Сонце вже заходило, й наступала ніч, і ось перед будинком, з комина якого здіймався стовп червонуватого диму, зупинилась карета, з якої вийшов довгоочікуваний татусь Лейли, а за ним високий чоловік, закутаний з голови до ніг у чорний халат. Лейла спостерігала цю сцену, сховавшись за фіранкою балконного вікна, і їй здалося, що батько п’яний, бо йдучи від карети до дверей будинку, він цілком виразно заточувався. Постукав бронзовим дверним молоточком, щоб прийшов воротар, а сам сперся чолом об стіну й почав блювати. І тут вона впевнилась у своїй підозрі: батько порушив заборону Аллаха, яку витлумачив Пророк, і вжив перебродженого напою, було зрозуміло, що вчинив він так не від радості. Але коли за якусь мить він увійшов у доччину кімнату, то хоча й був блідий і мав почервонілі очі, але не виявляв жодних ознак сп’яніння. Лейла поцілувала його руку й притиснула її до чола, а він, пригорнупши її, поцілував в одне, а потім у друге око й сказав таке:

— Лихо країні, дочки якої зазнають кари за свою гордість і честь, я ж буду проклятий за свою нерозсудливість! Адже це я запропонував тобі подружитися з кузиною, Бегідже–ікбалою, це я не схотів, щоб ти марнувала свою молодість у самоті батьківського дому, а тепер ти мусиш розплачуватися за це; чи є хто на світі нещасніший за мене, що спричинився до нещастя своєї єдиної доньки, якою глибокою має бути та пекельна прірва, до якої мене треба кинути за цей злочин!

— Не кажіть так, тату, не проклинайте себе за те, в чому ви завинили через незнання й мимоволі, краще скажіть–но мені, яке нещастя чекає на мене, щоб ми разом могли поміркувати й порадитись, чи є з нього вихід, — відповіла Лейла.

— З нього немає виходу, бо все вже засвідчене печатками і завершене, — мовив Гамді–ефенді, і сльози, мов горох, покотилися по його щоках. — Бо Він, караючи за те, що ти

не схотіла належати Йому, віддав тебе за свого раба на ім’я Абдулла.

— Який він, цей раб Абдулла? — запитала Лейла. Цієї миті до кімнати, несучи розпалене кадило, з якого клубочився пахучий дим, переривчасто дихаючи, увійшла Лейлина нянька Еміне, з виряченими очима і з обличчям, перекривленим від жаху.

— Не витримаю! — кричала вона. — Не витримаю! Не переживу!

І побігла через усю кімнату до протилежних дверей, які вели до заднього, так званого потаємного виходу з дому.

— Що не витримаєш? Чого не переживеш? — запитала Лейла.

— Бути з цим чоловіком під одним дахом! — заволала Еміне. — Я його бачила, о всемилостивий Аллах, я його бачила!

— Забирайся піт три чорти, а це кадило залиш тут, воно нам буде потрібне, — сказав Гамді–ефенді і взяв кадило з її рук. Нянька вибігла в двері, а далі вже було чути лише тупіт її ніг.

Гамді–ефенді сів на канапу, а Лейла притулилася до нього й поклала йому голову на плече.

— Тату, не мордуйтесь, ще не все пропало, — сказала вона. — Султан не примусив мене спати з ним, не примусить і до того, щоб я жила з рабом, якого він призначив моїм чоловіком.

— Тоді ви обоє помрете в муках, — відповів історик. — Бо султан пришле до тебе баб–сповитух, щоб ті пересвідчилися, чи ти не залишилась незайманою.

— Отже, мені не залишається нічого іншого… — сказала вона і зняла малайський кинджал, що висів на стіні як прикраса.

Він кивнув.

— Зроби це, Лейло, а я відразу ж вирушу за тобою.

— Але спочатку я хочу побачити його, — мовила Лейла.

— Не бажай цього, Лейло, — сказав Гамді–ефенді. — Не бажай, аби останнє, що ти побачиш на цьому світі, був він.

— Я не хочу бачити нічого привабливого й гарного, коли йтиму з цього світу, — заперечила Лейла. — Адже світ потворний, і буде слушним, коли я побачу наостанок щось жахливе і огидне.

— Я тут, — пролунало біля входу.

