— Увага, — долинуло до нього. — Зараз тебе зустрінуть твої друзі по “Експарці”. Вони допоможуть нам виконати завдання.

— Для цього потрібна їхня згода.

— А хіба ти ще не знаєш, що всі згодні? — Хоч це була гола думка чорнявого, але в ній відчувалась іронія.

І тут їх оточили кілька променистих силуетів, почулись голоси:

— Боже мій, хто до нас прийшов!

— Привіт, Тищо!

— Як бачиш, братухо, цей світ не гірший того. Принаймні не треба носити важкого одягу, що зветься тілом.

Всі почуття були такими ж, як і в земному світі: його начебто обіймали, плескали по плечах, йому раділи. Це були друзі й однодумці — чисті душею й намірами. З тією різницею, що там ці якості ховалися в матеріальному тілі і, щоб їх виявити, з людиною інколи треба було не один пуд солі з’їсти. А тут вони бачилися в оголеному вигляді й від цього радість зустрічі була глибокою й світлою.

“А світ цей таки відкритий…” — подумав Тищенко й одразу ж почув:

— Не зовсім так, брате. Темних, закритих сутей тут не менше, ніж на землі. До речі, одну з них ти привів з собою. — Це був голос друга дитинства — Хоми Булиги, з яким він продибав від дитячого садка до пожежі в лісі. Там їхні дороги й розійшлися. Труп Булиги, скільки не шукали, так і не знайшли серед обгорілих дерез.

“Як я цього відразу не помітив… — майнула думка. — Він безперешкодно проникає в мою свідомість. Я ж нічого не знаю, про що він думає”.

— Сподіваюсь, ця обставина не стане причиною розриву контракту? — почув він тієї ж миті.

— Ні, — відповів. — Душа того чоловіка буде доставлена в людське суспільство. “Експарка” ще нікого не підводила.

Від збудження Тищенко мало не забув про постать, що нерухомо сиділа під аркою. А схаменувшись, зрозумів: усе, чого б не торкалась думка, миттю витягувалося в часі. Так, арка над його тілом виявилася лише тінню — проекцією на площину всього складного процесу її створення. Це, власне, була голографічна картина, з якої Тищенко зрозумів не тільки ідею відокремлення аури від тіла, а й побачив обличчя вчених, які створили прилад. Те ж саме сталося, і з будинком біофаку; як тільки до нього доторкнулась думка, він враз розклався в часі від сучасного стану до того моменту, коли в землю увіткнулась перша лопата при закладанні фундаменту. Будь-який матеріальний предмет, що виникав у пам’яті, був лише картинкою (об’ємною), за якою тягнувся в задзеркалля весь процес його створення. Це був світ оголених причин і наслідків. “Та я ж можу подорожувати в минуле…” — подумав він.

— У нас обмаль часу, — нагадав представник “Порядку”. -Тіло не може довго залишитися без духу.

— Темний має рацію, — підтвердив Хома Булига. — Поквапимось, Тищо, якщо не хочеш залишитися тут аж до наступного втілення.

В дорогу вирушили втрьох — Тищенко, Булига й чорнявий. Інші суті зникли. “А чи рухаємося ми взагалі?” — засумнівався батько “Експарки”, не випускаючи з виду пурпурово-оранжеву сферу, котра вінчала променистий еліпсоїд представника “Порядку”. Вони перебували в позапросторовому вимірі — не видно було жодного орієнтира. Та ось опинилися в якійсь сітці. Пропливали крізь неї, немов крізь туман. Скоро Тищенко збагнув, що це не сітка, а світ об’ємних зображень. Власне, це був земний світ, з тією різницею, що предмети — хай то людина, рослина, машина чи будинок, крім звичайного просторового стану, мали ще один — часовий: від кожного зображення, неначе т.інь, тягнулася в глибину минулого еся його історія. “Та я ж те саме бачу, коли відтворюю в пам’яті земні предмети, — подумав Тищенко. — Отже, це властивість не цього світу, а моєї відірваної від тіла суті”.

— Ні, брате, — долинула до нього думка Хоми, — те, що ти бачиш, властивість цього світу, а ти лише його складова. Світ людей, а точніше втілених сутей, — світ обмеженого простору й дуже нетривалого часу. Світ же, в якому ми перебуваємо, — безмежний у просторі, а час — не абстрактний вектор, а надпростір, зітканий з причин і наслідків. Це пам’ять Вселенського Розуму. А ми пливемо по ній. І оскільки рухаємось поки що в часі, то й обриси предметів здаються нам розмитими.

