Отож, якщо дозволите, я повернуся до власних спогадів. Пригадую, як керував конторою покійного Ребауденґо, й у тому, що я вже тоді клепав фальшиві документи, немає нічого дивного, адже саме цим я займаюся наразі у Парижі. А зараз я бачу перед собою кавалера Б'янко. Одного дня він повів таку розмову:

— Бачте, адвокате, попри те, що єзуїтів вигнали з Сардинського королівства, всім відомо, що вони й надалі продовжать свою справу, діючи як адепти під удаваною личиною. Таке відбувається у всіх країнах, куди їх вирядили, й мені нещодавно показали надзвичайно кумедну карикатуру з однієї іноземної газети: щороку єзуїти вдають, що прагнуть повернутися у рідну землю (вочевидь, на кордоні їх зупиняють), аж поки не втямлять, що вже мають братів у цій країні, й вони розгулюють у сутанах інших орденів без жодних запобіжних заходів. Отже, вони є всюди, а ми маємо знати, де саме. Наразі нам відомо, що відколи утворилася Римська республіка, декотрі з них відвідують маєток вашого вельмишановного діда. І нам видається малоймовірним, щоб ви не зав'язали знайомство з кимось із них, тож ми просимо вас прослідкувати чутки й плани, оскільки, на нашу думку, у Франції орден знову набрав впливу, й те, що коїться там, цілком імовірно, станеться і в Турині.

Б'янко помилявся щодо того, що я маю стосунок до доброчесних отців, однак я отримував про них достовірні відомості з надійного джерела. У той період Ежен Сю опублікував свій останній шедевр «Таємниці народу», який дописав просто перед смертю у вигнанні у містечку Аннесі у Верхній Савойї, позаяк довгий час підтримував соціалістів і був палким противником влади й проголошення імперії Луї Наполеоном. З огляду на те, що через закон Р'єнсі фейлетонів більше не публікували, останній роман Сю вийшов окремими випусками, і кожен з них у П'ємонті також піддали жорсткій цензурі, тож умудритися зібрати їх усі докупи було надзвичайно важко. Пригадую, мені було до смерті нудно читати ту бридку історію про родини Франкі та Ґаллі, що жили ще до правління Наполеона III. У книзі родина Франкі була справжніми гнобителями, а Ґаллі всі як один — соціалісти ще з часів Верцингеторикса[107], однак Сю, як і всі інші ідеалісти, вже був у полоні єдиної своєї пристрасті.

Безперечно, останні розділи він дописував у вигнанні, коли Луї Наполеон уже помалу захоплював владу, перетворюючись на імператора. А щоб показати, які мерзенні у нього плани, Сю спала на думку геніальна ідея: позаяк з часів Французької революції найбільшим ворогом Французької республіки були єзуїти, то не лишалося нічого іншого, як показати, що Луї Наполеон захоплює владу за заохоченням та настановами єзуїтів. Єзуїтів справді ще після Липневої революції 1830-го вигнали й із Франції також, та вони досі таємно були в країні, а відколи Луї Наполеон почав своє сходження до влади, ставлячись до них поблажливо, аби не зіпсувати стосунки з папою, їх навіть побільшало.

Отож у романі було наведено довжелезний лист падре Родіна (про котрий уже писалося в «Агасфері») Ротану, генералу єзуїтського ордену, в якому до цяточки розкривалася їхня змова. У романі є найсвіжіші події повстання соціалістів та республіканців проти державного перевороту, тож складається враження, що те, що дійсно зробить Луї Наполеон, у листі описується так, ніби все ще тільки планується. Отож, коли читач читає про те, що вже здійснилося, пророцтво видається ще більш приголомшливим.

Певна річ, мені відразу спав на гадку початок «Джузеппе Бальзамо» Дюма: варто лишень замінити Гору Грому якоюсь більш звичною для попів місциною, хоч би монастирською криптою, зібрати у ній разом не масонів, а синів Лойоли[108], котрі поз'їжджалися докупи з цілого світу, а замість Бальзамо неодмінно має проказувати слово Родін — і ось вам древній змовницький сценарій, адаптований під наші дні.

