— Я й не намагатимуся пояснювати. Я лише бачу, що в дивацтвах цього добродія є певний метод. Він, скажімо, виніс погруддя з передпокою будинку доктора Барнікота, де гучний звук міг розбудити родину, і розбив його надворі; водночас у клініці, де була менша небезпека здійняти тривогу, погруддя розтрощили там, де воно стояло. Справа ця здається нікчемною, проте я б так не сказав, бо пригадую свої найвідоміші справи, що починалися з таких самих дурниць. Адже ви пам’ятаєте, Ватсоне, як страшна справа родини Абернеті почалася з мого зауваження про листок петрушки, покладений на бутерброд. Ні, Лестрейде, я не можу сміятись, почувши про ті три розбиті погруддя. Я буду щиро вдячний, якщо ви повідомите мене про будь-які нові події в цьому дивному ланцюгу.

* * *

Нові події, яких чекав мій друг, виявились швидшими й набагато трагічнішими, ніж ми могли сподіватися. Наступного ранку я ще одягавсь у себе в спальні, коли раптом почув стукіт у двері. То з’явився Холмс із телеграмою в руці. Він прочитав її вголос:

«Негайно приїжджайте до Кенсинґтона, Піт-стріт, 131. Лестрейд».

— Що це означає? — спитав я.

— Не знаю. Це може бути все, що завгодно. Але мені здається, що це продовження історії з погруддями. Якщо так, то наш друг-руйнівник розпочав свою роботу в іншій частині Лондона. Кава на столі, Ватсоне, а кеб біля дверей.

За півгодини ми дісталися Піт-стріт — маленького тихого завулка поряд з однією з найпожвавленіших лондонських вулиць. Будинок 131 виявився довгою, пласкою будівлею, в якій не було нічого романтичного. Під’їхавши, ми побачили перед ґратчастою огорожею цілу юрму зівак. Холмс аж свиснув .

— Святий Юрію! Тут, напевно, сталося вбивство. Ніщо менш значуще не могло б затримати лондонського хлопця-кур’єра. Похилі плечі й витягнута шия хлопчини означають, що тут скоєно кривавий злочин. Що це, Ватсоне? Горішні сходинки мокрі, а долішні — сухі. Слідів, одне слово, досить! А он і Лестрейд за скляними дверима; зараз ми довідаємось про все.

Поліційний детектив зустрів нас із похмурим обличчям і провів до вітальні, якою схвильовано походжав скуйовджений підстаркуватий чоловік у фланелевому халаті. Його відрекомендували нам як хазяїна будинку — містера Горейса Гаркера з Центрального Синдикату Преси.

— Знову ця історія з Наполеоновими погруддями, — пояснив Лестрейд. — Здається, вчора ввечері вона зацікавила вас, містере Холмсе, тож я подумав, що ви охоче візьметесь до неї, тим паче сьогодні, коли вона призвела до такої сумної події.

— Тобто до якої?

— До вбивства. Містере Гаркере, ви розкажете цим джентльменам, що тут сталося?

Чоловік у халаті обернув до нас своє вкрай засмучене обличчя.

— Надзвичайна річ, — мовив він. — Усе життя я описував у газетах пригоди з іншими людьми, а тепер, коли нарешті в мене самого сталася така пригода, я розгубився так, що не можу й двох слів стулити. Якби я прийшов сюди як газетяр, то розпитав би себе самого — і ось вам два стовпчики в усіх вечірніх газетах. А виходить так, що я знову й знову переказую цей випадок усяким чужим людям і не можу скористатися ним сам. Однак я чув про вас, містере Шерлоку Холмсе, і якщо ви все-таки зможете з’ясувати для нас цю загадкову справу, то я дістану винагороду за цю прикру необхідність переказувати всю історію ще раз.

Холмс сів і почав слухати.

— Все це сталося через погруддя Наполеона, яке я купив для цієї кімнати кілька місяців тому. Купив я його дуже дешево в «Братів Гардінґ», біля вокзалу Гай-стріт. Я звичайно працюю ночами й частенько пишу аж до ранку. Так само було й нині. Я сидів у своїй комірчині, на горішньому поверсі, і близько третьої години почув якийсь шум. Я прислухався, аж тут шум ущух; отож я вирішив, що це, мабуть, галасують надворі. Аж раптом, хвилин через п’ять, долинув страшенний крик — я ніколи ще не чув такого жахливого крику. Він лунатиме в моїх вухах усе життя. Я сидів, похоловши зі страху. Потім узяв кочергу й пішов униз. Коли я ступив до цієї кімнати, то побачив, що вікно відчинене, а погруддя з каміна зникло. Ніяк не доберу, чим грабіжника принадило те погруддя, — це ж звичайнісінька гіпсова копія, та й коштує вона дрібничку.

