Едіт Феллоуз, як завжди, пригладила свій робочий халат, перше ніж відчинити двері з надійною системою замків і переступити невидиму розмежувальну лінію між буттям та небуттям. З собою вона мала записника та ручку, хоч нічого більше не записувала, крім тих випадків, коли відчувала абсолютну потребу щось занотувати.

Цього разу вона мала ще валізу. («Ігри для хлопчика», — всміхаючись сказала вона охоронникові, який і гадки не мав про щось її питати й махнув рукою, дозволяючи пройти).

Потворний хлопчик, як завжди, відразу пізнав, що зайшла вона, побіг до неї, загукав, трохи шепелявлячи:

— Міс Феллоуз… Міс Феллоуз…

— Тіммі, — озвалася вона й провела долонею по кудлатому темному волоссі на його голівці. — Що таке?

— А Джеррі прийде гратися знову? — запитав він. — Вибачте мені за те, що сталося.

— Вже все добре, Тіммі. І тому ти плакав?

— Не тому, міс Феллоуз. Мені знову наснилося. — Він відвів погляд.

— Той самий сон? — Губи міс Феллоуз стислися. Звичайно, випадок з Джеррі міг знову викликати той сон.

Хлопчик кивнув. При спробі всміхнутися показалися його завеликі зуби, а губи випнутого вперед рота розтяглися.

— Коли я вже стану такий великий, що зможу звідси вийти, міс Феллоуз?

— Скоро, — лагідно сказала вона, відчуваючи, як її серце розривається. — Скоро.

Міс Феллоуз дозволила хлопчикові взяти себе за руку і з приємністю відчула теплий дотик сухої шкіри його долоні. Він повів її через усі три кімнати, які й становили Першу Секцію «Стасіса» — доволі затишну, так, але все ж довічну в’язницю для семирічного (чи семирічного?) хлопчика.

Він підвів її до єдиного вікна, зверненого до порослої чагарником частини світу буття (тепер прихованої ніччю), де огорожа та застережливі написи забороняли будь-кому прогулюватися без особливого дозволу.

Він притиснувся носом до шибки.

— Туди, міс Феллоуз?

— У кращі місця. Гарніші місця, — сказала вона сумовито, дивлячись на його сердешне, маленьке, ув’язнене личко, чітко окреслене в профіль проти вікна.

Його лоб пласко збігав назад, і волосся лежало на ньому патлами. Потилична частина черепа випиналася і, здавалося, робила голову заважкою, тож вона ніби просідала й хилилася наперед, горблячи все тіло. Кощаві надбрівні дуги вже починали вигорблювати шкіру над очима. Його широкий рот виступав наперед далі, ніж широкий і плаский ніс; у нього зовсім не було підборіддя, а тільки щелепна кістка, гладенько заокруглена вниз і назад. Як на свої роки він був малий, а його короткі ноги — криві.

Він був страх потворне хлопченя, і Едіт Феллоуз ніжно його любила.

Тепер він не міг бачити її обличчя, отже, вона дозволила своїм губам розкіш затремтіти.

Їм не вдасться вбити його. Вона піде на будь-що, аби запобігти цьому. На будь-що. Вона розщібнула валізу і почала виймати з неї одяг.

Едіт Феллоуз вперше переступила поріг акціонерної компанії «Стасіс Інкорпорейтід» яких три роки тому з гаком. На той час вона не мала ані найменшої уяви про те, що означає слово «Стасіс» і що там діється. І лише наступного після її приходу дня сенсація облетіла увесь світ.

А на той час просто через оголошення запропонували роботу для жінки, яка була б знайома з фізіологією, мала навички в клінічній фармакології і любила дітей. Едіт Феллоуз працювала нянею в породільній палаті й вважала, що відповідає таким вимогам.

Джералд Госкінз, чия іменна табличка на письмовому столі мала після прізвища абревіатуру «Д-р філ.», почухував великим пальцем щоку й пильно вивчав прохачку.

Міс Феллоуз мимоволі напружилась й відчула, як її обличчя — ледь набокуватий ніс і ледь густіші, ніж годиться, брови — засмикалося.

Сам він не казковий принц, подумала вона ображено. Гладшає і лисіє, ще й губи в нього лихі. Проте названа платня була значно вища, ніж вона сподівалася, — тож вона чекала.

— Отже, ви дійсно любите дітей? — запитав Госкінз.

