1-й хазяїн. Бо й дома рук треба.

2-й хазяїн. Та й школи ті... вивчиться штокати, то вже на сім'ю та на господарство й не дивиться: пан, значиться; не те вже в голові! З них більше п'яниць і виходить.

1-й хазяїн. Та з чого нам ті школи заводити? Які наші достатки? Убожество.

2-й хазяїн. У нас - сьогодні Луки, ані хліба, ні муки!

Павло. Тото-бо й горе! Темність та убожество держать вас в своїх пазурах. Приніс хто з волості "Положеніє"?

2-й хазяїн (вийма з-під поли). Приніс. Писаря напоїв та й викрав.

Павло. Давайте ж, я прочитаю і розтлумачу усі вам закони.

1-й хазяїн. Велике спасибі, якщо ласка.

Павло (розгорта "Положеніє"). Так, кажете, силує кучугури на ваші добрі землі поміняти? А ось, слухайте. (Чита). "Местное положение для губерний малороссийских". - "В состав надела, причитающегося крестьянам, включаются одни только удобные земли". Ст. 20. "Пески, болота, каменистые овраги и тому подобные пространства не полагаются в счет крестьянского надела". Зрозуміли?

Всі. Зрозуміли, зрозуміли.

Павло. Отже, не сміє пан міняти ваші добрі землі на кучугури. Закон те забороняє. І за такі його намірення ви мусите на нього жалобу мировому посреднику подати.

1-й і 2-й хазяїни. А Шльома ще й улещує: купуйте, купуйте, добрі люде, бо пропадете, як руді миші: ні вам до водопою, ні вам до вигону - як у мішку.

Дмитро. А я не казав вам, бреше, сучий син!

2-й хазяїн. Та й ми теє... так уже там такий галас у шинку підняли...

Павло. Навмисне намовля і підмогоричує за панські гроші. Так ось же і купувати вам тих кучугурів не треба, бо по закону (говорить з притиском) пан мусить дати вам прогони і до водопою і до вигону. Ось ст. 24 про це й гласить, та ще в примічанії додано (чита): "Пространства, оставляемые на оснований сей статьи для прогона скота, не подлежат выкупу, но должны оставаться свободными для прогона". Зрозуміли?

Дмитро. Зрозуміли, зрозуміли.

1-й і 2-й хазяїни. Та й ми... воно ніби так, а писар усе одно товче: тут про водопої сказано, а про вигони ні, а вам, каже, до водопою шлях не заказаний.

Павло. Ах, вони лиходії, мошенники! Та це ж все одно, чи до водопою, чи до вигонів. Та гляньте сюди, ще й ширина прогону оприділяється. Пишіть посредникові, то пан у вас, як карась на сковороді, закрутиться.

Дмитро. А так. Збирати сход.

1-й хазяїн. Щоб, бува, гірше не вийшло... Всі не підуть, побояться...

Павло. Чого?

1-й хазяїн. Та щоб пан, як розгнівається, ще більше не прикрутив...

Павло. Не прикрутить. Годі! Урвалася панам нитка.

Дмитро  т а  інші. Урвалася.

Павло. Урветься вона ще й більше. Стійте тільки горою за свої права, та гуртом, всією громадою, то ваше й буде зверху.

1-й хазяїн. Хто каже, Павло Платонович, громада - великий чоловік, та коли ж пан... Ось у цьому ж таки наказі, отутечки спочатку писар читав, що всяка, мов, душа должна повинуватися властям і воздавати поміщикові урок і дань... Як відберуть знову землю й волю...

Павло. Ех, ви, люде, люде темні! Як будете вівцями - одберуть, а не будете - самі відберете. Та хіба все те, що пишеться в царському указі, - то вже й правда? Хіба у вас власного розуму нема? А слухайте-но сюди, чуєте, що тут пишеться з самого початку? (Читає). "Было бы противно всякой справедливости пользоваться от помещиков, - чуєте, от помещиков, - землею й не нести за сие соответственной повинности". А я вас питаю: чия земля споконвіку була - поміщицька чи людська? Що вони, ті поміщики, з іншого тіста зліплені, чи що? Якщо їхні діди, даймо, на війні билися і за те землі одержали, то ваші хіба на печі лежали, а не вмирали на тому ж кривавому полі? За що ж тепер йому, нетрудженому, тисяча десятин, а вам по чотири?