Ось звідки у мене з'явилася думка про те, що я міг би продати Б'янко не лише плітки, позбирані з миру по нитці, а цілий документ, який я буцімто поцупив у єзуїтів. Звісно, треба буде дещо змінити: викинути Родіна, в якому хтось міг би впізнати книжкового героя, замінивши його на падре Берґамаскі, який уже бозна-де дівся, але комусь у Турині його ім'я обов'язково буде знайомим. Крім того, коли Сю писав свій роман, генералом ордену ще був Ротан, а зараз, за чутками, на його місце став такий собі падре Бекс.

Треба, щоб документ вважали майже дослівним цитуванням надійного джерела, але у жодному разі не шпигунського (адже всі знають, що єзуїти ніколи не зрадять своє Товариство), а радше, скажімо, всі б думали, що то якийсь дідів старий друг, який відкрив йому все це як доказ величі й могутності свого ордену.

Я хотів був приплутати туди ще й євреїв, як данину дідовій пам'яті, але Сю нічого про них не писав, а приплести їх до єзуїтів я не зміг ніяким боком, утім, у ті часи у П'ємонті євреї взагалі мало кого цікавили. Не треба членам уряду забивати голову зайвою інформацією, їм потрібні думки прості й зрозумілі, чорне та біле, хороші й погані хлопці, й бажано, щоб поганець був лише один.

Проте я не хотів відмовлятися від наміру вплутати у справу євреїв, тож я послався на них задля антуражу. Таким чином, я просто намагався викликати у Б'янко підозри щодо юдеїв.

Я переконався, що тим, що трапилось у Парижі, ба навіть гірше — у Турині, можна було б керувати. Я лише мав зібрати своїх єзуїтів у такому місці, до якого навіть п'ємонтським секретним службам важко буде дістатись і про яке вони чули лише за чутками. Тоді як єзуїти — всюди; спрути Господні, вони дісталися своїми покрученими щупальцями навіть протестантських країн.

Той, чия робота полягає у фальшуванні паперів, має підтверджувати свої підробки документально, саме тому я відвідую бібліотеки. Бібліотеки — то неймовірна штука: часом здається, ніби стоїш на вокзальній платформі і, читаючи з книжкових сторінок про екзотичні місця, подорожуєш далекими країнами. Так я в якійсь книзі знайшов чудові гравіювання про єврейське кладовище у Празі. На незначній території лежить майже дванадцять тисяч занедбаних надгробків, але насправді поховань там, певно, набагато більше, оскільки за декілька століть їх укрило не одним шаром землі. Коли цвинтар було покинуто, хтось попіднімав могили разом з надгробками, тож тепер вони стирчать з-під землі, ніби безладне нагромадження могильних каменів, що понахилялися вусібіч (чи, може, то євреї, від природи начисто позбавлені відчуття краси й порядку, самі їх так повстромлювали).

Це місце здавалося мені слушним ще через свою невідповідність: чому б це єзуїти збиралися у священному для юдеїв місці? І яку владу мали над цим забутим людьми й, найімовірніше, недоступним місцем? На жодне з цих питань відповіді немає, й саме завдяки цьому в мою розповідь повірити було б легше, адже я знаю, що Б'янко має непохитну віру в те, що якщо факти скидаються на правду і їх можна легко пояснити, значить, уся історія — вигадка.

Мені, як здібному учневі Дюма, подобалося змальовувати ту ніч та їхнє бенкетування похмурими й жаскими, описувати поховальну територію, ледь освітлену чахлим місячним серпом, та єзуїтів, що стоять напівколом у своїх старих капелюхах з широкими полями, і від того згори здається, що земля кишить тарганами. Чи розповідати, як злостиво шкірився Бекс, виголошуючи темні наміри цих ворогів людства (у цю мить дух мого батька радітиме у небесній височині, та де там — у пекельних глибинах, куди, гадаю, Господь кидає всіх мацціанців та республіканців), викриваючи потім усіх мерзенних посланців, що роєм розсипаються вусібіч, аби повідати своїм родам, розкиданим по цілісінькому світові, новий бісівський план завоювання світу, ніби зловісне птаство, що здіймається, щойно займеться блідий світанок, аби довершити цей нічний шабаш.

Утім, розповідь моя, як справжня секретна доповідь, має бути кострубатою й викладати лише найсуттєвіше, адже, як відомо, поліцейські агенти не вельми грамотні у письменництві й не осилять більше двох-трьох сторінок.