- І що там? — байдуже спитав я.

— Стародавнє кладовище, — притишено відказав перуанець. — Не таке велике, як Чаучійя, та все ж доволі цікаве. Тут ховали можновладців і сановників, які колись жили в Кауачі. Завдяки сухому клімату останки вельмож та безліч поховальних предметів відмінно збереглися до наших днів.

Спершу його інформація мене не дуже зацікавила. Зате Ян миттєво струснув з себе дрімоту і витяг мене з авто, мовляв, пішли подивимось, що воно таке. Тож ми вискочили з машини і, загрібаючи кедами ще теплий пісок, побрели до пагорбів. Обоє перуанців лишилися сидіти в авто.

За хвилину, наблизившись до першої купи незрозумілих речей, я вкляк на місці. Я аж здригнувся, коли до мене дійшло, що то за «сміття». Роками пустельні буревії шар за шаром вивіювали пісок та ґрунт, поволі оголяючи те, що колись було поховане під барханами. Повсюди просто на поверхні валялося безліч людських кісток: черепи, хребти, гомілки, ребра… Поміж скелетами видніли рештки полотнищ, в які загортали мертвих, вицвілі шматки текстилю, уламки глиняних глеків та інших керамічних виробів, заплетене в коси волосся небіжчиків. Через повну відсутність вологості шматки древніх тканин могли зберігатися віками. Частина кісток не повністю проступала над землею, вказуючи поховання не до кінця «розриті» пустельним суховієм.

Ми обережно пройшли ще кілька метрів і спинились біля однієї з могил. Я опустився навприсядки, роздивляючись поховання. Щоправда, зблизька воно теж нагадувало звичайнісіньку купу сміття. Три черепи, кістки рук та ніг лежали впереміш із клаптями одягу, плетеними шворками і великими каменюками.

— Чому тут так занедбано? — задумливо промимрив Ян. — Теперішня влада могла б впорядкувати це місце, возити сюди туристів і брати з них гроші.

— Навіщо, коли у них є лінії? Мінімум зусиль — максимум прибутку.

Кістки вражали білизною. Здавалося, наче їх навмисно полірували спеціальними засобами і лиш потім порозкидали на схилах пагорбів.

Підбурений нездоровою цікавістю, я нахилився і взяв до рук один з черепів…

— Гід казав, що тут ховали можновладців древньої Наски, — впівголоса промовив я, пригноблений похмурою величчю цього місця. — Подумати лишень, ці кістки лежали у цій землі ще до приходу Інків!

Я сидів навколішки і зненацька напрочуд ясно осягнув, що тримаю в руках справжній череп справжнього вельможі цивілізації Наска! Можливо, думав я, саме в цій черепинці, затиснутій моїми долонями, колись давно зародилась ідея створення монументальних ліній у пустелі! Може, саме цей хлоп керував робітниками, які копали виїмки, котрі потім спліталися у візерунки на плато!

Пусті зіниці зловісно витріщалися на мене. Крізь отвори очей та носа я бачив власну долоню та носок Янового кеда і не міг повірити: ось цей черепок знав, для чого призначались лінії!

Я повільно підвів погляд. Ян нависав наді мною і теребив у руках шматок струхнявілої тканини та древню вірьовку, які відкопав у піску поряд із черепом. Я зазирнув йому за спину. Біла «Тойота» завмерла посеред пустельної дороги. Звідтіля, де сидів, я не міг бачити, чи спостерігають за нами з вікна автомобіля, чи ні. Хоча насправді це вже не мало значення… Я опустив очі і візуально порівняв розміри черепа та своєї сумки. Влізе. Трохи випинатиметься, але влізе. Залишався, щоправда, один нюанс.

— Чувак, — тихенько гукнув до Яна.

— Га?

— Як думаєш, нас пропустять через митний контроль з черепом?

— Що-о?

— Я кажу, чи пропустять мене через митницю і security check-in в аеропорту, якщо в моїй сумці буде череп.

— Чий череп?!

Я трохи роздратовано звів брови. От же ж турок! Затим з повагом покачав черепом у долоні та прошепотів:

— Череп одного з творців ліній Наски!

Мій товариш чомусь не поділяв мого ентузіазму та раптового пориву до археології.

— Ти ідіот! — прошипів чех і злякано озирнувся на машину.

— Не обзивайся, — образився я.

— На хріна він тобі? — не вгамовувався Ян.

— Хіба ти не розумієш? Це череп представника цивілізації Наски! — заходився пояснювати товаришеві. — Це ж справжній скарб! За нього в будь-якому музеї Європи дадуть мільйони!

