Дідові Грицькові, що жив біля греблі в с. Тарасівці, тепер було вже літ дев'яносто. Високий, а колись, мабуть, і кремезний дід, зовсім зморщився, мов печене яблуко, хоч на свої літа був ще здоровий. Грицько був жонатий на третій жінці, Марині, і при ньому жили діти від третьої жінки: жонатий син Петро, молодий хлопець Іван і дочка Оксана. Всіх дітей у Грицька було двадцять восьмеро. Від першої жінки зостався тільки один син Дем'ян, а ті всі померли. Дем'янові, хоч він і не з старших, було вже літ сорок п'ять. Жив він особо од батька і теж мав дітей.

Дід Грицько дуже бідував, бо хоч і довго він прожив на світі, а ніяк не міг збитись на хазяйство: то діти були малі, то підростуть, та повмирають. Та так цілий свій вік Грицько справляв родини та похорони - де вже тут хазяїном зробишся? За третьою жінкою бог благословив дідові діждать трьох дітей. Старший син став справжнім робітником, а менші помагали, і дід збився на пару воликів. Не те, щоб хазяйство завелось, а хліб був; цей же рік якби вродило, то зовсім би таки став на ноги. Та не благословив господь милосердний в цім році урожаєм: одне запалило, друге кузька поспивала, так що інший і заможний хазяїн, як торішнього запасу не має, теж буде купувати хліб, бо свого дай боже, щоб стало до різдва.

Важко дуже було Грицькові. І все б нічого: дід привик горювати. Він міркував так: старший син найметься в городі - до весни перебідуємо, а там, бог дасть, зародить хлібець, - полатаємось. З робітником-сином не те, що самому столітньому дідові!.. Та, отак собі міркуючи, зібрали який був хліб, позвозили в тік, продали сінця возик на обіхід, найшли собі спільного чоловіка, спряглись і почали орати. От вже й впорали, і посіяли півтори десятини жита, півдесятини пшениці... "А там весною, як бог дасть, діждемо, - думає Грицько, - посіємо ячменю, може, й вівса достанем... Тепер з робітником не те, що... та й воли ж є!"

Думай собі та гадай, чоловіче; не так воно все буде, як ти міркуєш, а як бог дасть!..

Рано в неділю сидить Грицько на призьбі і думає: "Коли б мені, господи, прожить ще годів тих три. Петро привчиться хазяйнувать коло мене... хліб зароде, корову купимо, овечат... менші діти підростуть, а там в дорогу: пора старим кісткам на спокій! Хоч би за жизні побачить, що у дітей хліб є".

- Здрастуйте, діду! З неділею будьте здорові! - сказав сільський десятник Вакула.

- Спасибі!

- А чи знаєте ви, діду, що ваш Петро в цім році повинен жеребок тягти у москалі? Прийшла бомага, щоб всіх наших хлопців двадцятиодноліток на Кузьми-Дем'яна у волость везти до прийому. То ви скажіть Петрові, щоб лагодився.

Неначе хто довбнею вдарив діда Грицька по голові. Він знав, що тепер усі двадцятиоднолітки тягнуть жеребок. Ще тоді дід про це розпитував писаря у волості, як задумав оженить Петра, і йому сказали, що син його має вільготу, як один робітник при старому батькові, і що він у москалі не піде, а тепер... бомага прийшла... щось воно не так, мабуть? Як казали йому про вільготу, так він це розумів добре, бо це й по правді: одного робітника та й того взять... як же це тепер буде? Може, помилились?..

- Прощайте, діду! - сказав Вакула та й потяг далі. Він бачив, що дід так зажурився, неначе остатню пару своїх волів загубив.

Грицько не чув, як Вакула прощався: він і не бачив нічого. В голові тільки одна думка сиділа: "Петро в москалі, як же я, старий, немощний, жінка, двоє дітей, невістка?.. Всі в найми... не сьогодні-завтра помру, хто поховає?.. Де стара прихилить голову?.. Дем'ян - чужий, Іван - малий, Оксана теж... А невістка? Зав'язали чужій дитині світ... Ні, це помилились! Петро вільготний: сам Митрохван Сидорович казав... Треба розпитать... самому треба розпитать. Піду у волость!.." Дід встав, ввійшов у хату, одягся й сказав, що йде у волость: кличуть чогось. В сім'ї нічого ще не знали про це.

Волость була недалеко. На дорозі догнав Грицька знайомий і підвіз його. У волості було багато людей. Там теж батьки розпитували про дітей: кому йти в москалі, кому вільгота. Голосно балакали. Діда Грицька всі знали, бо він був самий ветхий чоловік. Дід Грицько неначе ще гірше постарів і зморщився: так звістка про сина уразила його дуже.

