Що в душі цього чоловіка? Чим він керується, коли так відчайдушно заперечує свою вину? Може, сподівається заплутати громадськість, вселити в душі людей сумніви, кинути підозру на безсторонність суддів, що осудили його? І раптом врізається думка, вогненна, наче блискавка: якщо він справді невинний, яка ж це страшезна мука».

Симоніні не відчував до Дрейфуса й краплини жалю, бо був цілком упевнений у його вині, адже саме він так вирішив. Утім, те, що його власні спогади та ця стаття різнилися, підказувало йому, наскільки справа схвилювала всю країну, й дехто бачив у цій послідовності подій саме те, що хотів бачити.

Однак до того, що Дрейфус таки піде під три чорти на однойменний острів, йому вже не було ніякого діла.

Винагорода, яка свого часу дісталася йому у такий непоганий спосіб, справді перевершила всі сподівання.

Втім, Симоніні чудово пригадує, що у період, коли відбувалися всі ці речі, він не випускав з поля зору й те, що виробляв Таксиль. Над усе тому, що в оточенні Дрюмо про нього було чимало розмов, де до його діяльності ставилися передовсім скептично, а потім зі збуреним роздратуванням. Дрюмо вважав себе противником масонів, семітів та ревним католиком, хоч у певному сенсі так воно й було, й не схвалював, що до його справи долучився халтурник. Дрюмо вже давно вважав Таксиля шахраєм і навіть уже торкнувся цієї теми у «France juive», наголошуючи, що всі його антиклерикальні книжечки видавали єврейські видавці. Взагалі, у ті часи через політику їхні стосунки чимраз дужче псувалися.

Ми вже знаємо від абата Далла Пікколи, що обидва, націлюючись на один і той самий електорат, були кандидатами на пост муніципальних радників Парижа. Тому вони перейшли у відкритий двобій.

Таксиль написав «Monsieur Drumont, etude psychologique»[301], де критикував дещо перебільшений антисемітизм свого супротивника, зауважуючи, що ненависть до євреїв більше притаманна не католицькій пресі, а виданням революційного та соціалістичного спрямування. Дрюмо у відповідь надрукував «Testament d'un antisemite»[302], висловлюючи сумнів у щирості навернення Таксиля, з огляду на те, скільки бруду той вилив на священні для вірянина речі, й без угаву зачіпаючи бентежні питання щодо його ворожнечі з єврейством.

Якщо зважити на те, що у 1892-му з'явилося «La Libre Parole» — видання, де точилися політичні баталії, спроможне викрити скандальне спорудження Панамського каналу, та «Le Diable au XIX^е siecle», якому навряд чи можна було йняти віри, стає цілком зрозумілим, чому в редакції, яку очолював Дрюмо, саркастичні випади стосовно Таксиля кожного дня були на порядку денному та чому там злостиво спостерігали за чимраз більшими напастями, які з ним траплялися.

Таксилю, як зазначав Дрюмо, більше шкодять не критики, а непрохані порадники. У випадку із загадковою Діаною знайшлися десятки досить ненадійних пригодолюбців, які вихвалялися знайомством із жінкою, якої, найімовірніше, ніколи в житті не бачили.

Такий собі Доменіко Марджотта опублікував «Souvenirs d'un trente-troisieme. Adriano Lemmi Chef Supreme des Franc-Macons»[303], направивши свій твір Діані й заявивши, що він цілком підтримує її протест. У листі цей Марджотта називався Секретарем флорентійської ложі Савонароли, Вельмишановним членом ложі Джордано Бруно у Пальмі, Державним верховним генеральним інспектором, Верховним князем ордену Мемфіса-Міцраїма (95-й градус), Інспектором Ложі Міцраїма у Калабрії та Сицилії, Вельмишановним членом Національної ложі «Ґранде Орієнте» на Гаїті, активним членом Федеральної верховної ради у Неаполі, Генеральним інспектором масонських лож трьох Калабрій, Великим майстром ad vitam Східного масонського ордену Міцраїма чи Єгипту Паризького (90-й градус), Комендантом ордену лицарів-боронителів світового масонства, Вельмишановним членом ad vitam Верховної і Генеральної ради Італійської федерації Палермо, Постійним інспектором і Верховним посланцем Великої центральної директорії Неаполя, а також членом Нової реформованої ложі Паладія. Він був, мабуть, шанованим масоном, хоч наразі стверджував, що вже покинув масонство. А Дрюмо казав, що Марджотта навернувся у католицтво, бо верховне й секретне управління таємним товариством перейшло не до нього, як він того сподівався, а якомусь Адріано Леммі.

