Запівніч буря вщухла, дощ перестав. Перед світанком небо прояснилось, висипали зірки й заблимали колодним блиском. Незабаром зійшло сонце, і зорі наче розтанули. Я вийшов з куреня й подався до річки ловити рибу та раків. Довго бовтався попід камінням, але так нічого й не впіймав. В одному місці, де гілля дерев звисало до самої води, в корчаках пощастило впіймати л на раки. Я хотів їх спекти, але від вогнища лишилась тільки купка мокрого попелу: залило дощем. Довелось їсти раків сирими. Без солі біле м'ясо в цупкому панцирі здавалось огидним. Та й м'яса того — як кіт наплакав. Я пообсмоктував усі суглобики й клішні, а їсти захотілося ще дужче.

Дивна річ: весь час, з ранку до вечора, я думав про їжу. «Чого б з'їсти?» Звичайно, не менше хвилювали мене й тубільці. Вони справді полохливі, але я сам, а їх багато. Голод змушував мене лізти в їхні сади, а страх тримав на відстані. Так я боровся сам з собою днів зо два, зрештою голод узяв своє, і я вирушив шукати їжі.

Я вирішив стежити за тубільцями здалеку. Ходив уранці до городів, залазив на дерево й виглядав з-за густого віття. Незабаром помітив деяку закономірність. Городи й сади були в лісі. До садів, як правило, ходили чоловіки, та й то коли треба було нарвати фруктів або прогнати з дерев мавп і птахів. А на городах працювали жінки й діти. Їх завжди супроводило по одному-двоє чоловіків, озброєних списами й стрілами, але самі вони працювали рідко. Здебільшого сідали біля вогнища, курили й розмовляли. Тільки коли треба було закладати нові грядки, чоловіки копали землю довгими й товстими кілками.

Помітив я й те, що на роботу жінки й діти вирушали вранці, зразу після сходу сонця, а додому повертались увечері, перед заходом. Це мені було з руки. Щодня перед заходом сонця, причаївшись неподалік, я терпляче ждав, доки тубільці порозходяться додому, потім спокійно заходив у хвіртку, викопував кілька корінців батату, вибирав бульби в картуз і повертався до свого куреня. Копав я батати кам'яною сокирою, як правило, по корінцю з грядки, щоб не так помітно було.

Сирі батати були солодкі, але не дуже смачні. За кілька днів вони мені остогидли й викликали нудоту. Була й інша незручність, та й немала. В тропіках темніє зразу ж після заходу сонця. Навибирати бататів я встигав завидна, але повертатись назад доводилось поночі, і я ледве знаходив свій курінь, розташований у хащах, де навіть удень було не зовсім видно.

Тоді я вирішив ходити на промисел рано-вранці. Так було зручніше: до сходу сонця встигав навибирати цілий кашкет бататів і задоволений повертався назад. Але одного разу я спізнився і біля самого тину зіткнувся з тубільцями. Це була невелика група — кілька жінок, душ десять дітей і два чоловіки. Дорослі були підперезані вузенькими поясами. З-за поясів у жінок звисали густі довгі торочки, закриваючи ноги майже до колін. Малеча бігала зовсім гола. У дітлахів були великі животи й кудлаті голівки. Побачивши мене, жінки й діти заверещали й кинулись урозтіч, а чоловіки, не зводячи з мене очей, застигли на місцях, наче остовпіли з переляку. Я теж стояв як укопаний і стежив за кожним рухом тубільців. Чи наважаться напасти? Зрештою, отямившись, вони й собі повтікали, а я швидко подався стежкою назад. Та не встиг дійти до свого куреня, як десь далеко задумкотів бубон. Я добре знав ці звуки, бо кілька разів чув їх раніше, на березі океану. Тубільці били тривогу. Що ж буде далі?..

До самого смерку я був напоготові. Сподівався, що дикуни шукатимуть мене, але в джунглях панувала мертва тиша.

Бататів, нарваних раніше, могло вистачити ще днів на два-три, до того ж у мене не було вогню, а сирі бульби я вже не міг їсти. Тоді я згадав тубільців, що колись приходили до джерела по воду й залишили там тліючу головешку. Певно, вони часто приходять. І я вирішив підстерегти їх. Я виліз на скелю і причаївся в кущах. Тепер я був сміливішим, бо мав зброю: в разі небезпеки спис міг знадобитися.

Почало припікати. Пісок біля річки так розжарився, що не можна було встояти босоніж. Правда, я був узутий, черевики ще тримались, але що я робитиму, коли вони розпадуться? Доведеться звикати, адже тубільці якось живуть. Нічого не вдієш…

Внизу щось зашаруділо. Перехилившись, я побачив величезного варана,[10] довжиною понад півтора метра. Тіло в нього було гладке, кабаняче, хвіст довгий, а морда гостра, як у більшості ящіроподібних. Варан, обережно переставляючи довгі ноги, нюхав повітря. Я прицілився й кинув спис, але промахнувся. Незважаючи на вайлуватість, ящірка миттю зникла в скелях.

