От же і великодня субота. От і сонечко заходить. Смерка. Ударили у великий дзвін до церков на одіяніє… Хазяйки мотнулися лагодити усе на завтра; горшки постановили по печам: ув однім борщ з яловичиною, у другім капуста з свининою, іще юшка з локшиною та з молодою бараниною, печений гусак годований з підлевою та на закуску молошна каша. От постановивши по печам, затушковали, нехай стоїть, щоб завтра вже, ради празника, не поратись коло нього. Далі стара звеліла невісткам послати на стіл скатерть та й становити усе, що треба завтра на посвященіє. Постановили зараз паску… Та й мудра ж придалась!… височенька, легесенька, чепурна, не репнула; а як її помазали зверху шапраном, так аж по-лискується, жовта та прежовта! Хоч би і у якого пана така була!… Затим-то старша невістка, уносячи її у хату, йде і землі від радощів під собою не чує, бо бачить, що як уздріла її свекруха, так і видно, що радесенька, і не грима на неї, і хоче б то всміхнутись, та здержується, щоб невістка не закопилила губи, що вже вона все зна. От свекруха, оглядівши усю кругом, бачить, що нічого притьмом сказати, та усе-таки, звісно як свекруха, зирнула на старого, що лежав на полу, спочивав після трудів, та й каже: «Як я ще була дівкою та жила у дядини, то, було, як спеку паску, так отака!» Та й приміря рукою у аршин заввишки.

Отже ж невістка таки сього їй не спустила та зараз і відрізала: «Адже ж ви, мамо, і тутечка усе порядковали: і чого скільки положити, і як запарювати, і місити…» Нічого свекрусі робити, перехопила зараз і каже: «А баранець де?»

От постановили невістки і баранця, і порося, і крашанки, і сало, і солі грудку, і хріну корінець, і усе, та й покрили хустками, у чому завтра нести усе на посвященіє.

Се ж пораються невістки, а дочки, дівки де? Еге! Звісно, що мати їми не так орудує, як невістками. На невістку скаже: «А внеси, доню, дрівець; а затопи, доню, піч; а перестав сюди, доню, жлукто…», та усе доню, та усе з ласкою. А на дочку так усе гримаючи: «Чи довго тобі казати, щоб ти достала оттам борщ та пополудновала; чи ти, дурна, знаєш, що як ти обідала, та й досі нічого не їла?» Або: «Чи договорюсь я тобі, щоб ти покинула прясти та ляговилась швидше спати? Бач, яка неслухняна! Лихо з нею». Оттак-то усі матері нападають на дочок. Так і тут: мати застановила дівчат-дочок свічечку засвітити та перед образами приліпити; голуби, що наробили за піст з шпалерів, попричіпляти до стелі… Далі й гримнула на них: «Та доки вам там возитись? Ідіте швидше та вбирайтесь гарненько! Хіба не чуєте, що до церкви дзвонять? Але усе кричи та ворчи на них!» А далі каже невісткам: «А ви, мої невісточки-голубочки, змийте з мисника, попереполощіте мисочки, талірочки, ложечки поперемивайте, батьків ніж вигостріть печене краяти, лавочки позмивайте, хату виметіть та вже хоч не дуже прибирайтесь, а поспішайте до церкви».

Далі озирнулась до старого, аж у нього слізоньки на очицях. «Чого-бо ти, Уласе, мов журишся? От празник заходить, хвали бога та повеселішай. Уставай же, уставай та йди на одіяніє. От бач, яка паска у нас хороша придалась? От і печений баранчик, і поросятко дуже мудро спечене… Та таки і усього удоволь, як і у людей; нічого гнівити бога милосердного!…»

– Та я ж отеє, Домахо, лежу, дивлюсь, що тут напорано, та й згадав, як ми з тобою побралися: не було в нас ні кола ні двора, як там кажуть: без чарки горілки і без жодної хусточки відбули весілля своє; не було в нас ні батьків, ні людей, ні музики, нікому і ні під що було танцювати; звісно, хто до сиріт та ще й до бідних піде? Не вспіли одружитися, ти по наньмам, а я в батраки… усього випили!… Тепер же гляди, Домасю! є й хата, є й господарство, діточками бог благословив і усім нас на-градив, що й самі довольні, і є бідному за Христа ради подати. Спасибі тобі…» Та як скочить з полу, як пригорне до серця свою стару, як заплаче гірко, і каже: «Спасибі тобі, моя старенька! Через тебе, через твою добрість, через твої труди нас бог благословив усім, усім. Ходімо ж до церкви, подякуймо за його милості! Я усе одіяніє простою у церкві: чи дасть бог діждати на той год! Та й ви, молоді, не барітесь, ідіте швидше до церкви та не сидіте на цвинтарі: там тільки пустота та гріховодство. Стійте у церкві та слухайте, ніч не довга, не забаряться Христа дочитатись, виспитесь опісля». Сказав та й пішов тихою ступою, підпираючись паличкою.