Про темний бік особистості Адріано Леммі Марджотта розповідав, що той розпочав свою кар'єру як крадій, коли у Марселі підробив вексель неаполітанської фірми «Фальконе & Со», а у дружини свого товариша-лікаря поцупив торбинку з перлами та триста франків грошей, коли жінка варила на кухні відвар. Відсидівши за ґратами, чоловік зійшов на береги Константинополя, де, пообіцявши стати віровідступником і погодитися на обрізання, влаштувався на службу до старого єврейського травника. Згодом за підтримки євреїв, як ми вже знаємо, він зробив кар'єру, глибоко проникнувши у масонський орден.

«Отак, — підсумовував Марджотта, — трикляте юдейське поріддя, яке є джерелом усіх бід людства, використавши всю свою владу, посадило керувати верховним й усесвітнім урядом масонського ордену одного зі своїх, до того ж, найпідступнішого з усіх».

У церковних колах таким звинуваченням радо повірили, й на книжку, яку Марджотта видав у 1895-му — «Le Palladisme, Culte de Satan-Lucifer dans les triangles maconniques»[304] — написали схвальні відгуки єпископи Ґренобля, Монтабана, Екса, Ліможа, Менда, Тарентеза, Пам'є, Орана, Аннесі, а також Людовіко П'яві, патріарх Єрусалима.

Та біда в тім, що повідомлення Марджотти стосувалися ледь не половини італійських політиків, включно з такою особою, як Кріспі, котрий на той час уже був лейтенантом Ґарібальді та прем'єр-міністром королівства. Поки газети просто писали й продавали вигадки про масонські обряди, ніхто, врешті, надто не переймався, а от коли назовні випливає зв'язок між масонством та політичною владою, існує небезпека роздратувати якусь дуже мстиву особу.

Таксиль мав би про це знати, та, мабуть, дуже хотів устояти на землі, яку Марджотта вибивав йому з-під ніг, ось тому й з'явилася за авторством Діани книжечка майже на чотири сотні сторінок, «Le ЗЗeme Crispi» — суміш добре відомих фактів, як-от скандал з «Римським банком»[305], з яким був пов'язаний Кріспі, розповідь про договір, що він буцімто уклав з демоном Габорімом[306], та участь чоловіка у засіданні паладистів, на якому та ж таки Софі Вальдер об'явила, що вагітна дівчинкою, яка у свій час народить Антихриста.

— Маячня, — лютував Дрюмо. — Хіба так ведуть політичну боротьбу?

Одначе цю історію залюбки прийняли у Ватикані, й через те Дрюмо сатанів ще більше. Ватикан мав до Кріспі незведені рахунки за те, що він звелів звести на римському майдані пам'ятник Джордано Бруно — жертві духовної нетерпимості, саме тому Лев XIII цілісінький день провів у молитві біля статуї Святому Петру, благаючи спокути. Уявіть собі, як радів понтифік, читаючи документи проти Кріспі: він доручив своєму секретарю, монсеньйору Сарді, направити Діані не лише «папське благословення», як зазвичай, а й палку подяку та заохочення продовжувати її похвальну справу, справу викриття «лиходійського товариства». А те, що товариство дійсно «лиходійське», доводив той факт, що, згідно з Діаниною книжкою, Габорім був триголовим: одна голова була людська, з вогняним волоссям, друга — котяча, а третя — зміїна; до того ж Діана із завзяттям, властивим науковцям, доводить, що вона ніколи раніше не бачила його в такій личині (в її зазиваннях він з'являвся пише у подобі літнього старого з широкою, посрібленою сивим, бородою).