Я десь читав, що на авеню Фландр, у глибині старого двору, розташоване кладовище португальських євреїв. З кінця шістнадцятого століття там звели готель такого собі Кано, який дозволив євреям, переважно німецьким, по п'ятдесят франків за дорослого й двадцять за дитину, ховати своїх родичів. Згодом готель перейшов до якогось живолупа Матара, який почав поряд з єврейськими похованнями закопувати рештки биків та коней, з яких лупив шкуру; євреї почали обурюватися, й португальці придбали землі неподалік для своїх поховань, а от євреї з Півночі знайшли у Монтруж іншу землю.

Цвинтар закрили на початку цього століття, втім, туди ще можна зайти. Із землі стирчать кілька поховальних каменів, на деяких написано на івриті, на інших написи французькою. На одному з них я зауважив кумедний напис, котрий завчив напам'ять: «Всевишній Бог прикликав мене до себе на двадцять третьому році мого життя. Краще так, ніж у рабстві. Тут спочиває блаженний Самуель Фердинандес Патто, що помер 28 числа місяця преріаля[331] Другого року єдиної й неподільної Французької республіки». Саме так, республіканці, безбожники й євреї.

Це моторошне місце, але воно прислужилося мені, коли я створював свій «Празький цвинтар», який бачив лише на малюнках. Я був гарним оповідачем і міг би стати справжнім митцем: кількома штрихами я створив чарівне місце, похмурий, заллятий місячним світлом центр усесвітньої змови. Чому я відпустив своє творіння? Я б ще вигадав там стільки всіляких подій…

Знову прийшов Рачковський. Каже, я йому потрібний. Дістали вже.

— Ви не дотримуєтесь угоди.

— Я гадав, що ми квити, — кажу. — Я дав вам документи, про які ще ніхто не знає, а ви нікому не розповіли про моє підземелля. Це я ще чекаю від вас дечого. Чи ж ви думаєте, що такі цінні документи бувають безкоштовними?

— Це ви порушуєте домовленість. Документи були платою за моє мовчання. Наразі, хочете ще й грошей? Гаразд, не сперечатимусь, хай платою за документи будуть гроші. Тоді ви мені завинили за те, що я мовчатиму про вашу клоаку. Зрештою, Симоніні, не торгуймося, це ж вам невигідно мене дратувати. Я сказав вам, що в інтересах Франції конче необхідно, щоб бордеро вважали справжнім, але не в інтересах Росії. Мені завиграшки віддати вас на поталу газетам. Просидите решту життя на судових засіданнях. О, мало не забув. Бажаючи дізнатись про ваше минуле, я поговорив з тим падре Берґамаскі й паном Ебутерном, які розповіли мені, що ви познайомили їх з абатом Далла Пікколою, що розвернув справу Таксиля. Я намагався відшукати того абата, та він наче розчинився у повітрі, а з ним і всі, хто в помешканні в Отьої працював над Таксилевою історією, окрім, власне, самого Таксиля, котрий наразі також носиться містом, шукаючи цього зниклого абата. Я б міг зробити так, щоб вас звинуватили у його вбивстві.

— Немає тіла.

— Отут унизу є інші чотири. Людина, що сховала у підземеллі чотири трупи, може легко згубити ще когось.

Я в руках у цього мерзотника.

— Гаразд, чого ви від мене хочете?

— У паперах, які ви віддали Головінському, мене вразило одне місце: йдеться про замір, використовуючи метро, попідривати великі міста. Але для того, щоб цьому йняли віри, треба, щоб під землею дійсно вибухнули бомби.

— І де ж це, у Лондоні? Тут же метрополітену ще нема.

— Але ж копати вже почали, й уздовж Сени вже є кілька тунелів. Мені не треба, щоб ви зносили у повітря увесь Париж. Досить, щоб упало кілька стояків, а краще — провалився шмат дорожнього полотна. Невеличкий вибух, який пролунає, як загроза й водночас підтвердження.

— Второпав. Але я яким тут боком?

— Ви вже співпрацювали з піротехніками й маєте під рукою кількох, я це напевне знаю. Погляньте на речі з правильного боку. Як на мене, все має пройти без пригод, адже копати тільки почали й тунелі не охороняються. Втім, уявімо, що буде, якщо, у найгіршому випадку, підривника піймають: якщо він виявиться французом, йому загрожуватиме кількарічне ув'язнення, а от якщо це буде росіянин — тоді розгориться франко-російська війна. Моїм людям такого робити не можна.

Я мало не знавіснів, адже він не міг мене втягти в цю божевільну справу, я ж бо людина мирна, вже в літах. Але потім угамувався. Чому ж я тижнями почувався спустошеним, якщо не від того, що перестав бути головним героєм?

Погодившись на цю місію, я знову повернусь на передову. Я співпрацював, щоб у мій «Празький цвинтар» повірили, намагаючись зробити розповідь якомога вірогіднішою, а значить, правдивішою, ніж будь-коли. Ще раз здолаю поріддя, особисто.

— Маю поговорити з вірною людиною, — відповів я. — Я повідомлю вас за кілька днів.

