Многогрішний біг разом з усіма. Від нього не відставав Ахмед Змія. Побачивши, що перед ними впав пронизаний стрілою повстанець, Многогрішний нагнувся і вихопив з холодіючих рук убитого ятаган.

— Не смій брати, гяуре! — гукнув коваль.

Та Многогрішний або не почув, або ж не звернув уваги на ті слова і прудко помчав уперед. Ахмед Змія кинувся за ним.

Попереду вже зав'язався рукопашний бій.

Сп'янілий від думки, що на цей раз Гамід не вислизне з рук, Мустафа Чорнобородий вискочив на великий валун й окинув швидким поглядом весь ворожий загін. Гаміда ніде не помітив. А ворожі воїни були схожі не на слуг спагії, а скоріше скидалися на добре вишколених яничарів. Вони закривалися міцними щитами з дерева та буйволячих шкур і поволі відступали на середину долини під натиском повстанців.

«Де ж Гамід? Невже це інший загін? Невже той старий гяур обдурив нас? — думав ватажок загону. — Прокляття на його голову! Треба допитати негайно!»

Він побачив Ахмеда Змію, що на цілу голову височів над повстанцями, а поряд з ним гяура. Мустафа подався до них, але в цю мить обабіч долини пролунав грізний багатоголосий бойовий клич.

Очі Чорнобородого розширилися від жаху. З потайних засідок, ущелин і печер, з-за кущів і кам'яних скель виринули свіжі ворожі загони і почали швидко оточувати повстанців.

«Зрада!» — майнуло в голові Мустафи.

Першим його поривом було забити мерзенного гяура-зрад-ника, що завів їх у пастку. Та не встиг він зіскочити з каменя, як Многогрішний раптом повернувся до свого охоронця і всадив йому в груди ятаган. Ахмед Змія недоладно змахнув руками, зівнув великим чорним ротом і поволі осів на землю. Убивця прудко, як молодий, помчав назустріч воїнам Гаміда.

— Прокляття! — проревів Чорнобородий. — Затримайте йогої Убийте собаку!

Кілька повстанців кинулися вслід за втікачем. Хтось метнув списа. Але спис не влучив, і переслідувачі, побачивши, що на них суне ворожа лавина, повернули назад, їхні розпачливі крики та зойки внесли в ряди повстанців невпевненість і страх.

Якусь мить Чорнобородий не знав, на що зважитись. Отетерілий, дивився він на дві хвилі, що от-от мали зійтись і захлюпнути собою непризвичаєних до бою каратюрків. Загін опинився в пастці. Де шукати порятунку? Невже його несерйозність і легковажне довір'я призведуть до загибелі всього загону, всієї справи, на яку він підняв цих людей? Що робити? Побачивши, що Звенигора вдарив на ворога з тилу, Мустафа скочив з каменя і, вимахуючи над головою довгою кривою шаблею, рвонувся в саму гущу бою.

— Вперед, друзі! На супостатів! — загримів його голос. — За мною! За мною!

Впевненість ватажка надала людям сміливості й снаги. Гучний поклик: «Алла, аллаї» — підстьобнув їх і погнав уперед. Заблискотіли над головами шаблі, замиготіли в синюватій вечірній імлі темні списи.

Натиск був такий сильний і несподіваний, що враз чимало ворожих вояків упало під ноги повстанців.

— Натиснемо, натиснемо ще, друзі! — заохочував Мустафа Чорнобородий своїх людей. — Вперед! Вперед! Не дамо оточити себе! Бекіре, проривайся правим краєм!..

Бекір із гуртом повстанців і сам намагався пробитися вперед, але ніяк не міг. У нього залишилося зовсім мало воїнів. Решта або полягли, або були поранені. Однак він одважно налетів на ворожу лаву, шаблею прокладаючи дорогу товаришам. За ним ринули інші...

Златка з Яцьком сиділи під скелею і прислухалися до далеких криків. Яцько був не в настрої. Йому зовсім не хотілося охороняти цю туркеню, за яку так уболівав Арсен. Навпаки, хотілося стати учасником справжнього діла. Штурм замку він до уваги не брав. Хіба ж то був бій? Кудись біг, щось кричав несамовито. Штрикнув смолоскипом якомусь туркові в пику — і все... А хлопцеві уявлялося, як на нього налітають десятки ворогів, а він одним помахом шаблі розтинає їх від плеча аж до пояса!.. І всі дивуються незвичайній хоробрості молодого героя.

— Я піду з тобою. Арсене, — просився Яцько, коли той збирався в бій. — Ну, дозволь!.. Златка сама посидить...

