— Самі бачите, що користь він принесе передусім нам, — вів далі юний кардинал, втішений, що тітоньку нарешті вдалося переконати.

— Так, це принесе нам користь, — сказала герцогиня–вдова. — Хоча й незначну, але на безриб’ї і рак риба.

— Як це незначну? — здивувався юний кардинал. — І якби я вам навіть нічим не віддячив, що, певна річ, неможливо, я з вами, люба тітонько, поділюся всім своїм маєтком, реституцію[11] якого мені обіцяно. А Петр не обдурить, що пообіцяв — виконає.

— Не хочу я нічого ні від вас, ні від нього, убивці моєї дочки, а можливо, й чоловіка, якщо це не ви сам, — сказала герцогиня–вдова. — Моїм паном, від якого я залежу, є Святий Отець у Римі, і ви поїдете до нього вже завтра вранці, точніше кажучи, сьогодні вранці, бо вже з півночі звернуло, і розповісте йому детально, хто такий граф ді Монте К’яра і що в нього на думці, тобто які нові злочини готує він проти нашої святої віри і мирних людей доброї волі. Скажете йому, себто Святому Отцеві, що на цей крок намовила вас я, і я переконана, що Святий Отець не забуде про це. Оце та незначна користь, яку принесе нам уся ця паскудна історія.

Ці страшні слова вона вимовила так голосно, що юний кардинал знайшов за потрібне збігати до обох дверей, зазирнути у сусідню кімнату та коридор і знову пересвідчитися, що ніхто не підслуховує. «Ох, Боже милосердний, — думав він, — ох, усі святі й архангели, чому я, телепень, сказав це отій відьмі!»

— Ох, тітонько, люба тітонько, — говорив він, ляскаючи зубами і ковтаючи сльози переляку й жаху, мов у лихоманці, — не вимагайте від мене нічого подібного! Я краще накладу на себе руки, аніж послухаю вас! Ви не знаєте Петра так, як я: це стихія, це демон! Два роки тому він був банкрутом і жебраком, а сьогодні став володарем острова і особистого військового флоту — чи не втручання це надприродних сил, які він приборкав і підкорив своїй волі? Скажіть лишень самі, адже ви розумієтеся на таких речах краще за мене. Це правда, що він нас скривдив, але тільки тому, що ми самі вставляли йому палиці у колеса; і ви це знову хочете робити? Чому б не надати йому можливість виправити те, що він зіпсував з нашої вини? Він сказав, що мені краще скочити вниз головою у кратер Етни, ніж знову його зрадити; а саме це ви мені пропонуєте. Ні, я не зроблю цього, тітонько. Я чоловік, до того ж високопоставлений чоловік, і добре знаю, що мені слід робити, а що не слід.

— Гаразд, тоді я сама поїду до Рима і все розповім Святому Отцеві, — сказала герцогиня–вдова. — Як намісник Страмби ви, звичайно, маєте право відмовити мені в кареті: нічого, піду пішки. Я не звикла ходити, але нічого: свідомість того, що я чиню слушно і що з моєю допомогою цього мерзотника над мерзотниками зітруть на порох, додасть мені сили. І якщо мені забракне сили, то я поповзу по пилюці, проклинаючи кожного, хто проїде повз мене до Рима і відмовиться підвезти. А якщо в Римі воротарі Святого Отця злякаються моєї злиденності, я буду вдень і вночі, вдень і вночі, вдень і вночі стояти на колінах перед його резиденцією, доки він сам не покличе мене до свого трону, і тоді я розімкну вуста, і відкрию йому все, і нарешті мовлю: оце, Святий Отче, я насмілилася вам сказати, наражаючись на ваш гнів і вашу святу запальність, незважаючи навіть на те, що до майбутнього злочину причетна близька мені людина, яку я звала племінником, і що ви їй зробили ласку і надали кардинальський сан, молодий граф Джованні Гамбаріні.

Герцогиня–вдова зробила паузу і з посмішкою глянула на спітнілого юного кардинала.

— То що? — запитала вона. — Ви й далі наполягатимете на своєму?

— Не наполягатиму, — простогнав він.

— І волієте поїхати до Рима замість мене? Він ледь чутно прошепотів:

— Волію.

