкан, пішов з Уляниного двору. – Де тут ваш жид?

Санджив уже йшов до них вуличкою.

– Привіт…

– Гей! Борода! Дівчина в тебе?! – вигукнув Галаган.

– Тс… Тихо. Ну, нащо ви кричите? Тільки під ранок заснула… Спить ще, – відказав Санджив.

Галаган уже розкрив рота, щоби обуритися: «Ого, ну і дівка…» Полкан зиркнув на нього суворо.

– Де спить? – спитав Санджива. – У тебе?

Відповіді не чекав, пішов вуличкою.

– Де тут твоя халупа? Оця? – вказав на хату Троянова.

– Ні, – підказала Галя. – Сані-жида третя…

За компанією Уляна брьохала до Сашкової хати, серце віщувало: не з добрими вістями Полкан із Прилук повернувся. Нервується, бурчить – виходить, біда…

Останньою ввійшла до кімнати, притулилася до дверей: Майка спала на циновці біля горщиків із травами. Поряд із нею сидів хижий Хаус: спробуй підійди.

Полкан вирішив не ризикувати. Кахикнув у кулак.

– Давай! Буди її! – наказав Сандживові.

Будити не довелося. Від бурчання дільничного Майка розплющила очі, сіла на циновці, побачила юрбу в хаті, зіщулилася…

– А де Толя? – спитала тихо.

Полкан кахикнув знову.

– Сісти дай! – наказав Сандживові. Усівся на табурет, що його підсунув хазяїн, брови насупив. – У ході оперативно-пошукових дій… – почав урочисто. – Знайшли свідка… Тітку Галю! – Указав на поштарку. – Яка достеменно пояснить нам зараз усе, що стало їй відомо з достовірних джерел!

– Які ще джерела?! – образилася Галя. – Сестра моя Ніна в Прилуках живе. На Великдень ми з Іваном до неї їздили. Майю з Горохом у церкві побачили… Я Ніні кажу: «Дивися, оця дівчина на хуторі за Капулетцями хату купила й живе там з отим хлопцем». А Ніна: «Та це ж Толька Горохов! Ми з його матір’ю на одному майданчику живемо!» Отак…

– А Толя де? – Майка закліпала повіками, втерла сльозу.

Галя на Полкана зиркнула. Полкан кивнув.

– Давай! Усе розказуй!

– А що давати?! Такий той Толька… Нема за ким плакати!

– Господи! – не втрималася Уляна. – Та що сталося?!

– Давно сталося! Сестра мені як розповіла – у мене вуха цими… трубочками, – пожвавішала Галя. – Ох, уже падлюка… Жонатий! Синочка має! Уявляєте? У таку сім’ю хорошу потрапив. Козлюки. Сестра каже – їх усі Прилуки знають. Така міцна родина – ґазди! Їх там багато братів-сестер, і всі одне одному помагають. Гуртом одному автівку купили, потім іншому хату поставили. І Тольці вирішили помогти на ноги стати, бо ж дурний, Ніна каже. З Норвегії повернувся, мільйон там заробив і все профінькав. Ледь мати його вмовила хату собі купити.

Поштарка замовкла, глянула на Майку.

– Плюнь і забудь! Ти мене чула?

– А Толя… до дружини повернувся? – спитала Майка самими вустами.

– Ой, дівко… Якби ж! Я ж кажу… Женився! І ті родичі думають: хай хлопець заробить нормально! Щоби було на що сина в гарний інститут прилаштувати. І відправили його до Італії. Та не самого. Ще хтось із тих Козлюків із ним поїхав. І отам те падло… На очах у родичів… надибало собі курву. Та не яку-небудь, а теж нашу… прилуцьку! Вона там прислугою працювала. Ну, і все! Перо йому в дупу: «Не повернуся до дружини! Мені тільки та Соля потрібна…» – Поштарка зітхнула. – Ту курву прилуцьку Соломією звати! Це ж треба… Перестрілися вони на краю землі!

Полкан кивнув.

– Тітка Галя правдиві свідчення дає. Підтверджую! Ми з матір’ю Гороха побалакали…

Поштарка й собі закивала:

– Козлюки розгнівалися, хотіли хлопця провчити, а він – тікати. Упав із якоїсь кручі, ноги поламав. Тому й кульгає. А в сім’ю так і не повернувся, скотиняка! Дитина його жодного разу не бачила.

На Майку співчутливо глянула.

– І нащо тобі таке падло треба?

