ві: — Кажи!

— То, справді, просто, — усміхнувся Ярко. — Початок

Відродження, епоха гуманізації, яка проголосила: кожен має

право займатися вільною творчістю, а перевага людини в її

гідності, і тільки в тому…

— Кажу ж, як в Україні, — знову встряг Аврора. —

У нас — революція гідності. Крутіша за все кватроченто.

— …Людям складно притримуватися простих істин, — про-

довжив Ярко. — А найскладніше розібратися в тому, чи є сво-

бода волі.

— Свобода волі? Дивне поняття, — мовила Мар’яна.

— Над тим сушили мізки мислителі від Аристотеля до Бер-

дяєва і Хокінга, — кивнув Ярко. — Філософи кватроченто для

себе цю проблему розв’язали: свобода волі — першопричина

злетів людського духу.

— Просто… треба менше базікати, а робити справу, —

сказав Біджо.

— То так, то так! Засиділися ми… — заторохтів Аврора.

Уже підскочив, збирав тарелі зі столу. — А все Мар’янині

тефтелі. Даси рецепт? Я подарую його своїй майбутній дру-

жині на першому побаченні, щоб заздалегідь знала шлях до

мого серця.

— Уже йдете? — Мар’яна і сумніву не мала — зараз Біджо

з Авророю заберуться геть, і вони з Ярком врятують цей не-

ймовірний вечір… Уже ніч…

— Ми тільки по карабіни заскочили, — пояснив Ярко. —

І перекусити.

— Так, так! Ми по карабіни, троси, — ніяк не вгамо-

вувався балакучий Аврора. — Бо на Майдані відчайдухи на

135

«йолку» лізуть без страховки. Ще повбиваються. Треба то

виправляти.

Мар’яна розгублено глянула на Ярка.

— Ти теж ідеш?!

Дужий Біджо зорієнтувався миттєво: вхопив легкого Авро-

ру за шкірку і витяг у коридор.

Ярко не виправдовувався, не скиглив, не віджартовувався,

та Мар’яна бачила синю жилку, що пульсувала на його скроні.

— Залишся… — прошепотіла. — Благаю!

Ярко знітився, ніби йому на голову напхали корону, всі нав-

круги впали долілиць, заніміли. Узяв Мар’янині долоні у свої.

— Ми поговоримо… І про цей день, — сказав упевнено.

— Коли?

— Згодом. Просто уяви, що я на роботі.

— Майдан — робота?

— Діло. Просто в такі часи ясніше розумієш, у чому твоє

справжнє діло.

— А я? Я — не діло? — Мар’яна відчула себе маленькою

ображеною дитиною. А Ярко був старшим. Значно старшим.

— Ти — назавжди, — мовив. — Майдан мине, а ти… ніко-

ли, — замовк.

Мар’яна глянула на Ярка, як на божевільного.

— Ти сам віриш у те, що ми — на все життя?

— Так.

— А я — ні!

— Чому?

— А я забобонна! От зустрінемо Новий рік разом, тоді по-

вірю… що цілий рік з тобою буду. Чи ще довше…

— Ми зустрічатимемо разом кожен Новий рік, — пообіцяв

Ярко низьким хриплуватим голосом. — І цей…

До 31 грудня 2013-го — три дні, у кишені шість тисяч гривень

без копійок. В інші часи Мар’яна би і за півгодини їх спустила, та нині — все інакше, все по плану. Забула… Геть забула, що

136

гроші чужі, що в агенцію не ходить, що в Дніпропетровську

порожніє готельний номер, а Хотинський же перевірить… Та до

біса! Буде так! 31-го зранку обійме божевільного Ярка, скаже: ти тільки мій. Усі поснули — друзі, вороги… Справи зникли,

битви затихли — свято! Глянь-но, як я все підготувала: купила

келихи тонкого скла, лляну скатертину, шампанського, кав’яру

і сиров’яленої конини, бо то смачно. І мандарини. Усю кімнатку

неодмінно має заполонити запах мандаринів. Карпатський ліж-

ник накриє біле тонке простирадло, що його мати так вчасно

напарила доньці, коли та до Хотинського переїжджала. Гарне

простирадло, нове, ніким так і не прим’яте.

— І свічки! Свічок же не забути купити! — усе складала

список закупів, одне ламало файну фантазію — у кімнатці

Ярка, здається, ніколи не жив телевізор, і хоч Мар’яна тільки

раділа, що тривожні теленовини з Майдану не відволікають її

від новорічних клопотів — досить того, що Аніта з Федею бу-

бонять! — та новорічна ніч без телевізора здавалася прикрим

непорозумінням. А куранти? А загадати бажання?