— Мовчи і роби, що наказую! — суворо відрізав тоді Арсен і підійшов до дівчини.

Златка підвелася, зітхнула. В останні дні життя закрутило її, мов тріску на бистрині. Не встигла прийти до пам'яті після нападу повстанців на замок Аксу, як розповіді Арсена, а потім Якуба про її далеку батьківщину і рідних ще дужче роз'ятрили душу. Серце леденіло від усвідомлення того, що лишилася сама-самісінька, як відламана гілка на шляху. Хіба може вона сподіватися на зустріч з батьками? Вони існують ніби в іншому часі й іншому світі, зустрітися з ними так само неможливо, як і з тими, хто в могилі. Дівчину охоплював страх. І тільки ласкаві Якубові слова і ніжний погляд загадкового козака, що вже двічі рятував її від смерті, утримували від розпачу.

— Златко, — сказав Арсен, беручи дівчину за руку, — наступає хвилина, яка може навіки розлучити нас. Іду в бій. А там усе можливе — навіть смерть! Тож я хочу тобі сказати, що мені дуже жаль буде загинути саме тоді, коли зустрів тебе... Коли покохав тебе...

Златка спалахнула й опустила очі. Але руки не вирвала. Серце її стислося. Приємно чути це, однак не хотілося, щоб оті заповітні слова, про які мріє кожна дівчина, було вимовлено за таких обставин.

Арсен ніби прочитав думки її і, помовчавши якийсь час, сказаь:

— Якщо мене не стане, довірся Якубові. Він знайде шлях до Болгарії... А якщо і його вб'ють, тоді твоїм захисником залишиться один Яцько. Хай прикинеться глухонімим, і ви, як брат' і сестра, зможете, допомагаючи одне одному, подорожувати, куди захочете, — в Болгарію чи й на Україну. Світ широкий, і ти ще знайдеш своє щастя... А щоб легше було в дорозі, я залишу тобі свій пояс — у ньому золото. Поки я живий, вено не належить мені, але якщо загину, ти можеш використати його.

Він простягнув їй важкий широкий черес.

— Надінь на себе!

Златка заховала пояс під покривало.

В цю мить з долини долетіли крики. Арсен потис холодні пальці дівчини, шепнув:

— Златко... Люба...

— Хай береже тебе аллах, — промовила дівчина ледь чутно. — Іди! Я ждатиму тебе... Потім гукнув Яцькові:

— Ти все зрозумів, що я тобі наказував?

— Так.

— Дивися ж — без витівок! Побачу на полі бою — відшмагаю, як хлопчиська, при всіх! — Він здерся на скелю, окинув поглядом поле бою і махнув рукою. — Вперед, друзі!

Загін вибрався із засади й помчав у долину на допомогу товаришам...

Яцько примостився на вершечку скелі, не дуже турбуючись тим, що його можуть помітити ворожі стрільці з луків, бо непохитно вірив у перемогу повстанців. Хоча вже сутеніло, йому ще добре було видно всю долину, що мала в довжину більше як півмилі. Ближче до нього, кроків за двісті. Чорнобородий робив відчайдушні спроби прорватися крізь ворожі лави. Загін Арсена врізався з тилу. Вороги похитнулися, але, побачивши підкріплення, що сунуло з боків, стали спинами один до одного і почали відчайдушне відбиватися від повстанців.

Яцько здогадався, що то були не слуги Ферхада чи Гаміда, а добре озброєні й вишколені воїни, які протиставили великій кількості повстанців виучку і військову майстерність. Вони сплутали всі розрахунки Чорнобородого. Хоча багато їх упало на полі бою, решта затримувала повстанців до того часу, поки не прибуло свіже підкріплення.

Ряди повстанців швидко ріділи.

У Яцька стислося серце, коли він побачив, як дві ворожі лавини, що виринули з засідок, оточили повстанців з усіх боків. Почалася ще лютіша битва. Звенигора зі своїм загоном міг би випорснути з кільця, але, мабуть, не думав про це, бо врубувався все глибше в стрій яничарів, і полиск його шаблі наводив жах на ворогів: вони розступались перед ним, як отара перед розлютованим биком. Поряд з ним ішли Якуб з Ісметом, і ця трійка, мов клином, розколювала густі лави нападників.

Та сонце зайшло, і в глибокій гірській ущелині стало враз темно. Все злилося в Яцькових очах, і тепер йому здавалося, що то копошиться великий мурашник. А згодом імла чорною пеленою окутала і його. Долітали тільки страшні крики ошалілих людей, брязкіт зброї та стогін і прокляття поранених.