— Справді? — зацікавився папа і простягнув руку долонею догори. — Покажи.

— Прошу? — перепитав юний кардинал. — Ваша святість хоче оглянути цей перстень?

— Так, Моя святість бажає оглянути цей перстень, — відповів папа, не змінюючи положення своєї руки.

Юний кардинал неохоче, бо передчував щось лихе, зняв золотий перстень з діамантом із пальця й поклав на папину долоню.

— Так, правильно, — сказав папа, оглянувши перстень за допомогою лорнета, якого витягнув з глибокої кишені. — Тут викарбувано ЧБ 14. III. 1495, що справді може бути датою двадцятиріччя Чезаре. Але я все ще не бачу, чим це доводить правдивість твоєї розповіді.

Тоді юний кардинал добре виваженими словами почав розповідати про нещодавну мандрівку згаданого персня з його руки на руку Прекрасної Олімпії, звідти на руку злочинного Петра Куканя із Кукані і зрештою знову на руку його, юного кардинала.

— Ваша святість, — завершив він, — напевно зболить поміркувати й визнати, що Кукань не повернув би мені цього персня, якби не був непохитно переконаним у тому, що йому вдалося схилити мене до своїх мерзенних замірів і зламати мою палку відданість до Вашої святості і до нашої святої церкви. Правдивість цієї історії, якби Ваша святість мала сумніви, може підтвердити і сама співачка, яку звати Прекрасною Олімпією і яка вже напевно повернулася зі свого турне до Рима.

Папа це трохи обміркував, ковтнув вина і мовив таке:

— Цікаво, їй–бо, цікаво: цим я хочу сказати, що довідався про щось справді цікаве, бо поняття цікавості я вжив у його справжньому і звичному значенні, себто не в такому, коли кажуть: «Цікаво, як рано цього року похолоднішало». В цьому випадку цікавим оголошується щось, що насправді зовсім не цікаве, супроти цього лихо, яке, судячи з усього, — зараз мені вже важко в цьому сумніватися, — мій любий П’єтро кує на своєму скелястому, дорогому острівці, справді цікаве. Коли вірити, що ти, cardellino, сказав мені правду, тоді я знаю правду неперекручену й повну, бо єдине в світі, чого не може мій любий П’єтро, це казати неправду. (Але якби він зрештою навчився брехати, то був би найбільшим брехуном серед усіх сущих). Мені прикро до сліз, адже я знаю, що авантюра, яку розпочинає мій любий П’єтро, закінчиться для нього зле — і прикро вдвічі, бо П’єтро близький моєму розумові і серцю саме тому, що він цікавий, а будучи цікавим, він не може діяти інакше, як діє, тобто незвично, небезпечно, одне слово: цікаво. А як там на його цікавому острівці? Чи є крихта правди в тому, що він будує величезну гавань?

Юний кардинал з запалом кивнув і в кількох загальних рисах змалював дуже монументальний образ гавані Монте К’яра з її бійницями, фортечними мурами й вежами, а передусім обладнання кораблів.

— Це виглядає чудово, і я не встигав озиратися, — додав юний кардинал. — Але там є і слабке місце.

— Яке? — запитав папа.

— Його розкішні галери й галеаси мало ефективні, бо для приведення їх у рух він не використовує невільників.

— Не використовує невільників? — здивувався папа. — А кого ж? Невже вільних веслярів?

— Саме так, — відповів юний кардинал. — Використовує вільних веслярів і постійно має з ними клопоти й прикрощі.

— Можна собі уявити, — сказав папа і замислився. — Ну, що вдієш. Як заступник самого Бога на цій землі я несу відповідальність перед усім правовірним людством і мушу вирвати з коренем і повалити дерево, яке хоча й тішить мій погляд своєю привабливістю та красою, але несе небезпеку своєю сміливістю зросту. Як людина, я шкодую цього вчинку; однак в іншому я рядію з думки, що нею Бог, чиїм заступником я є, зволив мене просвітити, яким чином це влаштувати й зробити так, щоб знешкодити Петра, а Моя святість при цьому залишилася осторонь усієї цієї гри.

Він швидко подзвонив у дзвіночок. Відразу ж увійшов вродливий юний кардинал у туніці, підперезаній золотим ланцюгом, особистий секретар папи, і сказав: — Чекаю розпоряджень Вашої святості.

