Отже, в двох малюнках хтось звертається до місіс К’юбіт на ім’я й, напевно, чогось у неї просить. Чого саме він може просити? Чи не вимагає він, щоб вона прийшла кудись, де вони могли б поговорити? Я звернувся до другого слова третього малюнка. Воно має сім літер: остання літера — Ь. Я припустив, що це слово — «ПРИХОДЬ», і одразу отримав ще шість літер — П, Р, И, X, О, Д. Тоді я перейшов до того малюнка, який містив лише одне слово. Як ви пам’ятаєте, воно з’явилося на нижній частині дверей комори. Я припустив, що це відповідь, написана місіс К’юбіт. Ось це слово:

.І.ОЛИ

Що ж могла місіс К’юбіт відповісти на його прохання? Звичайно, «НІКОЛИ».

Тепер я знав уже так багато літер, що міг повернутись до найпершого малюнка. Підставивши під нього вже відомі літери, я прочитав:

. ... Е.. СЛЕНІ

Останнє слово — «СЛЕНІ» — прізвище, надзвичайно поширене в Америці. Коротеньке слівце з трьох літер, що стоїть перед прізвищем і починається з букви Е, — радше за все, ім’я. Що ж це за ім’я? В Америці часто трапляється ім’я Ейб. Тепер треба розшифрувати тільки два перші короткі слова, й зробити це неважко: вони означають — «Я ТУТ». Отже, в першому малюнку йдеться: «Я ТУТ. ЕЙБ СЛЕНІ».

Тепер я мав уже стільки літер, що міг розшифрувати і другий малюнок:

ЕЛЬСІ Я.И.У. ЕЛРІД..

Поміркувавши трохи, я розгадав це послання: «ЕЛЬСІ, Я ЖИВУ В ЕЛРІДЖА». Мені спало на думку, що «Елрідж» — то назва заїзду чи садиби, де мешкає людина, яка все це написала.

Ми з інспектором Мартіном зацікавлено вислухали цей чіткий і докладний звіт мого друга про те, як йому вдалося розв’язати цю справді важку задачу.

— Що ж ви вчинили далі, сер? — спитав інспектор.

— Оскільки ім’я Ейб трапляється лише в Америці і все нещастя почалося з листа, який надійшов з Америки, я мав усі підстави припустити, що цей Ейб Слені — американець. До того ж, я підозрював, що тут криється якийсь злочин, бо ж недарма місіс К’юбіт так ревно приховувала від чоловіка своє минуле... Я послав телеграму до нью-йоркської поліційної управи своєму приятелю Вільсону Гарґріву, котрий не раз користувався моїм знанням лондонського злочинного світу. Я спитав у нього, чи знає він, хто такий Ейб Слені. Ось його відповідь: «Найнебезпечніший бандит у Чикаго». Того самого вечора Хілтон К’юбіт надіслав мені копію останнього малюнка Слені. Підставивши під нього вже відомі літери, я прочитав:

ЕЛЬСІ .ОТУЙСЯ ДО С.ЕРТІ

Так я одержав літери Г та М, яких раніше не знав. «ЕЛЬСІ, ГОТУЙСЯ ДО СМЕРТІ!» — цей негідник від прохань перейшов до погроз, а я добре знав, що чиказькі бандити дотримують слова й швидко здійснюють свої погрози. Я відразу ж вирушив до Норфолка зі своїм другом і колегою доктором Ватсоном, та, на жаль, ми прибули тоді, коли найстрашніше вже сталося.

— Це велика честь — разом з вами брати участь у розкритті злочину, — шанобливо промовив інспектор. — Але дозвольте дещо сказати вам від щирого серця. Якщо цей Ейб Слені, який мешкає в Елріджа, — справді вбивця і якщо він утече, поки я тут сиджу, я матиму велику халепу.

— Турбуватись не варто. Він не пориватиметься тікати.

— Звідки ви це знаєте?

— Втекти — значить визнати себе винним.

— Ну, то ходімо й заарештуймо його.

— Я щохвилини чекаю на нього тут.

— Навіщо ж він ітиме сюди?

— Я написав до нього й попросив прийти.

— Це неможливо, містере Холмсе! Невже він прийде тільки через те, що ви попросили його? Чи не збудить ваш лист у ньому підозру й не змусить його втекти?

— Як на мене, все залежить від того, як складено цей лист, — відповів Шерлок Холмс. — Якщо не помиляюся, то онде він, цей джентльмен, простує до нас.