Хазяїни. Правда, правда...

Дмитро. Ех, Павло Платонович, слухати б вас!

Павло. І слухайте, й самі міркуйте. Отже, не пішли за десятий сніп, мусив пристати на ваше.

Всі. Та спасибі ж вам, спасибі, ви й напутили!

Павло. Слухайте ж далі... Скликайте сход... Та пам'ятайте, - для того щоб жалоба мала законність, треба мати дві третини голосів.

Всі. Так, так...

Павло. Тож дивіться! Щоб не підмогоричили в корчмі з панської намови...

Всі. Атож, атож!..

Павло. Ач що задумав, богобоязливий! Та не вскурає! [32] Відділить прогони. Глядіть ще й того, щоб шляхів не врізував, не заорював. Десять сажнів завширшки битий шлях...

Всі. Знаємо, знаємо.

Дмитро. Тільки ось що, Павло Платонович, напишіть ви вже нам самі жалобу. Ходімо до моєї хати.

Всі. Та вичитаєте нам усі закони.

Павло. Гаразд, ходім, поміркуємо. Пам'ятайте тільки добре мої слова: може, не ми, а діти наші чи внуки, а таки землю всю по правді поділять.

Всі. Дай боже, дай боже!

Павло. Ох, люде, люде! Все сподіваєтесь, - як бог дасть, то й у вікно подасть. Шкода! Самі дбайте та добрий розум майте...

Голоси. Та хіба ми що... аби хто почав...

Павло. Не такий страшний чорт, як його малюють. Є воля, буде й доля! Гуртом, кажуть люде, і батька бити добре...

Дмитро. Авжеж, віддячити батькові треба і за хліб, і за сіль, і за добру ласку...

Всі. Правда, правда...

1-й хазяїн. Тихо; щось наче йде... чи не панський підглядач?

Дмитро. Ходім, Павло Платонович, ходім, люде добрі, до моєї хати.

Всі. Ходім! (Пішли).

Михайло сам. 

Михайло (виходить по стежці з гущавини, засмучений). Страшна нудьга: ні спати, ні читати не можу; серце щемить. Хочу робити що - руки опадають, хочу думати - думки розбігаються; тільки одна про Катрю й панує: куди я не піду, її образ слідкує за мною, лагідно сяє тихими очима, манить дитячою ухмілкою, тягне, порива мою душу, і я, як безнадійно слабий, борюся, а чую, що й змагатися годі! Чи давно пак я почував себе велетнем, готовим і гори на плечі підняти? Давно здавалось мені, що нема такої сили на світі, котра б залякала мене, зупинила на моєму шляху? Що я хоч на які муки піду, а того світла народного не випущу з рук і ціле життя своє зложу на боротьбу за його? І що ж? Досить було дівочого погляду, шовкових брівок - і я вже розкис... Чи у нас, справді, за гріхи батьків наших, якісь ледачі, непотрібні нерви - чулі, м'які, а до загарту нездатні?

(Сіда на колоду й замислюється). А проте чому кохання вадить? Павло каже: "Кохання, власне, тільки щастя; але сила його така, що поглине інчі поривання". Чи не справдовується це й на мені? Не може бути: кохання мусить ще окрилити чоловіка. Мене не кохання гризе, а непевність, розрада. Коли я звірюсь, то чому з тим коханням не піти мені поруч? Тільки нерівня... по розуму, по розвитку; чи порозуміємось душею? А рід мій... прийшлося б навіки порвати... Та ще, чи й любить вона мене? Часом, правда, назустріч вона спалахне вогнем, потупить очі, і голосок тремтить... Та це, може, й од незвички з паничем розмовляти? Хто її зна. Чому не вияснити всього - раз, та гаразд? Чого не зважусь я перерубати вузла сокирою? Або допитайсь, або тікай!

(Чути з-за млина пісню; Михайло схоплюється.)

Катря (за коном).

Михайло. Боже мій! Пісня ця рве серце! Це її голос, - вона тут! Куди вже мені тікати? Та я ж люблю її, кохаю цілим життям моїм; вона мені наймиліща, найлюбіща!.. Та я оддав би всі розкоші, всі утіхи на світі, аби з нею бачитись, аби дивитись на її зіроньки-оченята!