З каменем обручки теж коїлися дивні речі: варто було королеві лише подумати про вигідний в усіх відношеннях шлюб, як вугілля перетворювалося на тьмяний рубін, в якому немовби зосередилися щедрі дарунки війни — вогонь і кров… моря крові й озера вогню… Коли ж відмовлявся від чергового шлюбу, камінчик знов обертався на вугілля. Проте одного разу неборака щиро закохався… у звичайнісіньку швачку. І от дивина: крихітка вугілля одразу ж засяяла чистісіньким діамантом?! Побоюючися закляття, король таки побрався з простолюдинкою, а обручку з діамантом поклав під портретом чаклунки. І портрет… щасливо засміявся!

Потім все відбувалося так, як і наврочила чаклунка: доля королівства складалася непросто, проте під натиском ворогів воно встояло. Коли підріс старший син короля, батько наказав виготовити для принца нову обручку з вугіллям, вправленим у золото. Все повторилося: варто було юнакові лише подумати про вигідну для королівства партію, як чорна крихітка оберталася на тьмяний рубін. Король помер, принц сам став королем… проте чорний камінчик в обручці діамантом так і не став. Сердега вже втратив будь-яку надію, коли одного погожого дня, прогулюючися околицями замку, зустрів пралю, яка розвішувала на кущах щойно випрану білизну. Серце раптом шалено закалатало у грудях короля, він подивився на обручку — там сяяв чистісінький діамант! Відбулося пишне весілля, другий дарунок опинився під портретом чаклунки — і знову портрет задоволено сміявся…

І повторювалося це з покоління у покоління королівського роду.

Коли Костандісу виповнилося тринадцять, батько відвів його до королівської скарбниці, відчинив потаємну кімнатку і продемонстрував старовинний портрет чаклунки, що висів на стіні. Під портретом стояв невеличкий столик з чорного дерева, на ньому — зачинена скринька.

А поруч з нею — невеличкий футлярчик червоного оксамита.

— Чому портрет не всміхається? — здивувався Костандіс. — Чому у намальованої жінки такі серйозні очі?

— Бо вона ще не отримала коштовного подарунку від тебе, — відповів король. Далі видобув із футлярчика золоту обручку з вправленим шматочком вугілля й мовив: — Коли перетвориш це на діамант, сам побачиш, як зрадіє намальована чаклунка.

— А інші обручки? Можна мені на них подивитися?

— Ні, не можна.

— Чому?

— Бо те, що потрапило до скрині, належить вже не нам, — король кивнув на портрет. — Ти ж не хочеш образити її й тим самим накликати нещастя на наше королівство?..

Ясна річ, принц того не хотів, а тому слухняно прийняв з батьківських рук обручку, й обидва полишили скарбницю. Минув час, принц подорослішав. Батьки почали думати про вигідну партію для спадкоємця престолу. Костандісу привозили й демонстрували портрети принцес із сусідніх і далеких земель, проте шматочок вугілля в обручці так і залишався чорним камінчиком: здавалося, подібна перспектива загалом не турбувала принца. Сам же Костандіс все менше вірив давній легенді. Справді, як може звичайнісінька вуглинка обернутися діамантом?! Маячня, та й годі.

Як раптом…

Так, далі сталося щось абсолютно незбагненне! Повертаючися одного разу з полювання, Костандіс побачив на лісовій галявині юну красуню — то була дочка лісничого Хелен. Серце солодко затріпотіло у грудях, у голові запаморочилося так, що принц мало з коня не впав. Поглянув на обручку — і відчув, як огидний холодний піт вкрив чоло: чорний вуглик спалахнув яскраво-червоним вогником! Придивився уважніше: так, це був невеличкий рубін… Отже, дочка лісничого — то лише облуда, а не справжнє його кохання?! Костандіс відвернувся, пришпорив коня — червоне сяйво зникло, в обручці знов чорнів шматочок вугілля.

Але на тому справа не скінчилася. Навпаки, чим далі, тим більше думав принц про красуню Хелен — і рубін в обручці сяяв щоразу яскравіше. Та дивна річ: світло, що линуло від камінчика, чомусь не здавалося юнакові ні жахливо-кривавим, ані лиховісно-вогняним! У тому сяянні ввижалися лише безкраї поля червоних маків та запашні трояндові кущі, серед яких Костандіс та Хелен прогулювалися, міцно тримаючися за руки.