— Навіть якщо ти доправиш його до Європи, тобі нізащо не вдасться довести, що це череп древнього перуанця. Ніхто його не купуватиме, — Ян пробував мене напоумити.

— Та я й не збираюся його продавати! Просто поставлю вдома на столі. Хай стоїть. Для фен-шуя.

— Чувак, ти точно ідіот!

Ян хотів ще щось сказати, але я вже запихав череп у сумку.

— Ти що робиш?! — вирячився чех. — Це ж небачене блюзнірство!

— Не смикайся! — сухо відрубав я. — Так і стій. Тримайся між мною та машиною. Щоб вони не побачили.

— От лихо… — прошепотів напарник.

Я ще трохи порився у піску і прихопив спинний хребець. Це вже не для фен-шуя. Просто так, на пам’ять. Думав, може, подарую комусь в Україні. Гарний такий біленький спинний хребець, котрий, як і череп, відмінно зберігся. Ну а що тут такого? Виходить, мамонтів викопувати і по музеях розтягувати можна, а як людей — то зась?

Затим я рвучко скочив на ноги.

— Пішли, — кажу до Яна.

Чех зміряв мене строгим осудливим поглядом, скрушно зітхнув і почвалав до машини. Вдаючи, наче нічого не сталося, я бадьоро марширував слідом. Подумки вже вимальовував собі, як, напнувши від гонору груди, показуватиму товаришам в Україні доісторичний перуанський череп і хвалитимусь, що саме ось ця довбешка колись належала до еліти цивілізації Наска.

Забравшись у машину, ми наче ненароком помінялися місцями. Ян вмостився спереду, а я пересів на заднє сидіння, вдаючи, що не помічаю застиглого крижаного подиву в очах водія та гіда, адже перуанці відразу зауважили, що після повернення моя сумка за формою стала нагадувати футбольний м’яч. Однак вони нічого не сказали і ми без пригод доїхали до Наски.

* * *

Ми з чехом, розкинувшись на м’яких ліжках у хостелі, роздивлялись трофеї.

— Жаль, що у нього не всі зуби, — я прискіпливо обдивлявся череп з усіх боків. — Із зубами виглядав би солідніше. Правда? Страшніше якось… Як гадаєш, вони в могилі випали чи їх вибили перед смертю?

— Навіщо ти його взяв? — бідкався Ян, наче й не чуючи мене. — На митниці тебе неминуче спитають, чий це череп. Припустімо, ти чесно скажеш, що це череп якогось вельможі з древньої цивілізації Наска. І що буде? Га? Тебе посадять за розкрадання гробниць, псування культурної спадщини людства та незаконні розкопки на території Перу! Якщо ж ти не скажеш цього, у поліції виникне цілком логічне питання, чия голова лежить у тебе в сумці?!! Адже якщо череп не належить древньому перуанцю, цілком імовірно, що ти замочив перуанця сучасного, а тепер нахабно намагаєшся провезти його почищену й підсушену довбешку через кордон. І тебе все одно посадять!

У глибині душі я відчував, що мій компаньйон має рацію. Але здаватися не збирався.

— Може, відправити через DHL?

— Ніяких «може»! — верескнув чех. — Треба було лишити костомаху там, де лежала!

— Тепер пізно. Я не збираюся повертатись до Кауачі.

Ми ще посперечалися трохи, після чого зібралися піти повечеряти. Наостанок я любляче погладив білосніжну лисину своєї черепини та сховав трофей під ліжко. Ян з неприхованою відразою спостерігав за моїми маніпуляціями. Виходячи з кімнати, він приглушено проказав до мене слова, які, як виявилось трохи згодом, стали віщими:

— Слухай, чувак, ти ще пожалкуєш про це. Дуже сильно пожалкуєш…

Ми вибралися з хостелу надвір. Годинник показував 18:30. Не забувайте, що у південній півкулі липень — це самісінький розпал зими, тому на вулиці панувала темрява. Я зразу повернув у напрямку Plaza de Armas і за мить опинився на заллятій яскравим жовтим світлом ліхтарів calle [68] Jiron Bolognesi, центральній вулиці Наски. Потинявшись хвилин зо п’ять центральним проспектом, ми з чехом облюбували не дуже охайний, але по-своєму затишний ресторанчик, без сумніву, призначений не для туристів. За п’ять нуебо солів кожен з нас замовив цілу гору різноманітних страв, яких могло б вистачити на вечерю всій Насці разом з собаками й котами. Ми з насолодою взялись уплітати наїдки.

вернуться

68

Вулиця (ісп.).