ється, бере склянки.

— Дякуємо, смачно. З вином ми… до себе, — обертається

до Мар’яни. — Ходімо?

— Е, ні! — Федя піднімає гранчак, дивиться на Мар’яну

серйозно. — За вас, свіжі люди! За ваші ендорфіни!

— За нас! — погоджується Ярко. Підсідає до Мар’яни.

Простягає їй гранчак.

Як же все це до біса дивно. Мар’яна п’є терпке вино з не-

знайомими щирими людьми, заїдає пліснявим сиром. П’яніє —

і чим більше п’яніє, тим тверезішими і злішими стають думки:

«Оце я втрапила… Буде, що розповісти… Невже цей хлопець…

І сива жінка… І цей червоний білий… Невже вони вірять, що

все це по-справжньому?.. Нащо я піддалася омані слів? “Ти

моя жінка”, “додому”… Як у кіно! Треба забиратися звідси!»

Ярко бере Мар’яну за руку:

— Ходімо?

Мар’яна відчуває тепло Яркових рук, і, замість того, аби

кинути заплановане: «Мені вже час! Усе було отпад…», кліпає

повіками: ходімо…

На блакитних дверях Яркової кімнати — знак «фолькс-

вагена».

— Чому «фольксваген»? — питає Мар’яна.

— Народний вагон. Сама побачиш, — усміхається Ярко.

Цікавість сильніша за ніяковість, прикрість, Хотинський

остаточно зникає в підворіттях підсвідомості… Мар’яна заці-

кавлено обдивляється невеличку вузьку кімнатку: оце дім?!

Грубий надувний матрац, накритий карпатським ліжником,

зелений куб замість столика, на ньому відкритий ноутбук

113

і вигадлива фігурка янгола з прозорого зеленого скла. Книги

штабелем при стіні, на вішаку сорочки-джинси, у куті гора

мотлоху: троси, міцні мотузки, шкіряні ремені, дебелі метале-

ві карабіни, поряд тендітна етажерка з ажурною різьбою. На-

впроти вікна біля дверей — справжній шедевр: туалетний

столик, наче з царського палацу. Лак блищить на карельській

березі, бронзові вигадливі ручки на пласких шухлядках мають

поважний вік, гнуті ніжки закінчуються бронзовими «черевич-

ками», овальне дзеркало — ясне озеро. На стіні над кубом

кілька репродукцій незнайомих Мар’яні картин (виведені ко-

льоровим принтером на звичайний канцелярський папір),

масштабна родинна світлина формату А3 — десятки зо три

людей різного віку на тлі розкішної липи скупчилися навколо

старезного діда у світлому лляному костюмі, ще кілька фото-

графій — хлопці, певно, друзі. А на підвіконні — синьо-жов-

тий прапор.

Отоді-то Мар’яна і спитала:

— А прапор навіщо? Для Майдану?

Ярко відчинив вікно — впустив у кімнатку холодне зимове

повітря — прикріпив знамено знадвору, обернувся до дівчини.

— То знак для всіх, — сказав. — Як український прапор

майорить — значить, ми вдома і раді гостям.

— А як ми не хочемо нікого бачити? — спитала і раптом

зрозуміла: він має відповіді на всі запитання. Знітилася: ну, годі вже! Досить!

— Знаєш… — почала. — Усе це… надихає, але ти…

— Надто зелений для тебе?

Почервоніла, кивнула.

Не розгубився аніскільки:

— А ти додай мені років. Скільки потрібно?

— Для чого? — Мар’яна дивилася на припухлі Яркові вус-

та, вуха горіли: нащо читати йому мораль? Хай уже врешті

обніме, поцілує… ну, і далі за логікою… Він же її заради цього

сюди привів? Ліжко є, тобто матрац. Мар’яна не проти… На-

віть хоче… Якось по-швидкому і — геть.

114

— Для того аби ти заспокоїлася.

— Не розумію, — хоробро сіла на матрац, глянула на хлопця.

— У всі війни так… — Ярко присів поряд, взяв Мар’янину

долоню у свої руки. — Приходили чотирнадцятирічні: «Уже

вісімнадцять маємо! Хочемо до бою!» Їм вірили не тому, що

хотіли дітьми фронти закривати. Підлітки дорослішали. І їм

направду ставало вісімнадцять.

— А у нас війна? — спитала Мар’яна.

— Так, війна, — помовчав. Попросив: — Додай мені років.

Мар’яна відчула себе старою, гидкою, нещасною. Висмик-

нула долоню з Яркових рук. Терпке вино язиком крутило.

