Петр постукав циркулем по розтрощеному дзвіночку, що стояв на його столі, і сказав служникові, який одразу з’явився, що Еміненція бажає відплисти назад на материк.

ГЕРЦОГИНЯ–ВДОВА

Зворотна подорож з острова Монте К’яра до Ріміні знову на галері «Буцентаврус» — хоч і тривала дуже довго, бо сприятливий під час припливу вітер був несприятливий при відпливі, тому довелося скористатися веслами, — була повчальною, адже юний кардинал отримав можливість хоча б краєм ока зазирнути до особистих справ мужа такого сильного й могутнього, як граф Монте К’яра. Річ у тім, що веслярі веслували так мляво, ліниво й недбало, що це помітив навіть юний кардинал, хоча він і був особою духовною, далекою від світських справ. Люб’язний лоцман, який знову супроводжував його, дав суперечливе на перший погляд пояснення. Мовляв, веслярі погано веслують тому, що вони не галерники, прикуті за злочини до веслярської банки, і над ними не ляскають батоги наглядачів, а вільні люди, яким щедро платить його милість пан граф. Як вільні люди, вони завжди невдоволені, посилаються на одноманітність і виснажливість своєї роботи, вимагають усе більшої і більшої платні, причому працюють усе гірше й гірше, а його милість пан граф глухий до порад своїх найближчих помічників послати під три чорти цих безсоромних здирників і закупити на вільному східному базарі чорних невільників разом з кайданами і нагаями зі шкіри бегемота. Про таке його милість пан граф не хоче навіть слухати; це, мовляв, суперечить його моральним засадам. Ну, що ж, хто хоче мати свої моральні засади, мусить за це платити.

«Отакої, — подумав юний кардинал, невідомо чому втішившись. — Як видно, гроші це ще не все; хто хоче як належить використати й витратити свої гроші, мусить відкинути будь–які моральні вагання і не повинен гребувати нагаями». Бажаючи витягти з люб’язного лоцмана чим більше цікавої інформації, він запитав, як пан граф нагромадив таке багатство, що дозволяє йому будувати військові кораблі, моли, мури й вежі, але цього разу перебрав мірки; виявилося, що люб’язний лоцман у цій справі так само неговіркий, як і його пан, — недоречне питання, яке поставив юний кардинал, змусило його насупитись і втягнути голову в плечі, так що він став схожим на черепаху, яка саме вирішила сховатися у своєму панцері.

— Його милість пан граф найсправедливіша людина, його гаряче люблять усі люди, що йому служать, — пихато сказав він.

— За винятком веслярів, які ріжуть його без ножа, працюючи нижче усякої критики, — зауважив юний кардинал.

— Несумлінні скрізь знайдуться, — відповів тепер уже геть нелюб’язний лоцман.

І це було останнє, що почув від нього юний кардинал. Далі йому не вдалося видобути з лоцмана жодного слова.

Настав пізній вечір, і запала темрява, коли екіпаж юного кардинала, чудово відполірований у стайні графа ді Монте К’яра в Ріміні, під’їхав до Страмби, але вчений аскет патер Люго ще був на ногах; чернець, який чатував у південному крилі герцогського палацу, біля так званої Рицарської зали, повідомив юного кардинала, що достойний отець просив його Еміненцію відразу після повернення завітати до його кабінету.

Коли юний кардинал увійшов до його канцелярії, учений аскет патер Люго стояв за своєю конторкою і з вельми зосередженим виразом на повному обличчі писав напевно щось суворе, непримиренне й похмуре, в кожному разі, невеселе, може, рапорт Святому Отцеві, що містив серед іншого скаргу на байдужість і нездатність титулярного намісника Страмби, кардинала Джованні Гамбаріні. Ця нестерпна думка зринула в голові юного кардинала, тільки–но він почув скрипіння пера вченого аскета, і відразу подіяла на нього так сильно, що в нього потерпли ноги й закрутило в шлунку; прагнення позбутися цього всього, передусім власної сутани, стати під прапором Петрового атеїстичного раціоналізму і знову здобути його приязнь, повагу й довіру охопило його, мов гарячка після сонячного удару. Петр міг бути спокійний; не знайшлося б рук завзятіших для того, щоб здійснити потрібну йому незначну приятельську допомогу, ніж були цієї миті руки Джованні Гамбаріні.

Коли увійшов юний кардинал, учений аскет перестав писати, але свого пера, застромленого в дерев’яну ручку, не відклав.

— Ну, Illustrissime? — сказав він. — Рядий бачити, то ви повернулися зі своєї подорожі здоровий і спокійний, гадаю, що й сама подорож була спокійна.

— Так, спокійна, — відповів юний кардинал.

— І про що ж ви довідалися?

