- Бодай здоров був! Ти ся нам знадобиш; не сумуй - зрадуєшся нині, а з тобою много твоїх сусід. Пий на поги­бель врагам - так чинимо всі, так чинить і наш ватажко. От бач, і він іде! Пий - а втішиться тобою.

Але Семенові не до солі було, взрівши его, - і мало що кух­ля не впустив, бо такого ні видав, ні слихав, ні видумати міг. Станув Медведюк піднебесною Чорногорою, барки его - у Бескидах камінь; дуб - его правиця; брови его - як дві чорні хмари; а очі его - з-під тих хмар дві мовні; а борода его - ніч темна, осіння; а голос его - грім серед літа; а ступив ногою - земля стогнала; вергся на врага - буй-туром валив.

- Мов, як-єсь ся справив?

- Відомо, думка українська і стіну переб'є, - озвався Дани­лко. - Бандуристою війшов-єм у замок. Старець Дмитро (так го там зовуть), що м'я впустив, заглянувши в мене бандурку, просив м'я насильно, аби-м ему заграв та за­співав.

Заспівав-єм ему відому пісоньку о татарах, кінчивши святим Николаем; а заспівав-єм ему до серця, - і полюбив м'я вельми. Побратали-смо ся, і завів м'я [до] світлиці замковой, хвалячи перед паном бандурку мою і мої думки, а я рад тому був. Доспівуючи пісню, взрів-єм входячих того тут молодця з другим - і просили пана на весіля; обіцявся, лиш видко було, якуюсь лиху гадку точив в своїй голові. “Не вдась, вражий сину!” - думав-єм собі. Відспівав-єм, взяв таляра та й пішов, і зустрів-єм старого Дмитра, ждаючого мене під дверми.

Проходжали-смо ся по обійстю замковім - старий своє, а я своє; він щось там билинив о татарах, а я тим часом при­дивляв-єм ся: від горбка стіна найнижча.

- Там-туда, - казав старий, - наш Степанко не раз бігав на вечерниці, а вертав, як кури другим опадом запіли.

- Ваш пан, - мовлю до него, - вибираєся на весілє?

- Правда, до Семена. Казав коні сідлати і щонайжвавші хлопці в цілім замку з собою бере. Щось він на гадці має... він часами дуріє. А може... може лише погуляти... Не жаль-бо то і погуляти на такім весілечку: дівчат - як звізд на не­бі, а всі красні. А найкраща Олена - сама молода, - як сам мовляв: лице в неї - як соненько ранком, а очі - як зірнички перед досвітом, голосочок - як дзвіночок, а ноги - вітрець легонький, а руки - сніжок біленький, а сама - як... як гарная ланя... - Ту старому язик по кутках бігав; закукурічився і здавався молодніти...

- Годі! Не теряймо часу, не нам о тім бесідувати, - озвався сильний ватажко. - На коні!.. Ванько, з шестома - у замок! Забери, що нам ся здасть, а що не возьмеш, разом з замком най огнем сяде. Немного там труду буде, однако ж доведеться, як ся справиш. А ти, Семене, поведеш нас на весіля - потанцюєм з грабителями, вражими синами!

Розбіглися вітром по байраках за кіньми. Огонь погас, грань меркотіла - курище ся лишило. Втихомирилося.

загриміло в далечині. А голос дубровами високими роз­лягався верхами та й заблудив гомоном в чорних без-вістях; лише ще дудонь тряс землею та й знеміг. І знов ти­хо, і знов сумно, лише вітер ярами засковиче та й ворони закрячуть, радуючися на будучий жир. Мрачно і тихо, бо поскакали ногами скоропадними за вовчими очами - допали лазу край чорного ліса.

- Гей, мабуть, зоріє! - озвався новобранець. - Гляньте!..

- Не глупе! - загримів велет ватажко. - Ванько зажег си скіпку!

- Аби видко було з погребів старі виточати меди, - озвався старий бородатий Бойчук та глянув на кухоль за ременем.

- Та й наші, бодай здорові, червінцями ся підкидають, - мовив третій.

А ватажко:

- Цитьте! Дудонь... Коні - в байраки, хлопці - за дуби!.. Федь - на чати! Як взриш - закрячеш. Потягніть мусатами топірці! Потом тихо, щоб вас і муха не чула, бо... Не тра вам казати. Напретив та й ступив у чагар.

Недовго ждали; тупот ся змагав, дерли коні, аж земля стогнала.

- Кра-кра-кра!!!

- Хлопці, в лад! - загомотів верховодник.

Задзвонили топірці та мечі, іскри ся посипали, мов з ди­мні; стерлися дві хмарі, б'ючи мовнями по чорних возду­хах. А Медведюк буй-туром вергся на супротивника, вибив меч зо жмені, завинув ясним топірцем та й вигнав вражу душу лукаву, негідника, щелиною в голові. Приймив з опалих поганих рук зорю на розсвіті - Оленочку гарную. Челядь граблива поборена: одна порубана, друга пов'язана.

- Семенку! Прийми твою відданицю.

Прискочив Семенко, в пояс склонився, стис го за коліна; хотів промовити, подякувати, лиш не вдав запро радість. Приспів і дружба з молодими легінями свойого села, гоня­чи возьмителя, але діло вже довершеноє зустріли. Уже Медведюк, хотя й непрошений дружба, скупив княгиню мечем. А они ся вельми жалькували, що не лишено було їм нагріти грабителеві чуприни: стискали персти в твердий кулак та й затинали зубами.

- Вже ми ему карку нагнули, аж на землю поклоном упав і, відав, не зведеся, аж, мабуть, на Осафатовій долині. Бач, окаянник, з весіля голоден вертає та сиру землю їсть! - озвався верховодник сильний і потрутив го ногою.

А Семенко ся не тямив з радості. Пригортав свою надію к собі, а она его білими обнімала руками та рум'яноє цілу­вала личко, аж ся ватажко мимохітне засміяв наголос. Обоє приступили к ньому і просили го:

- Хотяй на годинку - на крупничок та на солодкий медок, та, може, де роздобудем якого талярця...

- А музика! Там-то музика! - перебив дружба. - Добре тот казав, що му лихо в пальцях сидить - так дрібненько тне козачка.

- Майтеся гаразд! Мені там не бути, - промовив Медведюк та й відвернувся.

- У вас перше п'ють, а потім танцюють, в нас навідвороть: перше танцюють, а потому п'ють. А могорич? - в тім нашого Ванька голова! Буде мід, горівка, червінці та талярці, та й гарні пісоньки, - була бесіда вусатого Бойчу­ка.

- Хлопці, на коні та до наших! - кликнув ватажко, та й ще­зли.