Маршалл Зебатинський відчував себе дурнем. Йому ввижалося, ніби чиїсь очі дивляться на нього крізь немите вітринне скло, крізь щілини в дерев’яній перегородці — очі стежать за ним. Зебатинський уже не покладався ні на старий одяг, витягнутий з хтозна-яких часів, ні на загнуті вниз криси капелюха, якого він ніколи раніше не носив, ні на залишені в футлярі окуляри.

Він відчував себе дурнем, а це поглиблювало зморшки на чолі і робило обличчя трохи блідішим, чим у пізній молодості не легковажать. І нізащо на світі Зебатинський не зміг би пояснити, з якої це рації він, ядерний фізик, навідує нумеролога. (Ніколи, думалося йому, ніколи!) Чорт! І самому собі не зміг би він пояснити. Ну хіба що тим, що піддався на умовляння дружини.

Нумеролог сидів за благеньким столом, купленим, здається, уже не з перших рук. Жодний стіл так не знищиться, маючи лише одного господаря. Майже те саме можна було сказати і про одяг нумеролога. Нумеролог, невеличкий на зріст, пронизував Зебатинського чорними очицями, сяйливими і жвавими.

— У моїй клієнтурі, докторе Зебатинський, ще не траплялося фізика, — сказав він.

Зебатинський спалахнув рум’янцем.

— Ви ж розумієте — візит конфіденційний.

Нумеролог посміхнувся так, аж зламалися зморшки в куточках його губів і нап’ялася шкіра на підборідді.

— Всі мої справи конфіденційні.

— Вважаю за свій обов’язок про дещо вас попередити. Я не вірю в нумерологію і не гадаю, що почну в неї вірити. Якщо це має для вас значення, то кажіть одразу, — заявив Зебатинський.

— Що ж вас сюди привело?

— Моя дружина вважає, що у вас щось таки, може, й є. Я прийшов, бо пообіцяв їй, — він знизав плечима, і відчуття власного глупства у нього ще більше загострилося.

— І чого ж ви шукаєте? Грошей? Довголіття? Безпеки? Чого?

Зебатинський розмірковував: що ж мені, зрештою, сказати? Що мені тридцять чотири і що мені нічого не світить?

— Я хочу успіху. Визнання, — нарешті сформулював він.

— Кращої роботи?

— Іншої роботи. Іншого характеру роботи. Тепер я лише частина команди, яка працює за наказом. Команди! Тільки до команди зводиться суть державних досліджень. Ти — скрипаль, загублений у симфонічному оркестрі.

— А ви хочете виступати соло?

— Я хочу вийти з команди і ввійти до… до себе… — Зебатинський відчув себе піднесено, майже просвітлено, просто розповідаючи про свої відчуття якійсь іншій людині, а не лише своїй дружині. — Двадцять п’ять років тому з моїми знаннями і з моїми здібностями я отримав би роботу на одній з перших атомних електростанцій. Сьогодні я керував би однією з них або ж очолював чисто дослідницьку лабораторію десь в університеті. А, починаючи в наш час, ким я буду через двадцять п’ять років? Ніким. Тим самим членом команди. Все так само ганятиму свої два відсотки м’яча. Я потопаю в безіменному натовпі фізиків-ядерників, а мені хочеться місця на суходолі, якщо ви мене розумієте.

Нумеролог звільна кивнув головою.

— Ви, сподіваюся, збагнули, докторе Зебатинський, що я не гарантую успіху?

Зебатинський попри брак віри відчув разючу гіркоту розчарування.

— Не гарантуєте? Що ж тоді в біса ви гарантуєте?

— Поліпшення ймовірності. Моя праця має статистичний характер. Оскільки ви маєте діло з атомами, то я сподіваюся, що вам зрозумілі закони статистики.

— А вам? — в’їдливо запитав фізик.

— Безперечно, я математик і працюю за математичними законами. Я кажу так не для того, щоб підвищити гонорар. Він стандартний. П’ятдесят доларів. Але ви вчений і краще за інших моїх клієнтів зможете оцінити характер моєї роботи. Я навіть радий нагоді вам пояснити.

— Може, не треба, якщо ви не заперечуєте, — відмовився від пояснень Зебатинський. — Немає рації розповідати мені про числові значення літер, їхній містичний зміст і таке інше. Я не вважаю це за математику. Давайте ближче до справи.