Молоді люди почали зустрічатися. Як і будь-хто з жителів королівства, дочка лісничого знала про давнє закляття чаклунки. Побачивши, що в її присутності вугілля обертається на рубін, дівчина зрозуміла: не бачити їй щастя з Костандісом! Та й, зрештою, хто вона така — заморська принцеса?! Зовсім ні!.. Отже, принцеві варто було припинити побачення.

Костандіс теж чудово розумів це, проте щось йому заважало. Хоча камінчик обручки сповіщав про одне, серце промовляло зовсім про інше… Думав він, думав, що ж робити — і таки нарешті придумав! Викликавши до потаємної палацевої кімнати молодого здібного ювеліра, принц наказав йому огранити та вправити в обручку справжній діамант, рубінчик же дозволив забрати в рахунок оплати за роботу на додачу до грошей.

— Тільки дивись, нікому анічичирк! — настрахав майстра під кінець бесіди. — Зі мною не жартуй, бо миттю без голови на плечах залишишся.

Ювелір усе зрозумів і зробив те, чого вимагав принц: через тиждень обручка з діамантом була готова.

— Але ж ціле королівство потрапляє у небезпеку!.. — жахнулася Хелен, коли щасливий Костандіс продемонстрував їй яскраву підробку.

— Моє королівство — це ти, і байдуже, яким кольором світиться камінчик в обручці. Бо ти, моя кохана, прекрасніша від будь-які коштовності світу й жаданіша, ніж корона! — рішучо мовив принц.

— А батьки повірять?.. — засумнівалася дівчина.

— Що ж іще їм лишається робити?!

Хелен змушена була погодитися. Тоді Костандіс підхопив її на руки, посадив на коня у сідло попереду себе й поїхав до королівського палацу.

Повіз наречену знайомитися з батьками…

Так — то була легенда. Всього лише дивна давня легенда. Принц ніколи б не повірив у неї, якби на власні очі не побачив перетворення вуглика на рубін.

Але тепер на обручці сяяв найчистішої води діамант, змушуючи короля, короліву та всіх придворних вірити у те, що Костандіс таки знайшов свою долю в особі гарної юної дочки лісничого!

— Ну, і що скаже на це Ваша Королівська Величність? — замислено спитав король дружину, не зводячи при цьому очей з обручки на золотому ланцюжку.

— Як на мене, результат просто блискучий, — так само замислено відповіла королева.

Принц відчув, як здригнулася рука Хелен, що обіймала його долоню. Бідолашній дівчині здалося, що батьки її нареченого усе зрозуміли, й облуду ось-ось буде викрито! Тому Костандіс легенько стиснув її пальчики: мовляв, не бійся, люба, все минеться…

— Настільки блискучий, що аж очам боляче, — між тим мовив пристаркуватий король. Тепер вже і принц вловив у його голосі легенькі нотки жовчного сарказму: — Ваша Королівська Величність так не вважає?..

— Схоже, у тім є рація. Ваша Королівська Величність такої самої думки?..

— Авжеж.

Далі настала незручна пауза.

— Вуглик перетворився на діамант, яких доказів ви ще потребуєте?! — не утерпів нарешті Костандіс, але король грубо перервав сина, викинувши руку уперед і залізним тоном наказавши:

— Дай сюди обручку. Негайно!

— Але ж діамант замість вуглика!..

— Випробування ще не завершено, мій сину.

Здивований подібною реакцією, принц наблизився до батька й простягнув йому золотий ланцюжок з прикрасою. І тільки тут помітив, що королева тримає у руці знайомий оксамитовий футлярчик. Туди пристаркуватий батько і поклав обручку, трохи зачекав, потім відкрив…

Невідомо, що тепер лежало у футлярчику, що його король тримав на правій долоні: це могло бачити лише королівське подружжя. Проте було помітно, що придивляються вони дуже уважно.

Принц озирнувся до Хелен: дівчина аж пополотніла від переляку.

Треба було щось терміново робити… Діяти!..

Проте наступної ж миті король коротко кинув:

— Усі геть звідси!

Костандіс кинувся до нареченої, але був зупинений суворим батьківським окриком:

— Усі геть, окрім вас, голубків!..