— Якби не любила, то не казала б.

— Чи ви просто любите гарненьких дітей? Чарівних пухкеньких діточок із кирпатими носиками й кумедними витівками?

— Діти є діти, докторе Госкінз, — відповіла міс Феллоуз, — і негарні, може статися, якраз найбільше потребують допомоги.

— Припустімо, що ми візьмемо вас…

— Тобто ви пропонуєте мені роботу?

Він стримано всміхнувся, і на мить його широке обличчя осяялося якоюсь розгубленою чарівністю.

— Я вирішую швидко, — сказав він. — Пропоную поки що лише на спробу. Я можу так само швидко переграти гру й звільнити вас. Чи готові ви ризикнути?

Міс Феллоуз стисла свою торбинку й заходилася гарячково підраховувати, потім облишила підрахунки й піддалася мимовільному поривові:

— Я згодна.

— Чудово. Сьогодні вночі ми запускаємо «Стасіс», і я гадаю, вам краще буде одразу взятися до діла. Це станеться о восьмій ранку. Було б добре, якби ви могли з’явитися сюди на сьому тридцять.

— А якими…

— Чудово, чудово. Поки що все. — На сигнал з’явилася всміхнена секретарка і запросила її до виходу.

Міс Феллоуз на якусь мить озирнулася на зачинені двері доктора Госкінза. Що таке «Стасіс»? Що може мати спільного з дітьми ця величезна, схожа на стайню будівля з її службовцями, що носять жетони, з її тимчасовими переходами, з її суто інженерною атмосферою?

Вона подумала, чи не варто сьогодні ввечері повернутися назад або ж почекати й провчити цього зарозумільця. Проте знала, що прийшла б сюди знову бодай для того, щоб розвіяти невідомість. Вона конче мала дізнатися про дітей.

Міс Феллоуз повернулася назад о 7:30, і їй не було потреби називати себе. Чоловіки й жінки, всі до одного, здавалося, знали її і знали її обов’язки. Коли вона зайшла всередину, то відчула себе майже як удома.

Доктор Госкінз був там, однак він лише стримано глянув на неї і буркнув:

— Міс Феллоуз!

Він навіть не запропонував їй сісти, але вона сама спокійно підсунула стілець до поруччя і сіла.

Вони сиділи на балконі, навислому над величезним партером із силою приладів, що нагадували чи то пульт управління космічного корабля, чи то оперативну панель комп’ютера. Перегородки, зроблені по один бік, утворювали ніби помешкання без стелі — велетенський ляльковий будинок, кімнати якого вона могла роздивитися згори.

В одній з кімнат вона побачила електронну кухню і пересувний морозильник, в іншій — туалетне спорядження. І, звичайно ж, предмет, який вона виявила ще в одній кімнаті, міг бути тільки частиною ліжка — маленького ліжечка.

Госкінз розмовляв з якимось чоловіком, і, рахуючи міс Феллоуз, вони були на балконі лише втрьох. Госкінз не виказував наміру відрекомендувати свого співрозмовника, якого міс Феллоуз нишком оцінила. Співробітник був худий і, як на чоловіка середніх літ, цілком пристойний на вигляд. Мав маленькі вусики і проникливі очі, здавалося, цікаві до всього на світі.

— Я ні на мить не хочу вдавати, докторе Госкінз, — мовив він, — ніби мені все зрозуміло. Я не фахівець, і коли щось і зрозумів, то лише настільки, наскільки цього можна сподіватися від, сказати б, інтелігентного невігласа. А проте є один аспект, зрозумілий мені ще менше, ніж решта. Йдеться про суть вибірковості. Ви можете сягати дуже далеко, це можна збагнути; що далі, то невиразнішими стають речі, більше вимагається енергії. Але в такому разі вам варто сягати тільки близько. Ось що мені не зрозуміло.

— Можу трохи розвіяти туман, Девені, якщо ви дозволите мені вдатися до аналогії.

(Почувши ім’я, міс Феллоуз ту ж мить збагнула, хто той незнайомець, і мимоволі була вражена. Не інакше, як вона бачить Кандіда Девені, наукового коментатора теленовин, який завжди з’являвся на сцені під час значних наукових сенсацій. Вона навіть упізнала його обличчя, одне з-поміж тих, що вона бачила в передачі новин, коли повідомляли про висадку на Марс. Отже, тут, у доктора Госкінза, мало відбутися щось важливе).