- Ти пролив кров у священному місці, де не можна навіть торкатися зброї, - сказав йому король. - Крім того, ти покинув без дозволу свій пост. Старі закони вимагають за такі провини смертної кари. Я мушу винести тобі вирок. Отже, слухай! Усі провини я тобі прощаю за відвагу в бою, а також за врятування Фарамира. Але гвардію і місто тобі доведеться залишити.

Кров відхлинула від обличчя Берегонда, серце защеміло, він похмуро опустив голову. А король додав:

- Тобі доведеться залишити нас, оскільки ти призначений начальником гвардії Фарамира, правителя Ітіліену, і житимеш там у пошані і спокої. Служи Фарамиру - адже саме заради нього ти ризикував життям і честю!

Не відразу збагнув Берегонд зміст вироку, але, осягнувши його точність і справедливість, гвардієць просяяв і, відсалютувавши королю мечем, пішов, щасливий до глибини [228] душі. Арагорн віддав Фарамиру Ітіліен як удільне князівство і порадив оселитися в горах Емін-Арнен, у межах видимості з Білої Вежі.

- Мінас-Ітіль доведеться зруйнувати, - сказав Арагорн, - і хоча згодом долина Моргулу очиститься від лиха, нікому не варто селитися там ще багато років.

Останнім викликав король до себе Еомера, обійняв його і сказав:

- Між нами не потрібні ані слова, ані нагороди - ми стали братами. У щасливий день з'явився сюди Еорл Юний! Світ не знав союзу міцнішого, ніж союз Гондору й Рохану: жодного разу жодна зі сторін не підводила іншу і не підведе. Якщо не заперечуєш, ми поховаємо Теодена Славного в усипальниці гондорських королів. Але якщо бажаєш, щоб його останки знайшли спокій у землі Рохану, ми проведемо його з великою пошаною.

- З тієї хвилини, як ти вперше виріс переді мною з трави на пагорбі, я полюбив тебе, - відповів Еомер. - І я тебе ніколи не залишу. Але зараз на мене чекають вдома термінові справи. А коли все буде приготоване, я повернуся за тілом славетного ярла.

Еовіна сказала Фарамиру:

- І мені треба побувати на батьківщині, попрощатися з нею, допомогти братові. Коли ж мій названий батько ляже в рідну землю, я повернусь до тебе.

Настав час зяйнятися справами. Роханські вершники виїхали Північним Трактом; від воріт столиці до стін Пеленнору вони їхали між щільними рядами гондорців, що прийшли провести вірних друзів. Усі, хто прибув у Гондор здалеку, з легким серцем роз'їжджалися додому. А в місті вирувала робота, і багато знаходилося бажаючих докласти рук: лагодити, відбудовувати, заліковувати сліди війни й виганяти пам'ять про навалу Тьми.

Гобіти залишилися в Мінас-Тіріті разом з Леголасом і Гімлі. Арагорну важко було розстатися з друзями-хранителями.

- Всьому настає кінець, - казав він, - але ви заждіть ще трохи, щоб побачити завершення історії, яку ви самі так відважно створили. Наближається день, про який я мріяв довгі роки, з часів моєї юності, і коли він наступить, цей день, я хотів би бачити поряд вас, друзі мої! [229]

Однак про який день йдеться, Арагорн не пояснював. Колишні Хранителі разом з Гандальфом оселилися в красивому і затишному будинку і проводили дні, гуляючи по місту.

- Ти не знаєш, на що натякає Арагорн? - запитав якось Фродо в Гандальфа. - Нам тут добре, і їхати не тягне, але час іде, Більбо жде, і мій дім стоїть порожній у Гобітанії.

- Щодо Більбо, - відповів маг, - він чекає того ж самого дня і знає, чому ви затримуєтесь. Час, звичайно, йде, але зараз лише травень, до розпалу літа далеко. Це тільки нам здається, нібито світ перевернувся, але дерева й трави пам'ятають, що з того дня, як ти вийшов з дому, круговорот року ще не завершився.

- Послухай-но, Піне, - зауважив Фродо, - чи ти й справді вважаєш, що Гандальф став не такий потайний? Це в нього, мабуть, було від утоми. А тепер він, схоже, отямився!

- Дехто любить заздалегідь знати, чим його почастують, - пирскнув Гандальф, - але ті, хто готує бенкет, воліють зберігати секрет: чим більша несподіванка, тим голосніші похвали. І потім, Арагорн теж чекає умовного знаку...