Юний кардинал відповів з уїдливою іронією, зовсім незвичною для нього, відколи він почав ходити в пурпурі і принижуватись:

— Поки йдеться про спасіння душ острів’ян, які всі служать графові ді Монте К’яра, я можу не турбуватися, бо вони там мають власного пастиря, такого собі отця Маріо Шімека.

Ученому аскетові не було важко відбити цей нерозважний і необачний випад юного кардинала.

— Приємно це чути, — привітно сказав він, — хоча мушу признатися, що спасінню цих душ я не надавав великого значення, оскільки навіть приблизно не уявляв собі, що острів населяють не лише морські чайки, ящірки і кролики, але й, як ви кажете, людські істоти; ідея здійснити цю подорож виникла, Illustrissime, з вашої власної спасенної запопадливості й цікавості.

— Бо ми з тітонькою Діаною читали того листа від графа ді Монте К’яра, — скромно відповів улещений кардинал.

— Саме так, — підхопив учений аскет патер Люго. — Я гадаю, що передусім ішлося про графа ді Монте К’яра. Як мені видається, головною метою вашої поїздки було задовольнити бажання вашої доброчесної1 тітоньки, яка прагнула встановити суспільно–дипломатичні стосунки з романтичним і таємничим володарем того острова. Ану лиш: розмовляли ви з графом ді Монте К’яра?

Юний кардинал ступив ще крок до конторки вченого аскета, випростався й підніс підборіддя, намагаючись приборкати своє збудження, від якого борлак в нього на шиї почав ходити туди–сюди.

— Так, я розмовляв з ним, — відповів він, — і, поза всяким сумнівом, упізнав у ньому Петра Куканя із Кукані, хай буде прокляте його ім’я.

Ми бачимо, що він дослівно повторив формулювання, яким дозволив йому скористатися Петр; це може послужити нам доказом, що його рішимість виконувати накази Петра і дбати про його інтереси була щирою й міцною.

— Поглянь на нього, — тихо сказав учений аскет патер Люго. — Це, мабуть, було для вас жахливою несподіванкою.

— Так, дуже жахливою, — відповів юний кардинал.

— А чого ж це він, Illustrissime, не здійснив обіцяної вам помсти?

Юний кардинал почервонів.

— Пес, який голосно гавкає, не обов’язково кусає, — відповів він. — Петр Кукань — це фанфарон і базіка, але, по суті, він боягуз. Досить було йому нагадати, що — як ви самі казали — я стою лише на дві сходинки нижче від самого Господа, і руки, які він уже простягав до мене, опустились. Коротше кажучи, велич церкви, чиїм представником я є, позбавила його відваги й сил.

— Тим краще, — сказав учений аскет. — Перш ніж ви підете відпочивати, Illustrissime, було б добре, щоб ви постукали у двері вашої доброчесної тітоньки: не виключено, що, незважаючи на пізній час, вона досі чекає на вас.

Ще вимовляючи останні слова, вчений аскет знову взявся писати свій напевно суворий і непримиренний рапорт.

Герцогиня–вдова Діана не лише чекала на юного кардинала, але й, на диво, досить докладно знала про все, що він сказав ученому аскетові: стіни та двері старої резиденції герцогів явно мали надто чутливі вуха. Зусібіч оточена своїми безпорадними придворними дамами, яких, щоправда, залишилося лише п’ять і які зберегли їй вірність головним чином тому, що кращі їхні літа давно вже відшуміли, тож вони були змушені задовольнитися скромним становищем служниць за житло і страву — отож зараз, оточена своїми наляканими придворними дамами, які несли до неї все, що хоча б віддалено нагадувало медикаменти, наприклад, пахучі олії, нашатирний спирт, чемерицю, воду для полоскання й нюхальну сіль, махали простирадлами, щоб нагнати їй до легенів повітря, натирали тіло, скроні й зап’ястя, витирали очі та ніс, умовляли її зворушливими словами, виказуючи безмежну любов до неї, герцогині, яка їм, придворним дамам, саме тому, що вони так палко люблять її, завдає своїм стражданням величезної муки. Герцогиня–вдова Діана, лежачи у шезлонгу, то мліла, то знову приходила до тями, а приходячи до тями, стогнала, плакала, задихалася й била себе кулаками по обличчю, заламувала руки й верещала, невиразно волаючи: «Він! Весь час він! Нікого, крім нього! Знову він! І він багатий, а я бідна! Це через нього у мене з цілого двору залишилися тільки ці сухорляві кози у перелицьованих сукнях! А я від нього, убивці моєї власної дочки, приймаю цього напахче–ного аркушика, я з ним панькаюся, мовби то було слово Боже, я милуюся його тактом і стилем, я домислююсь, хто б це міг бути, той граф ді Монте К’яра? Який переможець турків, молодий принц, іспанський гранд чи король із казки ховається за цим ім’ям? А це ж Кукан, Кукан, барон Диявол з Убивайків, прокляття роду д’Альбула, злидень і мерзотник! Куди ж ти забрав мою Bianca matta, падлюко?»