— Телевізор куплю! — вирішила зопалу. — Здивую Ярка.

То різні речі: надумати здивувати когось і просто жити, ви-

кликаючи щире здивування людей. Ярко просто жив, дивуючи

Мар’яну щохвилини. Уночі 27-го не пішов, грюкнувши двери-

ма. «Дожену», — кинув Аврорі й Біджо, вклав Мар’яну на

матрац, обійняв.

— Засинай… — шепотів на вухо. — У тебе такі прекрасні…

такі трагічні юдейські очі… У них історія тисячоліть… Заплющуй

очі — сни вже йдуть. Свіжі, нові…

— З мандаринами…

— З мандаринами, радістю… Спи…

«Сплю… Вже другу добу поспіль…» — подумала Мар’яна,

засинаючи.

«…І просинатися не хочу!» — зранку наступного дня всіла-

ся на матраці, зажурилася: десять діб волі лишилося. Лише

десять діб безпонтового лайфу на узбіччі, сказав би Хотин-

137

ський, та Мар’яна згадала чомусь тата, вірші про одуховлені

хати, у яких кожен жилець лишає свій слід назавжди…

Прискіпливо обдивилася кімнатку.

— Телевізор куплю! — прошепотіла.

Не гаючи часу, підхопилася, давай збиратися. Мобільний

задзеленчав — Хотинський, Хотинський, знову…

— Не знайшла ще підзарядки, — косувала на телефон,

вдягалася. — Не відповідатиму! — вирішила. Вимкнула теле-

фон, аби не смикатися від кожного дзвінка, гайда в місто.

Гаванський міст на вітрі скреготів, як стара фіра, підганяв

перехожих. Густі хмари прибили небо до землі, давили Мар’я-

ні на плечі, сипали в очі колючим снігом. Бігла, мружилася —

та хоч буревій! Добереться до найближчого супермаркету

електроніки будь-що! І хто зупинить?!

— Мар’яно!

Завмерла, озирнулася: Ярко?..

Потомлений, блідий. Усміхався. Ішов Гаванським мостом

до Мар’яни.

Зірвалася, заспішила назустріч. Обхопили одне одного, на-

че віки не бачилися.

— Мій ти… Мій…

— Це тобі, — Ярко дістав із кишені двійко помаранчевих

мандаринів на гілочці із зеленим листям, поклав дівчині на

долоню.

— Мандарини… — усміхнулася.

— Знак, — сказав Ярко, наче всі сумніви Мар’янині йому

давно відомі. — Що сон — реальність, а реальність — сон,

який варто змінити.

Мар’янине серце перекреслило філософські сентенції: хіба

до них, коли Ярко ледь на ногах тримається?

— Ходімо додому…

— Вибач. Маю допомогти Біджо, у нього мама захворіла.

— Нащо ж вирвався?

— Мандарини…

138

Дідько! Мар’яна так і не перейшла того дня Гаванський міст.

Повернулася до кімнатки зі знаком «фольксвагена» на две-

рях — спантеличена, розгублена. Не вписувався телевізор

у кімнатку! Не вписувався в Ярків світ, куди вона занурилася

по маківку: тут усе дивувало, ламало стереотипи і штампи,

знищувало найменшу фальш, лишаючи цеглини вічних мону-

ментальних істин: Мужчина, Жінка, Кохання…

— Він божевільний, — вкотре повторила зі щирим захва-

том. І тільки одне невтримне жадання: от новорічна ніч, у ній

Ярко, Мар’яна. До дідька телевізор, куранти… Хай не буде

льняної скатертини, кав’яру, шампанського — бажання вже

не змінити. Мар’яна дістане з гаманця іконку Богородиці, яку

завжди носить із собою, аби гроші водилися, вибачиться перед

Божою Матір’ю за те, що діставала її дурними проханнями,

і присягнеться любити Ярка вічно… Певно, все те назавжди

змінить її життя: викреслить Хотинського, викличе обурення

матері, теплу посмішку тата, насмішкувату іронію колег по

роботі, проте… агенція теж зникне з Мар’яниного майбуття,

як справа, на яку не варто витрачати час, бо справи теж мають

бути справжніми, як усе в житті. Як кохання…

— Не скажу Яркові все те зараз же! Витерплю до новоріч-

ної ночі! — карколомне рішення залило серце натхненням,