Тож попервах я вирішив почекати з «бізнесом», закономірно вирішивши, що наша надмірна популярність тільки нашкодить розкручуванню якого-небудь темного дільця. Однак незабаром я передумав. Добряче все обмізкувавши, я вимислив, що стосовно нашої з Тьомиком ситуації можна застосувати дещо іншу аксіому, запозичену із шоу-бізнесу. А звучить вона так: чим більше людей тебе знає, тим більше на них можна заробити.

Відтак я накидав у голові генеральний план дій і вирішив грати по-крупному.

Для того, щоб заробити великі гроші, існує всього два можливих шляхи: або ви виготовляєте щось зовсім маленьке, якусь майже непотрібну і дуже дешеву дрібничку, зате продаєте її в астрономічних кількостях, або ж ви володієте дрібкою чогось, що раптово, в одну мить стає потрібним усім. Перший спосіб вимагає чималих затрат часу, великих капіталовкладень, продуманого маркетингу тощо. Для другого способу необхідні лиш інтуїція та вивертливий і авантюрний мозок.

Ми з Тьомиком сиділи на відкритій терасі простенького прибережного кафе в одному із кварталів Мірафлоресу[31], потягуючи недороге перуанське пиво. Маруся після кількагодинного купання в океані відпочивала у хостелі, де ми спинилися. Відразу за площадкою пролягала асфальтово-чорна смуга автотраси, за якою починався сірий кам’яний пляж. Тихий океан звично пінився і шумів; на відстані сотні метрів від бурхливого прибою на гостроносих дошках розляглося кілька серфінгістів у смолянистих водонепроникних костюмах; вони терпляче чекали на велику хвилю, готові при першій нагоді зіп’ятись на ноги і зі швидкістю вітру помчати до берега.

Я виклав перед Тьомиком кілька аркушів А4, густо списаних різноманітними блок-схемами і дрібними рядками обрахунків. Для того, щоб їх не здуло вітром, з обох боків притиснув листки пляшками з-під пива.

— У мене є ідея, яка може принести нам сотні мільйонів доларів, — нахилившись, повідомив напарнику.

— Та ну… — недовірливо звів очі Тьомик. Одначе, впершись поглядом у моє серйозне обличчя, затнувся і наготувався слухати.

— Знаєш, чувак, ми були б останніми телепнями, якби не скористались тим становищем, яке займаємо нині в перуанському суспільстві, особливо враховуючи наші теперішні зв’язки у верхніх ешелонах влади. Я довго міркував над тим, як перетворити славу та знайомства на гроші, і зрештою виметикував дещо цікавеньке.

— Розказуй, — Артем нетерпляче завовтузився і підсунувся ближче до мене.

— Ти знаєш, що це? — я витягнув один із аркушів і показав його товаришеві. На листку був роздрукований знімок пустельного плато. Фото, судячи з усього, робили з літака. На фотографії по поверхні пустелі тягнулись врізнобіч загадкові лінії, поміж якими то тут, то там проступали гігантські зображення тварин та дерев, немов вишкрябані якимось гігантом на землі.

— Ні.

— Це лінії Наски — таємничі геогліфи[32] у пустелі на півдні Перу. Якась цивілізація дуже давно розмалювала все плато лініями, геометричними фігурами та зображеннями тварин, які видно тільки з висоти пташиного польоту. Місцина доволі популярна. Поряд є містечко з однойменною назвою Наска, де перуанці влаштували невеликий аеродром. На ньому базуються п’ятимісні «Cessn’и», на яких катають туристів, показуючи їм лінії з висоти пташиного польоту. Кількість туристів могла б бути набагато більшою, однак на сьогоднішній день до Наски можна потрапити тільки автобусом. Це довго і не зовсім комфортабельно. Будувати новий аеропорт з посадковими смугами, які зможуть приймати літаки класу «Boeing-737» та «Airbus A320» у свою чергу економічно невигідно. І тоді я подумав, що швидкісна залізниця від Ліми до Наски — ось ідеальне вирішення проблеми!

Тьомик розреготався.

— Максе, тільки не кажи, що ти збираєшся будувати залізницю.

— Звісно, що ні! — запально випалив я. — Я лиш хочу проштовхнути цей проект через перуанський Конгрес[33], аби вони почали прокладати швидкісну лінію.

— А на чому тоді ми збираємось заробляти мільйони?

