На державному радіозаводі загула сирена. Перерва на обід. У цехах зупинилися машини, загрюкали двері, заводське подвір’я ожило: загомоніли людські голоси, почувся веселий сміх. Робітники і службовці поспішали в їдальню.

Біля вікна лабораторії № 2 дослідного цеху стояв інженер Фред Гансен і дивився на вулицю. Над заводом і далі над полем — сіре важке простирало неба. Важкі, набухлі хмари пливли так низько, що, здавалося, чіплялися за верхівки високих тополь біля воріт заводу. За вікном метушилися два горобці. Вони чубилися, наче бойові півні, здіймаючи нахабний лемент. Гансен не звертав на них уваги. Всіма своїми думками він був у лабораторії № 1. Як працює щойно сконструйований ультразвуковий передавач? Як вдалося підвищити силу звуку?

Гансен закусив губу, очі хижо примружилися.

Вже третій тиждень тривають випробування. Результати їх зберігаються в суворій таємниці. Місяць тому докторові Гартунгу вдалося сконструювати цілком оригінальний звукозбуджувач. Тепер доктор міг одержувати ультразвукові хвилі в сто разів сильніші, ніж ті, які можна було одержати досі.

Гансен потер рукою високе чоло і глибоко зітхнув від надзвичайного хвилювання. Енергія звуку сильніша у сто разів! Губи його міцно стулились, аж побіліли. Інженер поволі відійшов од вікна. Його сухе, худорляве тіло підтягнулося, напружилось. Тільки тепер він раптом — згадав, що сирена вже прогула на обід. Гансен уважно оглянув лабораторію. Вже кілька днів він. заміщав керівника, який тяжко захворів. Інженер вийшов з кімнати, замкнув двері і ступив на подвір’я заводу.

Великий світлий зал їдальні був повен людей. Запах смаженого м’яса приємно залоскотав ніздрі. Гансен потяг носом повітря і глянув у тарілку якогось учня.

— Смажена ковбаса, — пробурмотів він і відійшов од віконечка видачі.

Довго розглядав меню.

— Ви ніяк не можете вибрати собі щось? — привітно посміхаючись, запитала куховарка. — Рублені котлети сьогодні просто чудові. Чи, може, хочете квасолю з копченим м’ясом і підливою?

Гансен заперечливо похитав головою.

— Я б зараз з’їв смачний овочевий салат. Зелений горошок, морква, спаржа і… Та ви самі знаєте краще від мене.

— Свіжі овочі… — щось прикидаючи сама собі, сказала куховарка. — Зачекайте хвилиночку, пане Гансен.

Куховарка, невеличка, огрядна жінка, побігла в кладову, взяла з полички банку консервів і швидко відкрила її електричним ножем. Потім зайшла у велику облицьовану білим кахлем кухню і поставила консерви у високочастотну електричну піч.

Через хвилину куховарка клацнула маленьким червоним вимикачем біля дверцят печі, і монотонний зумер замовк. Жінка переклала їжу з банки на тарілку і повернулася до вікна видачі.

— Ось ваше замовлення, пане Гансен, — сказала вона з привітною посмішкою.

Інженер подякував і сів на своє місце. Шум у залі їдальні ставав голоснішим. У людський гомін, сміх впліталася лагідна музика гучномовців. Поруч за столиком сиділи заводські учні і розмовляли про ультразвук.

— У п’ятницю доктор Гартунг робитиме доповідь про ультразвук, — сказав невеликий кремезний юнак. — Я обов’язково послухаю, — додав він зразу ж. — Ото, мабуть, він сидить, доктор Гартунг? За маленьким столиком, біля другого вікна. Він завжди носить рогові окуляри.

— Ти щось плутаєш, — перебив його другий учень. — В окулярах — то професор Веге. А праворуч від нього, отой лисий, і є доктор Гартунг. Ліворуч сидить інженер Тале. Я вже їх добре знаю. Усі троє працюють у дослідному цеху. Коли я стану інженером, теж туди попрошуся.