Це був молодий і приємний, добре поставлений голос освіченої людини. Лейла скрикнула й затулила очі долонями, щоб ще хоч на хвилю зберегти приємне враження, яке — всупереч сподіванню — викликали в неї ці два коротенькі слова, мовлені чоловіком, побачивши якого, всі мліли від жаху, а коли мали змогу, то кидались навтьоки, і щоб віддалити мить, коли й сама вона знепритомніє від страху. Лейла спочатку визирала крізь шпаринку між середнім та вказівним пальцями лівої руки та між середнім і безіменним пальцями правої, повільно збільшуючи щілину. І як вона не хитрувала, все одно не побачила нічого відразливого — ба навіть зовсім навпаки! — чоловік біля входу, голос якого відразу їй сподобався, був високий на зріст, стрункий, з вольовим смаглявим обличчям, якому бракувало лише родимки на лівій щоці, щоб з погляду мусульман воно було досконалим, з чорними, палкими, великими очима. «Це не він», — подумала Лейла, але що б вона не думала, всупереч усьому мусила повірити, що це таки він, бо на ньому був саме той новий одяг і ті черевики з гострими, загнутими догори носками, які вона за вказівкою батька приготувала в лазні.

Гамді–ефенді не зміг упізнати молодого богатиря.

— Хто ти, чужинцю? — запитав він.

Назвав його чужинцем, бо ті два слова, вимовлені молодим чоловіком «я тут», були сказані, як згадувалося, хоча й добре поставленим голосом, але з ледь помітною чужоземною вимовою.

Чужинець усміхнувся, сяйнувши разком чудових білих зубів.

— Гадаю, я сказав достатньо, аби не виникало сумніву, що я той, кому султан дав ім’я Абдулла, раб Божий.

Чи тепер раз і назавжди, попри найгірші сподівання, усе гаразд? Чи справді останньої миті відбувся остаточний поворот на краще, ба навіть на найкраще?

На перший погляд, це було справді так. «Я тут», — сказав він і був прекрасний, як молодий бог, так що Лейлине серце, замість розірватися від жалю й жаху, запалало до нього раптовою любов’ю. «Я тут», — сказав він, і тієї ж миті могла б упасти завіса на знак того, що пригода закінчилася щасливо: мстивий султан упіймав облизни, з пекельної потвори вилупився ангел, з німого раба чоловік з добре поставленим голосом освіченої людини, отож Лей–лин малайський кинджал знову став тим, чим був і досі, себто прикрасою. Та й після уявного падіння завіси, після кульмінації великої сцени, все продовжувалось чудово, бо в наступні дні і ночі Абдулла, раб Божий, він же Петр Кукань із Кукані — ви, звісно, вже впізнали його — не лише чудово зарекомендував себе як коханок і чоловік Лейли, але й як помічник тестя.

Освіченість його була всебічною і глибокою — він оволодів, хоч і з легким акцентом, не лише турецькою мовою, але й мовами арабів і персів, умів писати всіма їхніми письменами, тому, граючися, склав, на незмірну втіху історикові, чудовим письмом, так званим куфічним, коротке резюме дванадцятитомної праці арабського історика Ібн аль–Атіра «Каміл фі т–та ріх», себто «Дозершеність в історії», прочитати яку Гамді–ефенді ніяк не міг, бо праця була вельми тяжкою й вельми нудною, тимчасом як його зять розлущив її, граючись і з задоволенням, наче це були захоплюючі казки «Тисячі й однієї ночі». Крім того, він допомагав Гамді класифікувати, розбирати й переписувати сучасні документи й матеріали, у вільні хвилини вчив його Ціцеронової латини та фехтування рапірою. Гамді, який умів лише сяк–так відмахуватися кривою турецькою шаблею, був у захопленні від його всебічної досконалості. Він би з задоволенням довідався про Петрове минуле перед турецьким полоном, але той у цій справі продовжував вдавати німого, тож тактовний Гамді–ефенді не наполягав.

Лейлине щастя біля таємничого, піднятого з глибин чужинця порушувалося лише певною різницею в їхніх поглядах. Він чудово знав Коран, але висловлювався про нього без належної поваги, гірше того, не молився і завжди влаштовував так, щоб крик муедзина не застав його на людях, поза стінами дому. А коли вона якось запитала його про те, що цікавило її всі чотирнадцять років життя, чи правда, що у жінки немає душі, то отримала таку жахливу відповідь:

— Якщо ти маєш на думці той життєвий принцип, який дає нам можливість мислити головою, спричиняє биття серця, змушує нутрощі вимагати поживи, то жінка має душу, як і чоловік і як усе живе. Якщо ж тобі йдеться про щось безсмертне, що переживе наш тілесний кінець, то душі не має ніхто, ні жінка, ні чоловік.