Стежкою, що вела до дверей, прямував якийсь чоловік. Це був високий, гарний, смаглявий джентльмен у сірому фланелевому вбранні й панамському брилі, з чорною короткою бородою й великим, хижим гачкуватим носом; ідучи, він помахував ціпком і ступав так упевнено, наче все довкола належало йому. Нарешті ми почули короткий, гучний дзвінок.

— Здається, джентльмени, — спокійно мовив Холмс, — що нам варто сховатися за дверима. Коли зустрічаєшся з таким чолов’ягою, слід бути якнайобережнішим. Приготуйте наручники, інспекторе. А всю розмову я візьму на себе.

Ми мовчки чекали десь із хвилину — одну з тих хвилин, які неможливо забути. Потім двері відчинились і чоловік ступив до кімнати. Холмс миттю приставив йому до голови револьвер, а Мартін замкнув наручники на його зап’ястках. Усе було зроблено так блискавично й спритно, що наш гість опинився в полоні, перш ніж побачив нападників. Він озирав то одного, то іншого з нас парою своїх блискучих чорних очей, а далі гірко всміхнувся:

— Так, джентльмени, цього разу ви спіймали мене. Я зіткнувся з чиєюсь залізною волею... Але мене запросила сюди місіс Хілтон К’юбіт? Ні, не кажіть мені, що вона заодно з вами! Невже вона допомогла вам заманити мене до цієї пастки?

— Місіс Хілтон К’юбіт тяжко поранена. їй загрожує смерть.

Чоловік несамовито крикнув, і цей крик пролунав на весь будинок.

— Ви збожеволіли! — розлючено вигукнув він. — Він поранений, а не вона. Невже хтось міг би поранити крихітку Ельсі? Так, я погрожував їй, хай Бог мене простить, але я не зачепив би й волосинки на її чудовій голівці! Скажіть, що це неправда, чуєте, ви! Скажіть, що її не поранено!

— Її знайшли тяжко пораненою, поруч із мертвим чоловіком.

Застогнавши він упав на канапу й затулив обличчя руками в

наручниках. Десь із п’ять хвилин він мовчав, тоді відтулив обличчя й заговорив з холодним відчаєм у голосі.

— Мені нема чого від вас приховувати, джентльмени, — сказав він. — Я вистрілив у нього, але й він вистрелив у мене, тож це не можна назвати вбивством. Але якщо ви гадаєте, що я здатен поранити цю жінку, то ви не знаєте ні мене, ні її. В цілому світі ще не було чоловіка, який кохав би жінку так, як я кохав її. Я мав на неї всі права. Вона було призначена мені багато років тому. Хто він такий — цей англієць, що став між нами? Я перший одержав право на неї й бажав дістати лише те, що належить мені!

— Вона покинула вас, коли дізналася, що ви за людина, — суворо мовив Холмс. — Вона втекла з Америки, щоб сховатись від вас, і в Англії одружилась зі шляхетним джентльменом. Ви погрожували їй, переслідували, перетворили її життя на пекло, примушуючи кинути чоловіка, якого вона кохала й шанувала, й тікати з вами — тим, кого боялася й ненавиділа. Врешті ви вбили цього шановного чоловіка й довели його дружину до самогубства. Це злочин, містере Ейбе Слені, за які ви відповідатимете перед законом!

— Якщо Ельсі помре, мені все одно, що станеться зі мною, — мовив американець. Він розтулив кулак і поглянув на пожмаканий лист, що лежав у нього на долоні.

— Стривайте-но, містере, — вигукнув він з недовірою в очах, — а чи не намагаєтесь ви просто залякати мене? Якщо леді так тяжко поранена, хто ж написав цей лист? — Він кинув папір на стіл.

— Його написав я, щоб запросити вас сюди.

— Ви написали його? В усьому світі немає жодної людини, крім членів нашої спілки, хто знав би таємницю чоловічків у танці. Як ви могли написати його?

— Те, що винайшла одна людина, може розгадати інша, — відповів Холмс. — Ось під’їжджає кеб, у якому вас відвезуть до Норіча, містере Слені. Але зараз ви маєте час хоч трохи виправити скоєне зло. Чи відомо вам, що місіс Хілтон К’юбіт саму звинувачують у страшному злочині — вбивстві свого чоловіка, і лише мій приїзд та факти, знайдені мною, врятували її від цього звинувачення? Ви повинні заявити на весь світ, що вона не має жодного стосунку, прямого чи непрямого, до цієї трагедії!

— Так я й зроблю, — сказав американець. — Я бачу, що найкраще для мене — говорити чисту правду.

— Мій обов’язок — попередити, що кожне ваше слово може бути використане проти вас! — вигукнув інспектор, як і належить справжньому охоронцеві британського закону.