— На часі, — мовив папа, — здійснити новий і суттєвий крок у дружніх стосунках із султаном, які ми розпочали позаминулого року, і віддячити за його мирне послання. Складемо до нього листа, в якому з усією докладністю, якою ці погани заміняють ввічливість, побажаємо йому здоров’я, щастя і я не знаю чого ще, ви, напевно, знайдете належні формулювання, і лише тоді, мимохідь, щоб довести йому свою добру волю, звернемо його увагу, що один фанатичний ворог Османської імперії, граф ді Монте К’яра, власник острова поблизу нашого міста й порту Ріміні, збирає у гавані цього острова військовий флот, яким збирається влаштувати султановому морському флотові нову катастрофу, гіршу, ніж поразка турецького флоту під Ле–панто. Підкресліть, що цей авантурник діє на свій страх і ризик, без нашого дозволу й участі, і що, хоча острів Монте К’яра лежить у територіальних водах папської області, я не вбачатиму в цьому порушення нашої дружньої угоди, якщо султан вважатиме за необхідне задля безпеки своєї імперії порахуватися зі згаданим вище авантурником і придушити зло в зародку.

Секретар папи, який робив собі замітки золотим писаль–цем на восковій табличці, опустив обидві руки і вклонився.

— Ваша святість наказала, і бажання Вашої святості буде виконане, — сказав він.

Папа подивився примруженими очицями на юного кардинала Гамбаріні.

— Ти вдоволений? — запитав він.

— Я захоплений і приголомшений мудрістю і — якщо смію так висловитися — професійною дипломатичною майстерністю Вашої святості. Справді, це єдиний спосіб зірвати Куканеві наміри і знешкодити його, при цьому він, навіть залишившись у живих, ніколи не довідається, хто це скоїв.

— Що тобі, cardellino, важливо, я можу собі уявити, — сказав папа і обернувся до свого секретаря, який досі стояв біля його крісла. — Ще щось? — запитав він.

— Чи Ваша святість бажає, — запитав секретар, — аби до листа було долучено якийсь подарунок?

— Звичайно, — відповів папа. Трохи поміркував, тоді подав секретареві перстень Борджіа, який досі тримав у руці. — Оце буде саме воно, — сказав він усе ще на своєму сієнському діалекті.

Переляканий юний кардинал Гамбаріні не втримався і зашепотів поблідлими устами: — Ma… що значить: але…

— Що за «ма», cardellino? — запитав папа. — Що ти тут мекаєш? Либонь, хочеш сказати, що це твій перстень? Помилка, приятелю. Наскільки я пригадую, а пам’ять у мене добра, свою кардинальську шапочку ти отримав за те, що поступився усім своїм спадком по батькові Святому престолові. А цей перстень, якщо я не помиляюся, є частиною того спадку. Чи, може, ні? Чи, може, ти вже кардиналом наскладав на нього зі своєї мізерної платні й купив?

Пригнічений юний кардинал мовчав і червонів.

— Ну? — наполягав папа. — Ти успадкував його від батька чи купив за свої скромні заощадження?

— Успадкував, — сказав юний кардинал. — Але я гадав… я дозволив собі припустити…

— Що дозволив собі припустити?

— Що домовленість, про яку згадала Ваша святість, стосується лише нерухомості, — відповів юний кардинал.

— А я дозволю собі припустити, що вона стосується всього, і рухомого майна теж, — сказав папа. — І коли я як заступник Бога на цій землі щось припускаю, це не припущення, а певність.

— Запевняю Вашу святість, що це непорозуміння, викликане тим, що я висловився плутано й необдумано, — мовив юний кардинал. — Мені йдеться не про власність на цей перстень, мені йдеться про те, що коли Кукань побачить цей перстень на султановій руці і коли султан, не дай Боже, до того ж скаже, що отримав його від Вашої святості, він одразу зрозуміє, що трапилося, як трапилося і…

— …і хто його знову, не знаю вже вкотре, зрадив, — закінчив папа. — Але заспокойся, приятелю. По–перше, не можна припустити, що бідолаха Кукань вийде живим з цієї халепи, та якби він таки вийшов з неї живим, я навіть при найбільшому напруженні фантазії не можу собі уявити, як може відбутись його зустріч із султаном, та ще й щоб султан на додаток розповідав про походження своїх коштовностей. Проте якщо неправдоподібним поворотом фортуни до чогось такого все–таки дійде, ceterum autem cen–seo[13], що ти, негіднику, цілком заслужив на це.