— На ось цьому, — я поклав листок з ретельно розкресленим планом забудови кварталу невідомого міста, довкола якого тулились приплюснуті рядочки обчислень. — Між Лімою та Наскою майже чотири сотні кілометрів по прямій. Якщо переконати уряд республіки в тому, що залізницю найбільш доцільно прокласти східніше від Панамерикани, то колійка пройде повз міста і поселення, що розташовані ближче до узбережжя Тихого океану. Відтак виникне нагальна необхідність у проміжній станції. Я вже навіть підібрав місце, — я підсунув напарнику ще один листок, з роздрукованим фрагментом карти з сайту «Google Maps», де жирним фломастером було позначено точку в пустелі приблизно посередині між Лімою та Наскою. — Оскільки пасажиропотік буде чималим, станція розростатиметься, а це в свою чергу вимагатиме розширення інфраструктури. Хтозна, може, за кілька років на її місці виросте повнокровне місто. Я цілу ніч мізкував над назвою і вирішив наректи його Деліріоном[34]… Ось на цьому ми й заробимо, друже, — підсумував я, після чого нахилився і прошепотів на вухо товаришу кілька фраз.

Тьомик аж язика висолопив — так мене слухав. Одначе лиш останні слова, проказані шепотом йому на вухо, врешті-решт прояснили ситуацію.

— Уть! Круто… — прицмокнув він. — А якщо потік туристів не більшатиме?

Я завзято сплюнув під ноги, показуючи, що все вже обмізкував і передбачив.

— Чувак, на ділі ніхто не будуватиме залізниці. Головне — це розпочати проект і надати йому необхідного розголосу. Вчора ввечері я обговорив цей задум по телефону з сеньйором Ансельмо Оделісом, конгресменом, у якого ми обідали минулого тижня. Він загорівся ідеєю і готовий у найкоротший термін підготувати законопроект. Депутат, певно, спокусився можливістю заграбастати державні бабки, цебто він стовідсотково на нашому боці. Одначе нас із тобою, Тьомо, це не стосується. Нам треба лиш одне — затвердження плану будівництва і виділення хоч якого-небудь, навіть наймізернішого асигнування. А далі — гори воно все синім полум’ям! Якщо хочуть, нехай самі добудовують і місто, і залізницю. Ми ж скористаємось здійнятим ажіотажем і заробимо гроші на своєму…

Артем шкрябав потилицю. Хлопець, схоже, геть заплутався.

— То що, Деліріона насправді теж не буде?

Я зосереджено почухав підборіддя.

— Важко сказати. Гадаю, що ні. Все залежить від того, наскільки «розкрутиться» будівництво. Певна річ, для того, щоб ми могли крутнути свою аферу, будівничим доведеться закласти кілька фундаментів, можливо, навіть звести одну-дві будівлі. Треба, щоб громадськість переконалась: попри всю нереальність, складність та фантастичність проект почав рухатись. До того часу, поки вони зрозуміють, що затіяли, поки осягнуть реальний обсяг необхідних капіталовкладень, ми, не виходячи за рамки закону, знімемо, так би мовити, вершки і вшиємося геть, чувак!

Мій компаньйон довго мовчав, все ще сумніваючись. Небавом він знову причепився до мене з розпитуванням:

— А як ми зможемо вийти на конгресменів? Яким чином переконаємо їх, щоб вони проголосували за проект і виділили на нього фінансування?

— Частково самотужки — скористаємося нашою скороминущою славою, — а частково… кгм… за допомогою твоєї синьоокої подружки.

— Що ти маєш на увазі? — набундючився Артем.

— Ти добре знаєш, що я маю на увазі! З тієї сотні перуанських чоловіків, які трапились нам на шляху за останні кілька місяців, на Марусю не пускало слинки тільки троє: один був сліпим жебраком і зі зрозумілих причин не міг бачити всієї її кучерявої краси, другого збила вантажівка якраз тоді, коли він задивився на нашу красуню, тому він просто не встиг пустити слину, а третій був педиком і, по-моєму, кинув оком на тебе, Тьомо. Вона може вити з цих перуанців мотузки, як тільки їй заманеться, — Тьомик, погоджуючись, замислено кивнув, а я подумав, що не тільки з перуанців, — крім того, вона непогано знає іспанську, тому зможе уговкати чимало депутатів.