— Отже, ви сподіваєтеся від мене допомоги, — уточнив нумеролог, — з умовою, що я не морочитиму вам голови балачками про дурну, антинаукову основу способу, яким я вам допоможу. Чи не так?

— Нехай буде так.

— Одначе вам усе ще здається, що я нумеролог, і тут ви помиляєтеся. Мені зручніше так себе називати, щоб не присікувалась поліція і щоб мене не турбували, — чоловічок сухо хихикнув, — психіатри. Я — математик. Чесний математик.

Зебатинський посміхнувся.

— Я конструюю електронні обчислювальні машини, — вів далі нумеролог, — для дослідження ймовірностей майбутнього.

— Даруйте?

— Звучить для вас ще гірше, ніж нумерологія? Чому? Маючи доволі інформації та комп’ютер, здатний виконувати доволі операцій за одиницю часу, майбутнє можна передбачати, принаймні у рамках імовірностей. Коли ви розраховуєте траєкторію ракети, щоб поцілити в ракету-супротивник, то хіба ви не передбачаєте те саме майбутнє? Ракета і ракета-супротивник не зіткнуться, якщо майбутнє передбачено неправильно. Я роблю те саме. А що мені доводиться працювати з більшою кількістю змінних, то мої результати мають менший ступінь певності.

— Ви хочете сказати, що передбачите моє майбутнє?

— Дуже наближено. Припустімо, я візьму замовлення. У вашому випадку я модифікую інформацію лише зміною прізвища, та й годі. Цю модифіковану одиницю інформації я введу в оперативну програму. Далі перевірю інші модифікації прізвища. Я досліджу кожне вирахуване модифіковане майбутнє і доберу таке, що показує більший ступінь належного вам визнання проти визнання, яке вам судилося б за існуючих умов. Або ні, давайте я сформулюю інакше. Я відшукаю для вас майбутнє, де ймовірність адекватного визнання вища, ніж його ймовірність у вашому наявному майбутньому.

— А чому, власне, міняти прізвище?

— З кількох причин це єдина зміна, до якої я вдаюся. По-перше, це проста зміна. Врешті-решт, якщо я вдаюся до значної зміни або ж до кількох змін, то постає стільки змінних величин, що я вже неспроможний інтерпретувати наслідок. Мій комп’ютер усе ще недосконалий. По-друге, це реальна зміна. Я ж не можу змінити ваш зріст, чи не так? Або колір очей, або темперамент. По-третє, це значуща зміна. Прізвища дуже промовисті для людей. Нарешті, по-четверте, це поширена зміна, до якої щодня вдаються різні люди.

— А що, коли ви не відшукаєте кращого майбутнього? — запитав Зебатинський.

— На такий ризик вам доведеться погодитися. Гірше, мій друже, не стане.

— Не вірю я у все це. — Зебатинський знічено глянув на чоловічка. — Я швидше повірив би в нумерологію.

— Я сподіваюся, — нумеролог зітхнув, — що така людина, як ви, почуватиме себе зручніше, знаючи правду. Мені хочеться вам допомогти, а для вас ще багато дечого можна зробити. А маючи мене за нумеролога, ви б не виконали моїх порад. Відкриваючи вам правду, я сподівався, що ви погодитеся прийняти мою допомогу.

— Якщо ви вмієте передбачати майбутнє… — почав Зебатинський.

— То чому я не найбагатша людина на світі? Так? Але ж я багатий — у мене є все, що мені потрібно. Вам хочеться визнання, а мені — щоб мені дали спокій. Я роблю свою справу. Мене ніхто не тривожить. Уже цим я мільярдер. На прожиття мені потрібно небагато грошей, і я їх отримую від таких, як ви. Допомагати людям — чудове заняття. Воно, сказав би, мабуть, психіатр, дає мені відчуття влади, а також задовольняє моє «я». Так ви, отже, хочете, щоб я вам допоміг?

— Скільки ви сказали?

— П’ятдесят доларів. Від вас ще вимагатиметься значна кількість інформації біографічного характеру. Ось тут, щоб полегшити вам завдання, я підготував анкету. Боюся, що вона трохи довгувата. Однак, якщо до кінця тижня ви надішлете її поштою, то відповідь буде готова… — він відкопилив нижню губу і наморщив лоба, підраховуючи про себе, — двадцятого числа наступного місяця.

— П’ять тижнів? Так довго?

— У мене, мій друже, є ще інша робота і ще інші клієнти. Коли б я був шахраєм, то зробив би набагато швидше. Ну то як, ви погоджуєтесь?