Порошку в конверті не було. Був папір із кольоровими малюнками. Редька обережно, чомусь боячись незугарно порвати, розклеїла конверт. Дістала його вміст, розгорнула. Якась карта. Фізична карта чогось. З висотами, з характером рельєфу, з річками. Ні тобі кордонів, ні назв населених пунктів чи бодай якихось географічних точок. Самі лише циферки. І між циферками цими лінії покреслені — якісь суцільні, якісь пунктиром.

Щось таке вже було раніше з Редькою. Поміркувавши секунду над містичним дежавю, вона допетрала, що це в середніх класах школи на географії так катують дітей. Змушують показувати, де на Землі які гори, які озера, які ріки, і яка ще й, на додачу до цього всього, країна цим скарбом володіє. Кількома уроками пізніше передбачалося нове знущання: треба було вивчити всі країни світу й запам’ятати їх пекельні столиці.

— Ну і як же я маю, — кричала рудому бородатому вчителю обурена Редька, — запам’ятати це Буркіна-Фасо з його Уагадугу?!

З тих пір Уагадугу стало єдиною столицею Африки, котру Редька могла безпомилково назвати в будь-якому стані свідомості в будь-який час доби.

Суцільні й пунктирні лінії, мабуть, позначали характер доріг. Тлумачення мапи не було. Які вони там бувають, дороги ті? Асфальтовані й ґрунтові? А що це за відрізок із червоних крапочок?

Редька вертіла в руках карту, не маючи жодних здогадів з її приводу. Певно, таки помилилися. Слали якомусь юному кандидату в «самий умний».

— Ну дуже прекрасно. Ахуїндер. І що тепер із цим всім пособієм робити?

На стіні всезнаюче тікав вікторіанський годинник. Здається, тато привіз його з Індії.

4

Ранок почався з кави й сонного клацання старим важким лаптопом (Редьчині друзі назвали його «Пес на ланцюгу» — без стаціонарного живлення комп’ютер не працював.) І лаптоп, і кава, й електрочайник запопадливо розставлено біля ліжка — так можна півранку нікуди не виходити, хіба попісяти, та й то від ліні терпиш до останнього, як терпиш і голод. А вже потім можна встати, зробити потягушечки, ввімкнути голосно музичку, підсмажити чорного хліба, підплавити на ньому трохи сиру і перекласти часником — потенційні побачення і гастрит — ніщо проти смачного їдла.

Перевірка ділової кореспонденції — улюблене заняття тих, хто жодним ділом не зайнятий. Клікнув по кожному присланому лінку, лишив кілька гімнистих коментарів, заліз на ю-тюб подивитися нове відео з якою-небудь поп-чи рок-зіркою, качнув прекрасний фільмець торентом (не в кіно ж тобі ходити?!) — от уже й день пройшов. Редька з цього всього хіба що не лишала коментів — не хотіла поповнювати лави злиднів-пустобрехів. Якщо в житті щось не влаштовує — підіймай дупу й виправляй це. Редьку в житті все влаштовувало. Принаймні більш-менш, так, аби дупу не дерти вище голови без йогівських потреб. Вона взагалі не була агресивною і висловлювалась інтернетно хіба лиш тоді, коли їй щось справді подобалося, а це «щось» якраз активно обсирали злидні.

— Та-ак. Пишіть листи і надсилайте вчасно… — процитувала Редька, позіхаючи, Ліну Костенко, хоча навряд чи пам’ятала, що саме її.

У двері подзвонили.

— Бляха, з жека якогось точно приперлися… — Редька автоматично зачаїлася, щоби не спілкуватися з золотозубими наглими тьотьками чи дядьками в синіх спєцовках. Такі в страшному сні мали би на смерть забивати обрізком прорваної труби.

Подзвонили ще раз.

— От же ж, блін. Нема нікого дома, валіть, мимри наглі… — шипіла Редька. — Їй просто геть не хотілося цих всіх «а ви кто», і «гдє прапісани», і «куда уєхал хазяїн?..»

Тут раптом вискочило віконце месенджера на лаптопі.

«Відкрий двері. Там тобі передачка».

Редька ненадовго впала в стан клінічної смерті. Так і сиділа задубілим мертвяком, і дивилася тупо на віконце в моніторі, поки у двері дзеленчали.

«А шо там?» — нарешті одним воскреслим пальцем набрала вона.

«О, ти вдома. Можеш не відкривати. Її лишать тобі під дверима».