Я пішов шукати Ґав'ялі, який досі лахмітникував. Однак завдяки мені тепер він мав чисті документи й трохи заощаджень. На жаль, менш як за п'ять років він страшенно постарів: Кайєнна бере своє. У нього тремтять руки, й старий насилу втримує келих, який я наповнював йому кілька разів. Рухається важко, майже вже не в змозі нахилятися, й мені цікаво, як же він збирає мотлох.

На мою пропозицію чоловік відреагував завзято:

— Тепер уже не як колись, коли не можна було використовувати певну вибухівку, бо ти не міг далеко відійти. Зараз усе це можна зробити, використовуючи бомбу з годинниковим механізмом.

— І як діє?

— Просто. Берете звичайнісінький будильник і налаштовуєте на потрібний час. Коли настане година, годинникова стрілка стає на необхідну поділку, активуючи не дзвоника, а детонатор, звісно, якщо все приєднано правильно. Детонатор підриває заряд і — бабах! А ви у цю мить за десять миль звідти.

Наступного дня він прийшов до мене із страхітливим у своїй простоті винаходом: як цей неймовірний клубок дротів та попівський годинник-«цибулинка» спроможні спричинити вибух?

— Але таке трапляється, — з гордістю відповів Ґав'ялі.

Два дні по тому, вдаючи допитливого, я пішов досліджувати, як ідуть земляні роботи, не забуваючи розпитувати робітників про те й про се. Я знайшов хідник, крізь який можна було легко спуститися безпосередньо під шосе, просто у вхід до тунелю, що підтримувався балковим перекриттям. Я не хочу знати, куди веде той тунель і чи веде він кудись узагалі. Мені варто лише покласти бомбу на вході, та й по-всьому.

Я нахабно накинувся на Ґав'ялі:

— Я з незмірною повагою ставлюся до ваших знань, але у вас тремтять руки й ноги вас не слухаються, тож ви не зможете спуститися в тунель і хтозна-що ще наробите з контактами, про які мені розповідаєте.

У нього на очах виступили сльози:

— Ваша правда, я пропаща людина!

— Хто може зробити роботу за вас?

— У мене більше немає знайомих, не забувайте, що мої найліпші товариші ще досі сидять на Кайєнні, й запроторили їх туди саме ви. Тому беріть на себе відповідальність. Хочете підірвати вибухівку? Ідіть і підкладайте її самотужки.

— Нісенітниці, я на цьому не розуміюся.

— Не треба знатися на чомусь, коли вас навчить знавець. Гарненько погляньте на все, що я розклав на столі. Без цього бомби, яка вибухне у потрібну мить, не зробиш. Будь-який будильник, на кшталт ось такого, аби тільки ви знали внутрішню будову механізму, що заводить дзвоника на потрібну годину. Далі батарея, яка після того, як її активує будильник, запустить детонатор. Я людина старого ґарту й у якості батареї використовую так званий гальванічний елемент Даніеля. У такій батареї, на відміну від вольтового стовпа, передусім використовується сірчана кислота. Невеличку ємність треба заповнити сульфатом міді, а іншу половину досипати сульфатом цинку. У половинку із сульфатом міді вставляється мідна пластинка, а у половинку з цинком — цинкова. Краї пластинок — це й є два полюси батареї. Зрозуміло?

— Поки що так.

— Гаразд. З елементом Даніеля є лише один клопіт — треба пильнувати, перевозячи його, втім, поки елемент не приєднано до заряду чи до детонатора, хай що трапиться — не страшно, а коли вже його приєднають, то ставлять на пласку поверхню, принаймні я на те сподіваюсь, бо якщо ні, тоді підривник — йолоп. Для детонування достатньо навіть найменшого заряду. Нарешті, ми дійшли до власне заряду. Якщо пригадуєте, у старі часи я нахвалював чорний порох. Однак безмаль десятиліття тому відкрили баллістит, що складається з десяти відсотків камфори та нітрогліцерину з нітроклітковиною в рівних частках. Спочатку головна проблема полягала в тому, що камфора швидко випаровується й тому кінцевий продукт виходить нестійким. Та відколи італійці почали виробляти баллістит у Авільяні, він ніби став надійним. Хоч я ще не вирішив, що саме використовувати, адже англійці винайшли кордит — замість камфори додали п'ять відсотків вазеліну, а решту складають п'ятдесят вісім відсотків нітрогліцерину та тридцять сім піроксиліну, змоченого в ацетоні, а потім суміш пропускають через дротарню, як на шорсткі спагеті. Я поміркую, що вибрати, втім, різниця незначуща. Отже, перш за все треба виставити стрілки на точний час, потім будильник з'єднують з батарейкою, батарейку — з детонатором, а останній — із зарядом, і лише потім заводять будильник. Дуже раджу ніколи не змінювати послідовність дій, бо якщо хтось спочатку приєднає й заведе, а потім поставить стрілки… бабах! Ясно? А потім хоч додому, хоч в театр, хоч у ресторацію — бомба сама дасть собі раду. Зрозуміли?