Три науковці піднялися з-за столу разом. Інженер Гансен дивився їм услід, поки вони, збуджено про щось розмовляючи, переходили подвір’я заводу. Руки професора Веге були глибоко засунуті в кишені білого лабораторного халата, він був вищий на цілу голову від обох своїх колег. Доктор Гартунг, очевидно чимось дуже схвильований, весь час різко жестикулював правою рукою. Інженер Тале тримав долоні своїх коротеньких рук на грудях і заклопотано похитував головою. Нарешті всі троє зникли за залізними дверима дослідного цеху.

Голоси трьох чоловіків дзвінко лунали у великому залі. Сонячний промінь грав на білих металевих частинах апаратів. Велика дошка управління з численними вимірювачами та контрольними приладами закривала широку стіну лабораторії. Посередині приміщення стояв недавно змонтований ультразвуковий генератор — велика, вища за людський зріст, клітка, в якій містилися химерно переплетений дріт, різні котушки і трансформатори. Вперед видавалась, наче тонкий хобот, еластична штанга, на кінці якої висів рефлектор звукозбуджувача. На верхній частині апарата були розташовані кнопки управління, вимірювальні прилади і квадратний екран трубки Брауна — на ньому під час роботи апарата можна було бачити відображення ультразвукових хвиль.

Інженер Тале надів халат і відразу ж почав з’єднувати кабелі між дошкою управління та звукозбуджувачем.

Доктор Гартунг відімкнув невеличкий сейф, дістав креслення звукопідсилювача і почав пояснювати професорові Веге деякі удосконалення. Сивий вчений наморщив чоло, але схвально кивнув головою.

— Добре, колего Гартунг, я згоден. — Професор глянув на годинник. — На жаль, мені треба зараз іти на лекцію. Але я гадаю, що через дві години повернуся. Починайте, будь ласка, випробування апарата і підсилювача, а потім випробуєте пластини з штучного матеріалу, ті, що прислала азотна фабрика. Це новий матеріал для виготовлення зубчастих коліс. Звичайні ультразвукові випробування їхнім фабричним апаратом дали негативний результат. Треба спробувати ще нашим генератором.

Професор Веге попрощався з обома вченими і вийшов з лабораторії.

Доктор Гартунг підійшов до стола, де лежали дві товсті темножовті пластини. Узяв їх і постукав кінчиками нігтів по рівній поверхні.

— Матеріал, здається, міцний, — сказав неголосно.

Тимчасом інженер Тале вже з’єднав новий підсилювач з ультразвуковим передавачем. До останнього він прикріпив шарнір рефлектора і перевірив його рухомість. Рефлектор, схожий на автомобільну фару без скла, від найменшого дотику хитався у бажаному напрямку. Інженер був задоволений.

Підійшов Гартунг і перевірив з’єднання кабелів.

— Усе ясно? Ну, можна починати випробування. Вмикайте!

Майже півгодини вчені проводили дослід.

— Усе гаразд, — задоволено сказав Гартунг. — Порівняно з старим апаратом ми збільшили силу звукової енергії у вісімдесят разів. А тепер, колего Тале, давайте випробуємо пластини з штучного матеріалу, побачимо, що в них усередині. Тепер при такій високій енергії звуку нам не страшне повітряне замикання.

І він поклав одну з пластин під рефлектор на спеціально обладнаний столик, виготовлений теж із штучного матеріалу. Інженер Тале взявся рукою за важіль головного вимикача і повернув його вгору.

У приміщенні почулося низьке гудіння. Стрілка вимірювального приладу поволі поповзла вгору і, легенько тремтячи, зупинилася перед червоною рискою.

Гартунг уважно дивився на екран трубки Брауна, що почав світитися зеленкуватим світлом. Він трохи послабив регулюючий гвинт і пересунув рефлектор убік на кілька міліметрів. Інженер стояв поруч і стежив за вимірювачем сили звуку.

— Ну от, оце нам і треба, — вигукнув він, вказуючи на екран. — Дві риси майже злилися.

Він повернув маленький важіль униз. Рефлектор плавно піднявся вгору, і пучок звукових променів, зібраний у його фокусі, на кілька секунд упав на обох дослідників.

Доктор Гартунг поклав на столик другу пластинку штучного матеріалу і спрямував на неї промінь рефлектора.

Раптом інженер Тале почав обмацувати собі пояс. Що це? його штани падають. Він хотів міцніше затягнути ремінь, але пряжка кудись зникла.