– Я… просто не розумію… А де він? – Майці паморочилося. Сиділа на тій циновці, ноги заніміли, а підвестися не може.

– А це вже ми з’ясували шляхом додаткових оперативно-пошукових дій! – сказав Полкан. – Мати Горохова засвідчила, що бачила сина в неділю о вісімнадцятій двадцять. Заскочив додому. Забрав якісь речі, сказав, що зустрів Соломію, їде кудись із нею. І де здибалися – тільки чорт знає!

Уляна глянула на Майку – сиділа на циновці, очі в підлогу. Мовчала.

А Майці перед очі чомусь – фантазії, що вони виникли в голові, коли побачила в Інтернеті світлину білої хати посеред здичавілих груш: молоко, світанок, олені виходять із лісу… Наче потьм’яніла картинка, уже геть непотрібна без Толі.

– Так я чого приїхав… – почула Полканів голос. – На бензин витратив утричі більше, ніж ти дала. Давай уже… Ходімо до твоєї хати. Добавиш пару десятків гривень. Бо теє… самі витрати. І Великдень нормально не відсвяткував із проблемами вашими…

– Потім, – прошепотіла Майка. – Спершу оленя дочекаюся…

Галаган здивовано розвів руками: недарма Горох здимів. Дівка якась підозріла! То голою ходила, тепер до Сані-жида прибилася і верзе казна-що!

– Я грошей дам, – відказала од дверей Уляна. – Скільки треба?

Майка вийшла з хати Санджива за десять хвилин після того, як капулетцівська делегація забралася, жваво обговорюючи чудну реакцію дівчини на підлий вчинок Тольки Гороха.

– Я в нормі, – тоскно сказала Сандживу. – Не повішуся…

– Прийми… І душа заспокоїться, – порадив.

Ох, легко йому все! Знай усміхається. Наче квітка оранжерейна, що вона ніколи справжніх негод не знала.

– Невже тебе ніколи не зраджували?! – спитала приголомшено.

– Простив… – Знизав плечима, ніби вибачився. – Далі пішов…

– Тільки тепер за мною не йди! – попросила, вискочила надвір.

Уляна біля ґанку крутиться. Косує на Майку стривожено. Варто зойкнути – кинеться на поміч. Ні… Навіть не подякувала сусідці. Посунула до лісу. Сонце світило, вітер цілував – не помічала. Дивилася під ноги, дивувалася незрозумілому байдужому спокою, що він раптом огорнув душу. Живий… Толя живий. Що ж він так… Хоч би сказав… Майка б не тримала. І раніше ніколи не тримала, хоч чекала щохвилини…

– Не любив?… – Зупинилася. Всілася на поваленій сосні при ґрунтовій дорозі.

Що ж там за Соломія така? Хоч би одним оком глянути. Зрозуміти, що за сила в ній. Толі ноги поламали, а йому – тільки вона?… Чому ж Майку ніхто так сильно не кохає? А вона сама? Хіба любила Толю? Хтозна? Ніколи не казала «люблю», ніколи не клялася. Він – брат їй, це точно. Друг. Рідна людина. Простягнув їй руку, вихопив із моторошної ями… До ста років мріяла з ним жити, бо поряд із ним спокій і радість, а він…

– Чому ж не сказав?… – роздратувалася, завелася. – Хіба друзі так вчиняють?

Задумалася. Гірко… Та не страшно, як тоді, коли Андрій відступив, злякався, зрадив… Здивувалася: ані у виснажливих болях, ані в обнадійливому одужуванні не згадувала Андрія, та він незримо був поруч. Наче спостерігав за Майкою: «Є ще Рита?…»

Роззирнулася: немає нікого навкруги, а хочеться на таку крапку перетворитися, щоби ніхто самотньої Майчиної гіркоти не бачив – ані сосни, ані тварини, ані птахи… Над головою – «кру»…

Підвела очі – у небесах крук. Сам.

– Ти?…

Крук кричав безперестанно: «Кру-кру…» Усе нижче… Майка зіщулилася: зараз налетить вихором, битиме гострим дзьобом. Уб’є? Давно полює.

Підхопилася, думки різні: «Чого ж це крук сам нападати здумав? А пара де? Втратив? Теж сам тепер?… Хіба так буває? От дізнатися б».

Побігла до хутора.

Крук не відставав. Зробив коло над Майчиною головою, опинився перед нею, піднявся в небеса, стрімголов понісся на дівчину. Майка зойкнула, перечепилася через камінь на дорозі, впала, затулила голову руками, відчула, як від крукових крил сколихнулося повітря.