Стара стала богу молитися, поки молоді поубирають-ся, а ті собі і мотнулись: от дівчата кинулися у противну хату; а там на стіні край віконця дзеркало в них було, так шматочок, як з п'ятак; де-то чи купили, чи випрохали у панськім дворі та й приліпили тістом до стіни. От і кинулися до того дзеркала скиндячки на голову собі покладати, коси квітчати, намисто на шию чіпляти; плахти, запаски, червоні баєві юпки, суконні панчішки, червоні черевички… повдягали нові білі свитки, шитими рушничками підперезались і пішли собі мовчки, як тії павочки…

Поки ж вони одягалися, невістки знай у противну хату рип та рип! То буцімто вогню достати, то чаплію узяти… а тут аби б уздріти, як вийдуть відтіля дівчата, бо й їм, молодицям, треба було кинутись до дзеркала, так при дівчатах-бо не можна: зараз сміятимуться, що й замужні, а чепуряться; хіба без дзеркала вже і не вберуться? Як же вийшли дівчата, то й кинулись молодиці до того дзеркала: бачите, у старшої невістки два очіпка, один блакитний, другий вишневий, та третій кораблик; так вона хотіла приміряти, що їй буде краще до лиця, чи який очіпок, чи кораблик? Так як ти його без дзеркала вгадаєш? А молодша невістка дурна ще, недавно пішла заміж, не зна, що до чого: хотіла пак голову пов'язати платком, так старша не звеліла, бо для такого празника звичайніш узяти на голову очіпок. От як вирядились, пішли і сі.

А там і парубоцтво з старшими, жонатими братами, попідголювавши чуби, повдягавши нові свити з уразів-ського сукна, підперезавшись штепненько, повбували нові шкапові чоботи з підковами, що ще з п'ятниці мокли у дьогті… звісно, діти заможного батька, так їм-то у розкоші і жити! Побравши нові шапки козацькі, повалили лавою до церкви; та не до церкви; вже щоб парубок та так прямо і дійшов? Е, ні! Ще їм треба побіля цвинтаря засідати, та як йтиме купка дівчат, так треба кинутись на них, розпудити їх, ту вщипнути, ту помняти, тій тусана дати… А там ще й на цвинтарі, і там не без іграшок: де побачать, що на рундуках полягали дівчата, так їх і поперекидають; або де купка сидить, то підкрадуться та по-ведмежому і ревнуть… а ті схоплюються, біжать, регочуться, лають… Що-то молодії літа! Було се колись і за нами! Ех! Та минулося! Що вже і споминати!…

А батьки, і матері, і усяк старий народ, усі у церкві; повнісінька набралась. Стоять з позасвічуваними свічками, хто слуха, а хто і окунів ловить, слухаючи, як славно чита одіяніє попович-хвильозоп, що відпросився з бурси на празники до нас у село. Та що за голос! Чита, а сам, як кармазин, червоний від натуги, піт з нього так і котиться, а він викрикує та голос виводить не на точках, а де строфа кінчається; хоч на половині слова, то так і викрикне, аж луна по лісу піде у одчинені двері. Так гарно, так гарно, що усе б його і слухав. Ну, та й звісно – пак: вже він недаром в бурсі вчиться: він на те хви-льозоп!

Де ж наш Масляк? Може, він біля поповича стоїть та прислухається, як той гарно чита? Або, може, притулившись до стіни промеж старих людей, та туди ж з ними дріма? Або чи не у тій купці, що ген у куточку, зібралися круг пана Симейона, нашого таки дяка, та слухають, як він там шепчучи розказує, яке то лихо людям буде, як народиться анцихрист та буде православних людей мучити, а за жидів заступатись і їх жаловати; як набіжать гоги та магоги [3], мов кримська татарва, та у тих людей, що не шанували духовного чину та не становили часто обідів, та будуть усю худобу одбирати та нею жидів та циганів наділяти; так, кажу, чи не промеж тими слухате-лями і наш Хома? Не знаю! Якби пак там був, то, може, сплакнув, слухаючи пана дяка, як і старий Кирик, що слухав-слухав, плакав-плакав та, дивлячись на дяка, що той аж употів розказуючи, вийняв з кишені гаманець, розв'язав та й дав цілісінького п'ятиалтинного на молитви дяку; от таке б добре діло і Масляк зробив би, якби там був; так не було ж то його там… так і по усій церкві його не видно… Та де ж він?