Як ви самі бачите, з цього відчиненого вікна можна потрапити на парадні сходи, зробивши довгий стрибок. Зрозуміло, що грабіжник утікав саме так, тож я вийшов до передпокою і відчинив парадні двері. Ступивши в темряву, я трохи не впав на мертве тіло, що лежало там. Я кинувся назад, узяв лампу й тоді вже побачив, що в бідолахи перерізано горлянку, а всі горішні східці залиті кров’ю. Убитий лежав на спині, підігнувши коліна і роззявивши рота. Цей труп, мабуть, відтепер снитиметься мені ночами. Я свиснув у поліційний свисток, а потім, напевно, знепритомнів, бо пам’ятаю лише, що якимось чином опинився в передпокої, а біля мене стояв полісмен.

— То кого ж убили? — запитав Холмс.

— Цього з’ясувати ще не вдалося, — відповів Лестрейд. — Можете оглянути тіло в трупарні, хоча ми самі вже оглядали його. Це високий, засмаглий, дужий чоловік, не старший тридцяти років. Одягнений бідно, але на робітника не схожий. Біля нього в калюжі крові лежав складаний ніж із роговим руків’ям. Чи належав він убивці, чи вбитому — не знаю. На одежі не було жодної мітки, а в кишенях ми знайшли яблуко, мотузок, карту Лондона за шилінг та ще фотографію. Ось вона.

То був, очевидно, миттєвий знімок маленьким апаратом. На ньому ми побачили молодика з виразними рисами обличчя, густими бровами й міцними щелепами, що виступали вперед, мов у павіана.

— А що сталося з погруддям? — запитав Холмс, уважно розгледівши фотографію.

— Його знайшли незадовго до того, як ви приїхали. Воно було в садку перед порожнім будинком на Кемпден-Хавс-Роуд. Його розбито на друзки. Я саме йду туди, щоб поглянути на нього. Підете зі мною?

— Звичайно. Але спершу окину оком цю кімнату. — Він оглянув килим та вікно. — Або в цього хлопчини довжелезні ноги, або він чудово стрибає, — провадив він. — Нелегка це річ — скочити на карниз і відчинити вікно, ще й на такій висоті. Дорога назад набагато легша. Ви підете з нами поглянути на рештки погруддя, містере Гаркере?

Невтішний газетяр уже сидів за письмовим столом.

— Краще спробую щось написати, — сказав він, — хоч я певен, що перші випуски вечірніх газет уже рознесли цю новину по всіх усюдах. Отака моя доля! Пам’ятаєте, як у Донкастері впала трибуна? Я там був єдиним репортером, а моя газета не написала про це ані слова: мене так приголомшила ця подія, що я не міг писати. А тепер знову спізнився, хоча вбивство скоїлось на моєму порозі!

Виходячи з кімнати, ми почули, як заскрипіло на папері його перо.

Місце, де знайшли уламки погруддя, було за сотню ярдів звідти. Вперше наші очі побачили те зображення великого імператора, що збуджувало таку шалену, руйнівну ненависть у серці незнайомця. Погруддя лежало в траві, розбите на дрібні скалки. Холмс підняв кілька уламків і уважно оглянув їх. Побачивши напруження на його обличчі, я зрозумів, що він натрапив на слід.

— Ну-бо? — спитав Лестрейд.

Холмс знизав плечима.

— Нам ще слід добре попрацювати, — відказав він. — І все ж таки... все ж таки ми маємо кілька підозрілих фактів, щоб почати розслід. Це дешеве погруддя для того дивного злочинця було дорожчим за людське життя. Це по-перше. Другий факт не менш дивовижний: якщо він мав на меті лише розбити погруддя, чому не розбив його в будинку чи коло нього?

— Його приголомшила зустріч із тим чоловіком, якого він убив. Він сам не знав до ладу, що робить.

— Що ж, можливо. Але я хотів би привернути увагу до будинку в садку, де було розбито погруддя.

Лестрейд озирнувся довкола.

— Цей будинок порожній, і злочинець знав, що тут ніхто йому не заважатиме.

— Так, але тут поряд є ще один порожній будинок, і він мав обминути його, щоб дістатися саме цього будинку. Чому він не розбив погруддя там, розуміючи, що кожен зайвий ярд додасть йому ризику з кимось зустрітись?