Одного чудового вечора Гандальф зник, і друзі марно гадали, що б це значило. А старий маг з Арагорном вийшли з міста до південних відрогів Міндоллуїну і там відшукали початок стежки* прокладеної багато сторіч тому. Ніхто не зважувався ходити по ній, бо вона вела до вершини, куди дозволялося підійматись лише королям. Вони вдвох підіймались по кручі, поки не зупинилися неподалік від засніженого піка, на увалі над прірвою, між відрогами Міндоллуїну. Вже світало, з гори можна було розрізнити лани й місто, що розкинулося прямо під ногами, долину Андуїну і далекі Імлисті Гори в золотавому серпанку. З одного боку виднілися сірі хребти Прирічного узгір'я і водоспади Раурос, з другого примхливо вилася Велика Ріка аж до Пеларгіра, а ще далі світла крайка, злита з небокраєм, нагадувала про Море.

- Ось усі твої володіння, зародок прийдешнього, ще більшого королівства, - сказав Гандальф. - Третя Епоха кінчається. Ти маєш стати зачинателем і зберегти все, гідне [230] збереження. Правда, багато чому відтепер кінець. Зникла сила Трьох Перснів. Усі землі, видимі звідси і сховані за обрієм, стануть землями людей. Настала їхня доба. Плем'я Першонароджених зів'яне чи відійде.

- Знаю, друже мій. І все ж таки я хотів би й надалі користуватися твоїми порадами.

- Недовго вже, - відгукнувся Гандальф. - Я був Ворогом Саурона, я виконав те, для чого посланий. Незабаром я піду. Тоді весь тягар ляже на тебе і твій народ.

- Але ж я смертний! Нехай у жилах моїх тече кров нуменорців і я проживу значно довше звичайного віку - все одно часу не так уже й багато. Коли ті, хто ще не народився, змужніють і зістаріють, зістарію також і я. Якщо моя мрія не здійсниться, хто правитиме Гондором і всіма народами нашого союзу? Дерево в Цитаделі, як і раніше, мертве. Де ж ознаки надії?

- Відвернися від квітучого світу, стань обличчям до вічної зими!

Арагорн обернувся і подивився на схил, що опадав зморшками униз від межі снігів. Там, серед голого каміння, виднілася тоненька, як прутик, жива рослинка. Арагорн піднявся ближче. На самій межі снігу й каменю молоденьке, десь на три фути, деревце випустило свіжі листочки, округлі, темні зверху, знизу зі сріблястим пушком; на верхівці розкрилася китиця сніжно-білих квіток, що відбивали сонце.

- Егєйє! Утвеніє! - вигукнув Арагорн. - Тут проросло найдавніше з дерев! Йому немає й семи років! Звідки воно тут?

Гандальф підійшов, оглянув деревце і сказав:

- Так, це Німлот-Прекрасна з насіння Галатіліону, із плодів Тельперіону Багатойменного, найстарішого з рослин світу. Саме тут і саме сьогодні! Вершина ця здавна заповітна. Хто ж устиг посіяти тут насіння ще до того, як загинув останній король і Біле Дерево зів'яло? Кажуть, що плоди його визрівають рідко, але насіння здатне дрімати багато років, і не можна угадати, коли воно оживе. Пам'ятай про це. Щойно дерево дасть стиглий плід, потрібно посіяти насіння, щоб рід його не згас. Рід Німлот-Білосніжної старший від твого, Елессаре! А це насіння дожило до наших днів, укрите в пустельних горах, як і нащадки Еленділа на пустищах півночі... [231]

Арагорн дбайливо торкнувся тонкого стовбура, і деревце відразу ж немов саме пішло йому в руки: корені ледь трималися в тонкому шарі грунту і, неушкоджені, легко відокремилися. Король загорнув саджанець і відніс у місто. Сухий стовбур викорчували, але не спалили, а поклали на спокій у тиші вулиці Мовчання. Арагорн сам посадив нове деревце над водоймищем в Цитаделі, воно швидко й міцно вкоренилося, дало сильні паростки і до червня усе покрилося квітами.

- Ось і знамення, - сказав Арагорн. - День наближається.

І він велів виставити на стінах спостережні пости.

Напередодні найдовшого дня року до міста примчали-ся гінці з Амон-Діну і повідомили, що з півночі до стін Пеленнору наближається чудовий кортеж.

- Нарешті! - сказав король. - Готуйтеся зустрічати гостей!

І ось напередодні Маківки літа, коли небо стало синє, мов сапфіри, і білі зірки заблищали на сході, а захід ще рум'янило вечірнє сонце, Північним Трактом до воріт Мінас-Тіріту наблизилися дивні вершники: Елладан і Ерлоїр, за ними Глорфіндель, Ерестор і всі ельфи Рівенделлу, за ними Володарка Галадріель і Келеборн на білих конях та безліч ельфів Лоріену в сірих плащах з коштовними аграфами, нарешті з'явився Елронд, шанований і людьми, і ельфами, з жезлом Анумінасу в руці. Дочка Елронда Арвен їхала поруч на сірому коні. Фродо з захопленням дивився, як вона наближалася, Вечірня Зірка свого племені, ясніючи в літніх сутінках, і зірки блищали над її чолом.