— Мені вже двадцять сім! — вигукнула гнівливо.

— Добре. Тоді мені двадцять вісім. Не проти?

— Проти! Скільки тобі насправді?

— Двадцять вісім, — обережно обійняв Мар’яну за плечі,

заговорив тихо, упевнено. — Поживемо тут до весни. Добре?

Тут енергетика гарна, бо до нас тут жила купа добрих людей.

Сусіди — пісня. Аніта. Федя…

— Це… комуналка?

Кивнув.

— А потім переїдемо у дім. Біля ріки.

— Ти багатий?

— Так.

— Купиш?

— Побудую.

— А мені подаруєш капелюшок із сіткою, як у пасічників,

сапку і гумові чоботи? І гітару з червоним бантом? — хмільна

Мар’яна уявила себе біля недобудованої розвалюхи в хмарі ко-

марів і бджіл, розреготалася невтримно — матрац заколихався.

— …А ти мені — дитину.

Мар’яна заклякла на мить. Підхопилася, сльози на очах:

геть звідси, геть!

— Ну, тихо, тихо… — обхопив її ноги, притулився — цілу-

вав коліна припухлими, як у дитини, вустами. І навіть крізь

джинси Мар’яна відчувала гарячі Яркові губи.

115

Здалася. Поклала тремтячі долоні на чорняве волосся, наче

благословила. Він не повалив її на матрац, як Хотинський.

Цілував-роздягав, усе шепотів, наче сам себе вгамував: тихо, тихо… Підхопив голу дівчину на руки, притис до себе, як дитин-

ку, і тільки після того ніжно опустив на ліжник, як на хмарку.

Розколихали матрац пристрастю, він їх потім… заколихав. По-

снули в обіймах — ошелешені, виснажені.

…Мар’яна прокинулася від голосного чоловічого крику.

— Відчепися, курво! Пішла геть! — люто горлав за вікном

хтось невидимий.

Підхопилася — ліжник до голих грудей. Інстинктивно ки-

нулася до дверей: мамо рідна, тільки би встигнути втекти!

Заклякла біля туалетного столика, остаточно прокинулася-до-

петрала: то ж не її гонять! На грудях, шиї, животі запульсува-

ли яскраві струмені ще й досі гарячих відчуттів. Змусили зга-

дати, усміхнутися. Роззирнулася: сама… А Ярко де? Упала на

матрац: ще би день отак, ще хоча би один день в обіймах і ніж-

ності, бо цей — глянула у вікно — згасає… Згас.

У джинсах, що валялися на підлозі біля ліжника, дзеленьк-

нув мобільний.

— …Ти вже вдома, золотце? — почула хмільний голос Хо-

тинського. Певно, класно погуляли.

— Ще ні…

— Чудово, тобто… Хіба архів працює так допізна?

Мар’яна всміхнулся тоскно.

— Усяке буває в житті…

— А чому так сумно?.. Нічого не знайшла чи й досі обража-

єшся, що не відірвалася з колективом? Забудь, золотце! Ко-

лективу нема! Суцільне збіговисько покидьків. Згребли вино

і закуски зі столів і чкурнули на Майдан, ідіоти! Довелося

скласти компанію шефові… У лазні. Заради діла. Я шефові

пояснив: Шендрика треба звільнити…

— Ясно…

116

— Йди вже додому. З вечірки вино лишилося. І сир. Від-

святкуємо твій завтрашній від’їзд. Квиток до Дніпропетровська

у мене в кишені. Рада?

За дверима — кроки.

— Я… ще попрацюю! — відчайдушно збрехала Мар’яна,

відрубала зв’язок, вимкнула телефон, закинула до сумки. Сер-

це калатало: ще би тільки один день із цим юним божевіль-

ним Ярком.

— Кава, — Ярко став на порозі з двома чашками в руках.

Картата сорочка розстібнута на грудях, джинси, босі ноги.

— Дякую, — Мар’яну збивав із пантелику буденний тон

його низького хриплуватого голосу: вичищав фальш і пафос

з її відповідей, залишав тільки сіль. Губилася, цікавість розго-

рялася ще більше: як же у нього все просто. А далі що?..

— Маємо в місті ще одну невідкладну справу на сього-

дні, — Ярко сьорбав гарячу каву, дивився на Мар’яну з непри-

хованою дитячою радістю.

— У мене туніка тоненька. Змерзну.

— Нізащо, — вже діставав із полиці тонкий вовняний светр.

Присів біля Мар’яни, відкинув ліжник — дивився на голу