…Жовта пляма від ліхтаря вихоплювала з темряви частину бруківки й хідник із заметом під деревом. Вулиця спала. Світилося тільки у вікнах великого будинку з панелями, біля якого опинилася група. Предмети якось раптом втратили “часові тіні” й обросли контурами. І вони — безтілесні стали точнісінько такими, як і в матеріальному світі: чорнявий перетворився на скромного молодика у картатій сорочці й джинсах, Хома Булига — в дистрофічного з вигляду чолов’ягу, на худих плечах якого, наче на опудалі, висіла шкуратянка (таким Тищенко бачив його востаннє біля трапу літака). І все ж вони не мали ні тіл, ні одягу. Це були міражі, згустки інформації.

— Трохи поквапились, — сказав чорнявий. — Доведеться почекати до ранку.

Він попрямував до великих дубових дверей. Військовий, який куняв за столом у коридорі, ніяк на них не зідреагував. Вони були для нього сутями з іншого виміру… Одні з численних дверей на третьому поверсі, куди вони піднялися широкими мармуровими сходами, були прочинені. Виконавець акції від “Порядку” штовхнув їх і, як до себе додому, зайшов у невелику кімнату, де за столом секретаря сидів молодий чоловік в гімнастерці без погон. З нещільно причиненого тамбура долинали голоси. Господар приймальні дивився їм просто в очі, і Тищенко сказав:

— Добридень.

Чорнявий хихотнув і подався до тамбура.

— Тищо, це тільки кіно-відеозапис, — нагадав Хома.

Вони пішли слідом за представником “Порядку” і опинилися в великій кімнаті, де за пе-подібним столом сиділо з десяток чоловіків різного віку й жінка. Учасники зібрання потопали в сизому цигарковому чаді. Говорила жінка:

— …Доки можна терпіти!? Це останнє попередження! Ще одне порушення графіка, і ми тебе розстріляємо! — Вона мала низький, прокурений голос. — Хто за?

Всі, крім одного, підвели руки. А той, про кого йшла мова, сидів ні живий ні мертвий. Він був підстрижений під бокс, і його великі червоні вуха, не прикриті волоссям, палали на тлі нездорового жовтого обличчя. Тищенко завважив, що, попри відмінність у віці, кольорі воласся, одягу і навіть статі, лоди, які сиділи в цьому кабінеті, були навдивовижу схожі. Йому на мить здалася, що він — уее ще в офісі “Порядку”. А тільки хтось замінив за великим столом одну багатоголову істоту на іншу. І ще він подумав, що там — в асоціації “Порядок” та істота була якоюсь парадною, а тут — робочою. Несподівано пролунав скрик болю й відчаю, що долинав звідкілясь із низу. Обличчя жінки, яка сиділа на вільному місці, поморщилося, вона покликала:

— Петре Іллічу! — Коли в дверях з’явився секретар, сказала: — Накажи отим, — вона тицьнула пальцем униз, — нехай припиняють… Нам працювати треба… Що за народ!

Від моторошного крику й напруги, що панувала в кабінеті, у Тищенка виникло відчуття, близьке до запаморочення.

— Заспокойся, брате, — підтримав його Хома. — Це лише фантом жаху. Той, чий крик ми чули, давно — у світі сутей.

Тищенко вже розумів, що інформація про особу, заради якої вони проникли в пам’ять Вселенського Розуму, схована в закритій суті супутника. Спробуй-но вгадай, хто вона.

— Ці завжди туману напускають, — підтвердив його думку Хома. — Навіть там, де й не слід.

— Послухай-но, — звернувся він подумки до друга дитинства. — А чому саме в и мене зустріли? У вас що, домовленість з “Порядком”?

— Ні, батьку, — долинуло до нього; він навіть відчув: іронію в слові “батько”, — тут такий закон — кожну людську суть, що залишила в матеріальному світі свій, скафандр, зустрічають усі, хто колись був йому близьким і хто пішов раніше — рідні, друзі…

На вулиці лежав брудний сніг. Ранок ще не зовсім звільнився від ночі. Люди у вушанках і напівпальтах квапились до станції метро. Чорнявий з компанією направились туди ж. На них ніхто не звертав уваги. Їх просто не бачили… На станції вокзальній, де вони вийшли з підземки, панувала розгубленість. Широкими сходами, що вели до електричок, рухалися в протилежних напрямках два людських потоки — потоки страху й паніки. Люди боялись запізнитись на електричку або до метро.