– Мамонт – володар усього, що тільки живе на землі.

Він анітрохи не боявся мамонтів, він знав, що мамонти не чіпають звіра, коли той їм не надокучає. Нао ще додав:

– Аум, син Крука, подружився був з мамонтами.

– Чому ж і нам не зробити, як Аум? – спитав Гав.

– Аум розумів мамонтів, – відповів Нао. – А ми їх не розуміємо.

Однак це питання вразило його; він увесь час думав про нього, кружляючи оддалік біля табуна велетнів. Думаючи голосно, він заявив:

– Мамонти не мають слів, як люди. Але вони розуміють одне одного, розуміють і крики своїх ватажків.

Гун каже, що вони по команді стають, де їм наказано, і перед тим, як рушати в нову місцевість, радять раду… Коли б розуміли їхні знаки, ми б уклали з ними спілку.

Тут він побачив велетенського мамонта, що дивився на них. Самотній, серед молодих тополь на низькому березі, він з'їдав молоді паростки. Нао ще ніколи не бачив такого великого мамонта. Росту він мав більше дванадцяти ліктів, на потилиці у нього росла густа, як у лева, грива; волохатий хобот був схожий на якусь окрему істоту, що скидалась і на дерево, і на велику гадюку.

Троє людей, мабуть, зацікавили його, адже не можна ж було думати, щоб вони його стривожили. Тоді Нао закричав йому:

– Мамонти – могутні! Великий мамонт – дужчий за всіх: він роздавив би тигра й лева, як хробаків, він перекинув би десяток зубрів одним ударом своїх грудей… Нао, Нам і Гав – приятелі великого мамонта!

Мамонт наставив свої великі вуха, вислухав розмірені звуки двоногої істоти, тихо похитав своїм хоботом і ревнув.

– Мамонт зрозумів, – радісно вигукнув Нао. – Він знає, що уламри визнають його могутність.

Потім він ще закричав:

– Коли сини Леопарда, Сайгака й Тополі знайдуть Огонь, вони напечуть каштанів і жолудів, щоб подарувати їх великому мамонтові!

Говорячи це, він побачив калюжу, де росли водяні лілеї. Нао знав, що мамонти люблять їх підводні стовбурці. Тож він гукнув своїх товаришів і разом з ними почав рвати ці довгі руді рослини. Нарвавши чималий оберемок, вони старанно виполоскали його у воді і понесли до велетенського звіра.

Наблизившись на п'ятдесят ліктів, Нао знов заговорив:

– Ось! Ми нарвали цих рослин, щоб ти ними поласував. Тепер ти знатимеш, що уламри – приятелі мамонтів.

Сказавши це, Нао відійшов.

Зацікавлений велетень підійшов до корінців. Він добре знав, якого вони смаку. Мамонт повагом, з довгими перервами почав їх їсти, одночасно оглядаючи людей. Кілька разів він витягав свого хобота, нюхаючи, і потім доброзичливо похитував ним.

Тоді Нао непомітно наблизився до нього, він спинився перед цими величезними ногами, перед дим хоботом, що вириває дерева, перед цими довгими, як тіло тура, іклами, він був наче миша перед пантерою. Одним махом звір міг би стерти його на крихти. Але, весь опанований творчою вірою, Нао тремтів також від надії й натхнення… Хобот тернувся об нього, проплив уздовж усього тіла, нюхаючи. Нао, затамувавши подих, теж торкнувся волосатого хобота. Потім він нарвав трави й молодих пагонів і подав їх мамонтові на знак спілки; він почував, що робить щось неймовірне, щось надзвичайно глибоке, і його серце сповнилося захопленням.

Бачивши, як мамонт рухався біля їхнього ватажка, Нам і Гав ще більше зрозуміли всю мізерність людини; коли ж велетенський хобот наліг на Нао, вони з відчаєм прошепотіли:

– Ось мамонт роздушить Нао, Нам і Гав лишаться самі перед кзамами, хижаками й водами.

Але в ту ж мить вони помітили, що рука Нао ласкаво чухає звіра, і їхні серця сповнилися радістю й гордощами.

– Нао уклав спілку з мамонтом! – вигукнув Нам. – Нао – наймогутніший з усіх людей на світі.

Тим часом син Леопарда кричав їм:

– Хай і Нам та Гав підійдуть, як Нао… Хай нарвуть трави й пагонів і подадуть мамонтові.

Вони вислухали його з палкою вірою і потихеньку, як те робив Нао, рушили до мамонта, рвучи траву й молоді гілочки.

Наблизившись, вони простяглії свої оберемки. А тому, що разом з ними подавав зелень і Нао, мамонт почав їсти од усіх трьох.

Так зміцніла спілка уламрів з мамонтом.

Молодик місяця ріс; надходила ніч, коли місяць мав уже зійти так само круглий, як і сонце. Одного вечора кзами й уламри розташувалися на ніч на відстані двадцяти тисяч ліктів одні від одних на тому ж березі річки. Кзамй посідали на сухому місці, гріючись біля веселого Вогню, і їли великі шматки м'яса, бо того дня їм добре пощастило на полюванні. Уламри ж ділились у вологій темряві кількома корінцями та м'ясом однісінького дикого голуба.

За десять тисяч ліктів від берега зупинилися поміж сикоморами мамонти. Вдень вони ставилися до людей цілком доброзичливо; ввечері ж виявляли певну нетерплячість, може, тому, що вони вже трохи тямили людські хитрощі, а може, й тому, що їм заважала присутність чужої породи. Отже, уламри щовечора відходили геть, щоб не турбувати спільників своїм духом.

І ось цього вечора Нао спитав у своїх товаришів:

– Чи Нам і Гав здатні до виступу? Чи гнучкі у них ноги, чи свіжі груди?

Син Тополі відповів:

– Нам проспав частину дня. Чому б йому не бути готовим до бою?

А Гав заявив:

– Син Сайгака ні на хвилинку не спиниться, пробіжить скоріше, ніж будь-коли, аж до кзамів.

– Добре! Нао і його юнаки підуть до ворогів. Вони мусять боротися цілу ніч, щоб завоювати Огонь.

Нам і Гав в одну мить підвелися з землі й рушили за ватажком. Не можна було надіятися зненацька поночі застукати ворога: вже майже зовсім круглий місяць сходив на тім боці Великої річки. Він червоною плямою плив понад островами, коловся на дрібні частинки крізь віття високих тополь, одбивався від чорних хвиль, де його тремтяче лице або пломеніло, наче літня хмарка, або корчилося мідянкою, або пливло сріблястим лебедем, а з того місця аж до обох берегів стелилася світла, блискуча скатертина.

Уламри спочатку йшли хутко, вибираючи шлях по низькій траві. Наближаючись до табору кзамів, вони стишили свою ходу. Йшли однією лінією далеко один від одного, щоб бачити якомога більше наЕкруги себе і не бути оточеними. Зненацька з-за очерету блиснуло полум'я; воно було ще далеко і блідло в місячному сяйві.