Аж ополудні пролунали людські голоси. Невдовзі з лісу вийшло душ десять озброєних тубільців. Вони зупинилися по той бік річки і уважно оглянули всю місцевість. Трохи згодом, впевнившись, що поблизу нікого немає, з групи вийшли два чоловіки й попрямували до джерела, несучи в руках дві великі дерев'яні таці. Поставивши їх на землю, тубільці квапливо повернулись до товаришів. Після цього всі подалися стежкою в ліс.

Спочатку я подумав, що тубільці готують мені пастку, і довго ще не наважувався вилізти з кущів. Але дикунів не було й сліду. Давно вже затихли в джунглях їхні голоси.

Я обережно спустився вниз і підійшов до джерела. На одній таці була смажена риба, на другій — варене таро, обгорнене в пальмове листя. Не довго думаючи, я забрав посуд і поніс до куреня.

Спершу покуштував рибу. Вона була ще тепла, але без солі і тому несмачна. Покуштував таро — солоне. Разом з таро і риба здавалася смачнішою. Я наївся досхочу, ще й на вечерю чимало залишив.

Непокоїла думка: навіщо тубільці принесли мені їжу? А в тому, що рибу й таро принесли саме для мене, не було ніякого сумніву. Але ж я нічим не заслужив такої шани. Згадались тубільці, від яких я втік. Ті теж годували нас добре, перш ніж кинути в океан. Невже й ці готують щось подібне? Е ні, дзуськи! Тепер у мене є спис, битимусь до останньої краплини крові, а живий до рук не дамся…

Раптом у голові промайнула жахлива думка: продукти отруєні! Тубільці вирішили отруїти мене, щоб позбавитись небажаного гостя!

Від такої думки аж серце похололо. Я ліг у курені й приготувався до найгіршого. Через який час після отруєння настає смерть? Дивлячись, яка отрута. Якщо сильна — враз, а якщо слабка, то повільніше.

Відтоді, як я почав їсти, минуло понад десять хвилин. Минуло ще десять — нічого, ще десять — теж нічого. Від повного шлунку по всьому тілу розходилось приємне тепло. Але цілком заспокоївся я лише тоді, коли й за годину й за дві не відчув ніякого болю. Чому ж це тубільцям спало на думку годувати мене? Чим я заслужив на таку увагу? Нічим. Як то кажуть, не орав, не сіяв. Яка ж причина? Може, хочуть усипити мою пильність і впіймати живим? Але якщо у них були такі наміри, чому ж вони зразу пішли додому? Чому не сховалися в лісі й не вистежили моєї схованки? Ні, тут сам лихий ногу зламає…

Наступного ранку я відніс порожній посуд до джерела й сховався в кущах. Чекати довелось недовго. Тубільці прийшли, оглянулись на всі боки, як і вчора, залишили на траві дві повні таці, забрали порожні й зникли и лісі.

І так повторювалося щоранку. Я забирався в гущавину над джерелом і чекав. Тубільці приносили мені їжу й повертались додому. Тепер по доводилось нишпорити по чужих городах і лякати мирних людей.

Але одного разу я знову зустрівся з тубільцями. Я саме вирішив віднести до джерела порожній посуд… І не встиг сховатись у куші, як тубільці з'явились на стежці. Побачивши мене, вони зупинилися вражені. Зупинився і я. Як і ті, що жили на березі океану, ці були озброєні списами й стрілами. Нападуть чи ні? Якийсь голос нашіптував мені: «Тікай, рятуйся! Не давай їм опам'ятатися, бо оточать з усіх боків і вб'ють або знову зачинять у хатині. Адже саме так було на узбережжі: спочатку злякались, а потім отямились. Тікай, доки не пізно!..» Це був голос страху. А другий голос шептав: «Якщо почнеш утікати, вони зрозуміють, що ти злякався, наздоженуть і прикінчать тебе списами. Не тікай, а повільно відійди і стеж здалеку, що вони робитимуть. Якщо не підуть слідом — твоє щастя». Це був голос розуму, і я послухав його. Поставив порожній посуд на землю, потім повагом рушив униз до водоспаду… Помітивши, що я вже відійшов далеченько, двоє з тубільців віднесли повні таці до джерела й повернулись назад. Я махнув їм рукою, щоб підійшли до мене, але вони квапливо перебрели річку і змішалися з гуртом. Їхній страх надав мені сміливості: недовго думаючи, я попростував до тубільців, впевнений, що вони втечуть. Але дикуни не тікали. Повертатись назад було вже пізно. Що ж тепер робити? Невже отак самохіть лізти вовкові в зуби?