Людину, що чатилася з Редькою, звали Tryam Bakam, що нічого їй не сказало — Редьчин месенджер автоматично дозволяв кожному, хто захоче, з нею заговорити. Брак живого спілкування штовхає нас на безкінечні віртуальні втрати реального часу життя. Але цей персонаж говорити, видно, не хотів. Одразу відключився.

Редька полізла у свій список контактів — нема і не було нікого такого. Вичисляти за ай-пі адресою? Я вас прошу, не смійтеся з мощів філолога. Для цього Редьці треба було, як мінімум, набрати номер когось із дредастих окупантів її минулого. Програмісти ж усі головно навіть закінчили вуз якимось дивом.

Редька випручалася з-під ковдри і навшпиньки, в трусах і футболці зі Снупі, покралася до вхідних дверей. Зазирнула у вічко — нікого, тільки залізні двері під’їзду внизу грюкнули.

Редька для вірняка ще потерлася коло дверей хвилин п’ять-сім, а тоді нарешті відчинила. На ротанговому хідничку лежав паперовий пакет із логотипом сусідньої пекарні. Була би Редька королевою розбитих сердець, спокійно взяла й спожила би з кавою принесені настирним «таємничим прихильником» Борьою на субарі круасани чи шоколадні роли. (Тупоголові романтичні пиздострадальці дуже хочуть вірити, що саме солодощами і квітами можна розім’яти неприступне жіноче серце, де їм допетрати, що на сніданок серце вимагає хіба що слойку зі шпинатом і сиром-рикотою, а якщо пофантазувати і вийти за рамки сусідньої булочної, то й від стейку з кров’ю ніжне серце не відмовиться. Залежно, о котрій годині встало.) Але Редька була не королевою, порядні «борі» обходили її десятою дорогою, а в пакеті були не круасани. Там була невеличка коробка з GPS-навігатором. Як вона тут же з’ясувала з Інтернетних рейтингів, із портативним, зі збільшеною пам’яттю. На коробці було намальовано гори і долини, над якими переможно літав цей, подібний до протиударного олд-скульного смартфону, предмет.

«О, в коробочку милі люди ще й чек доклали, — зраділа Редька. — Ну і очєнь зря».

Страшне прозріння навідало цю сонну голову: майже штука баксів! Так що, трохи повагавшись і подумавши, Редька натягла свої джинси і фліс із каптурном, взула кеди і вийшла з дому. Піжамний Снупік із-під розшпиленого флісу боязко позирав на новий для себе позаліжковий світ.

Магазин-склад цих джіпіесів та іншої цифрової амуніції, як виявилося, був всього за чотири тролейбусні зупинки.

— Майже штука баксів! Це ж такому чму, як я, вистачить і на квиток!

Сакральний квиток мав бути в Індію, куди на зиму традиційно перекочовувала половина її богемних знайомих: митців і недомитців, галеристів і тих, хто коло них тусується, музикантів і їх обпісяних кип’ятком ґрупіс, перукарів-педиків, головно зодягнених чогось у марку «Energy», і їх офіційних дружин-косметологів, старших на п’ятнадцять років і три розлучення.

— Валяються там на піску, їдять карі й курять гашиш.

Отак, прокручуючи в голові свої глибинні знання щодо Індії, Редька без проблем отримала гроші за GPS і, не довго думаючи, пішла й забронювала квиток до Делі в турагенції через дорогу. Прикинувши те-се, лишила собі тиждень на збори шмаття і боргів — якщо всіх, хто їй висить грошей, гарненько потрусити і не розтринькати здачу з квитка, на місяць життя в дешевій країні стане з головою. Принаймні десь такі суми їй оголошували ті, хто валявся, замазаний карі, на піску і курив гашиш.

Повертаючись додому з відчуттям хитро виконаного обов’язку, Редька, згідно з умовним рефлексом, зайшовши в під’їзд, гримнула кулаком по лункій поштовій скриньці без замка. Звідти висипалася пачка роздрукованого на дешевому папері рекламного трешу і листівка без марки, але із зображенням якогось, либонь, індійського, краєвиду.

«От молодець. Продала чужу річ. — Редька похолола. — Правильно зробила. Тільки тобі не один квиток до Делі потрібен, а два. Але все по порядку. Завтра отримаєш новий GPS. Не міняй його на пістряві сумки і сандаліки, будь ласка. В ньому дублі карт. І дещо ще».

І все. Редька мимоволі озирнулася через плече й послухала, чи коїться що в темному під’їзді. Тихо. Вона прожогом злетіла сходами, серце калатало, аж луна йшла, відкрила незграбними пальцями двері, вскочила у квартиру й затраснула двері.