- Здрастуйте, з неділею будьте здорові! - сказав дід, знявши шапку. Біле, як пожовкле, волосся на голові й бороді розвівалось по вітру.

- Будьте й ви, діду, здорові! - сказали деякі.

- А чого се, діду, ви старі ноги били до волості? - запитав Грицька один громадянин.

- Лихо, сину, погнало. Одного робітника на старість діждався, та й того велять у прийом везти. Попереду сказали, що він вільготний, а тепер загадують везти. Прийшов розпитать Митрохвана Сидоровича.

- Митрохвана нема, діду! Другий вже писар. Ідіть, поки не поїхали, бо либонь кудись з головою збираються.

Дід пішов у волосне правленіє, поздоровкався до голови і почав розказувати своє діло.

- Та тепер ніколи, діду, прийдеш завтра. Треба їхати нам в Ковалівку. Було б раніше прийти, - перебив його голова.

- Ні, вже уважте на мою старість. Розкажіть мені, як воно буде з моїм сином: казали, що вільготний, а тепер загадують у прийом везти.

- Ніколи нам! - каже й писар.

- Та вже будьте ласкаві!.. Якщо теє, то...

- А подивіться там по ревізії, як він стоїть? Писар знехотя вернувся до столу.

- З якого села?

- Тарасівський, пане писарю!

- Та скоріше, Онопрій Хведорович, справляйтесь, бо ще й спізнимось!

- А звуть як?

- Грицько Мирошник.

Писар найшов сімейство Мирошникове та й каже:

- У тебе, діду, три сини: Дем'ян від першої жінки. Петро й Іван від третьої. Петрові в цім році черга; він зовсім не льготний, бо єсть старший син Дем'ян.

- Оце так! Хіба ж Дем'ян зо мною живе? Він сам чоловік старий, у його єсть діти свої... Хіба він на мене буде робити?.. Та нехай на мене, а на матір? Вона ж йому мачуха!

- Це вже не наше діло, діду! Іди в город, там розпитуйсь. Як воно буде - ми не знаємо. Єсть у тебе три сини; Петрові черга, то ти його й привозь на Кузьми-Дем'яна... А вільготи йому нема, бо є ще в тебе син Дем'ян, старший. - 3 цими словами голова й писар вийшли з волості.

Замолоду якось легше чоловікові горе терпіть - він надіється, що перебуде лихо. У старого ж чоловіка ні здоров'я, ні надії нема, то дуже тяжко йому, як часом трапиться... несподіване лихо спіткає. Дід Грицько хоч і багато на своєму віку бачив усякого горя, і згорбило воно його, а все ж не таке тяжке було те давнє, забуте горе, як теперішнє. Одно те, що він і в думці не покладав, щоб Петро покинув його на старість, а друге - йому ніяк не вірилось, щоб се по правді було... "Як же таки можна, - міркував дід, - одного робітника взять? Дем'ян в одділі, у Дем'яна п'ятеро своїх діток... яку ж він мені поміч дасть, коли йому ледве стає своїх діток одягнуть та годувать? Ну, нехай ще мене, старого; я таки батько... а мачуха та малі діти?"

Так міркував старий Грицько, як ішов з волості. З дому Грицько пішов натщесерце і дуже охляв, та за думками, що гнітили його, й про їжу забув. Тільки ноги старі не хотіли зовсім слухать діда. Він ледве-ледве переступав, упираючись на ціпок, а далі сів на дорозі одпочить. Зовсім надвечір доплентавсь Грицько додому.

- Що се ви, тату, так довго барились? - спитав його Петро. Він сидів на призьбі з жінкою, і дід сів біля них.

- Ноги, сину, старі, ледве дочвалав.

- А чого ж там кликали вас, тату? Яке таке діло припало, щоб старого чоловіка тягти до волості?

- Ніде правди діти, треба тобі розказать, яке діло, бо крути не верти, а прийдеться й тобі знать це діло. Біда, діточки, нас спіткала несподівано. Я собі міркував, та й люди казали, що ти вільготний, то в москалі не підеш; через те оженив тебе, сину, думав - доживу віка з старою при тобі. Аж тут сьогодні десятник загадує везти тебе до прийому на Кузьми-Дем'яна. Так оце я ходив, щоб довідаться, як воно так. Тоді й писар казав, що ти вільготний, а тепер - на тобі! - Грицько тяжко дух перевів. Голос його тремтів, на старих очах показались сльози.