Випадок Куканя не залишився приватною справою і предметом обговорення й роздумів лише герцогині–вдови та юного кардинала, оскільки обидва ці нерівні партнери після довгої розмови, що час від часу порушувалася періодичними спалахами відчайдушної і марної впертості кардинала, все–таки домовились, що їм чинити далі, а спочатку вирішили порадитись з відомим фахівцем, вченим аскетом патером Люго і відкрити йому все, щоб він зміг порекомендувати їм, як це здійснити практично; адже знати «як» часом важливіше, ніж знати «що». Ну, а вчений аскет, усе вислухавши і зваживши, на превелике полегшення юного кардинала, визнав слушність його страху перед могутністю і всюдисущістю графа ді Монте К’яра і перед далекосяжністю його сильної руки месника: людина, казав патер Люго, яка змогла у нас перед очима, тобто перед очима представників курії, запхати погрозливі записки до булки й до кишені нашого Illustrissime і цим на смерть налякати його, зовсім не матусин синок, не якийсь там базіка.

— Найбезпечнішим було б, — сказав учений аскет юному кардиналові у приватній нічній розмові віч–на–віч наступного дня після його поїздки на острів Монте К’яра, коли патер Люго відкинув як нереальну й неможливу темпераментну вимогу герцогині–вдови, аби юний кардинал вибрався до Рима відразу й без зволікань, — отже, найбезпечнішим було б сповістити Його святість про змову Куканя письмово, та це було б надто забарним, якщо не марним узагалі, адже перш ніж папа, не знаючи становища у Страмбі, вирішить у цій справі діяти, коли взагалі зважиться на щось, можуть минути тижні, ба навіть місяці. Ні, така справа має розглядатися на місці.

— Що для цього завдання найбільше підходите ви, Illustrissime, не підлягає сумніву, адже ви молоді, прямодушні і цими своїми властивостями зворушливі, а вам конче необхідно було б сяйнути перед очима Його святості якимось винятковим вчинком, бо ж літа спливають, a Illustrissime кисне тут у нас як стара дівка. Проте саме за вами найбільше слідкує Петр Кукань із Кукані; як же переправити вас зі Страмби до Рима, не викликаючи підозри Куканя? Одна з ваших чудових ідей — чкурнути підземним ходом, як ви вже колись були вислизнули з цього міста, — не годиться, адже Петр Кукань добре знає про цей потаємний хід, бо теж колись користався ним, і якщо він має у Страмбі хоча б двох шпиків, зрозуміло, що один з них буде стежити саме за цим потаємним ходом, тобто за його початком у фальшивій гробниці лісової каплички Святої Катерини. Наступна ідея, що також належить вам, Illustrissime, — переодягнутися сільською дівчиною і непомітно виїхати з міста порожнім візком, — хоча й цікава і добре відповідає родинній традиції Гамбаріні, адже ваш батько так само колись утік зі Страмби, переодягнувшись жінкою, але не відповідає основній вимозі — не збудити Куканевої уваги й підозри; а його увага і підозра посилилися б неймовірно, якби він, не отримавши жодної звістки про те, що наш Illustrissime кардинал Гамбаріні покинув Страмбу, раптом довідався, що ви у всій красі, — я припускаю, що по дорозі ви б переодяглися з жіночого одягу у свій пурпур, — з’явилися у Ватікані. Ні в якому разі, ні в якому разі. Мусите вирушити подорожувати і прибути до Рима як належить кардиналові, у кареті, з озброєним ескортом і з відповідним багажем.

— Ви з глузду зсунулися? — вигукнув юний кардинал. Учений аскет, не образившись, учено й аскетично всміхнувся.

— Гадаю, що ні, хоча й визнаю, що палке бажання служити святим інтересам більше, ніж інтересам тієї чи іншої особи, час від часу може видаватися божевіллям. Але і в цьому випадку йдеться про зовсім просте міркування. Якщо ви будете у Святого Отця, це не залишиться непоміченим Куканевою розвідкою. Тому у нього слід викликати думку, що Святий Отець сам запросив вас до Рима.

— Чого б це він мене кликав? — запитав юний кардинал.

— На підставі мого рапорту про вашу поїздку на острів Монте К’яра, — відповів учений аскет. — І справді, було б цілком зрозуміло, щоб Святий Отець поцікавився, як справи на острові графа–авантурника і чи є хоча б крихта правди в тому, що розповідають, і щоб захотів вас, очевидця, до того ж очевидця напрочуд інтелігентного, одягнутого в пурпур; висповідати у цій справі. А ви змушені були б догодити Святому Отцеві, навіть не перестаючи бути компаньйоном Петра Куканя і нітрохи не порушуючи його злочинних намірів. Але в цю подорож, Illustrissime, ви можете вирушити лише після того, як до Страмби повернеться з Рима мій кур’єр. Якщо Святий Отець сам зволить викликати вас на аудієнцію, все буде дуже добре. Але навіть якщо не викличе, я, однак, постараюся поширити чутку, що вас викликано, а ви, продовжуючи цю інсценізацію, вирушите до Рима. Отак діють, думаючи про завтрашній день.