Полковник Морен з лютим вигуком кинувся вперед, але констеблі відтягли його. На його несамовите обличчя страшно було глянути.

— Правду кажучи, ви влаштували мені сюрприз, — провадив Холмс. — Я й не припускав, що ви самі надумаєте скористатись цим порожнім будинком і по-справжньому зручним вікном. Я сподівався, що ви будете на вулиці, де на вас чекав мій друг Лестрейд зі своїми приятелями. Усе інше сталося так, як я й гадав.

Полковник Морен обернувся до детектива в цивільному.

— Чи маєте ви підставу заарештувати мене, чи ні, — сказав він, — але я не бажаю слухати кпини цієї особи. Якщо вже я в руках закону, то нехай за законом все й буде.

— Так, це справедливо, — зауважив Лестрейд. — Ви нічого не хочете додати, містере Холмсе, перш ніж ми підемо?

Холмс підняв з підлоги величезну духову рушницю й став оглядати її.

— Чудова, унікальна зброя, — сказав він, — стріляє без шуму і влучає просто в ціль. Я знав фон Гердера, сліпого механіка-німця, що змайстрував її на замовлення небіжчика професора Моріарті. Багато років я чув про цю рушницю, але тримати її в руках мені ще ніколи не доводилося. Раджу вам звернути на неї особливу увагу, Лестрейде, а також на кулі.

— Будьте певні, ми до неї візьмемось, містере Холмсе, — мовив Лестрейд, коли всі рушили до дверей. — Щось іще?

— Лише одне запитання: яке звинувачення ви хочете висунути?

— Яке звинувачення, сер? Звичайно ж, замах на життя Шерлока Холмса.

— Ні, Лестрейде. Я взагалі не хочу виступати в цій справі. Вам, і тільки вам належить честь цього чудового арешту, який ви зараз здійснили. Так, Лестрейде, вітаю вас! Завдяки вашому щасливому поєднанню проникливості й сміливості ви нарешті його впіймали.

— Його? Кого, містере Холмсе?

— Того, кого марно розшукувала вся поліція, — полковника Себастьяна Морена, що вбив вельможного Рональда Адера револьверною кулею, випущеною з духової рушниці через відчинене вікно третього поверху будинку 427 на Парк-Лейн тридцятого числа минулого місяця. Ось яке має бути звинувачення, Лестрейде. А тепер, Ватсоне, якщо ви не боїтеся протягу з розбитого вікна, посидьмо краще з півгодини в моєму кабінеті й викурімо по сигарі, — це, гадаю, трохи розважить вас.

Завдяки наглядові Майкрофта Холмса й турботі місіс Хадсон у наших колишніх кімнатах нічого не змінилося. Коли я увійшов, мене здивувала їхня надзвичайна охайність, проте всі знайомі речі були на своїх місцях. На місці був Холмсів хімічний куточок із сосновим, поїденим кислотами столом. На місці — полиця з грубими альбомами вирізок та довідниками, які багато хто з наших співгромадян залюбки жбурнув би у вогонь. Креслення, футляр зі скрипкою, поличка для люльок, навіть перська пантофля з тютюном — усе це знову постало перед моїми очима, коли я озирнувся. В кімнаті були двоє: місіс Хадсон, яка зустріла нас з усмішкою, та дивний манекен, що зіграла таку важливу роль у пригодах цього вечора. То було розфарбоване воскове погруддя мого друга, зроблене з надзвичайною схожістю. Воно стояло на маленькому столику, так майстерно затулене Холмсовим старим халатом, що в того, хто дивився з вулиці, складалося враження цілковитої реальності.

— Сподіваюся, ви виконали всі мої вказівки, місіс Хадсон? — запитав Холмс.

— Я підбиралася до столика навколішки, сер, як ви й казали.

— Чудово. Ви все зробили якнайкраще. Ви помітили, куди влучила куля?

— Так, сер. Боюсь, вона зіпсувала ваше чудове погруддя — пройшла крізь голову й сплющилася об стіну. Я підняла її з килима. Ось вона!

Холмс подав кулю мені.

— М’яка револьверна куля, як бачите, Ватсоне. Просто геніально, — хто б міг подумати, що таку річ випущено з духової рушниці? Гаразд, місіс Хадсон. Дуже вдячний вам за допомогу. А тепер, Ватсоне, сідайте на своє звичне місце, бо я хочу дещо обговорити з вами.

Він скинув запилюжений сурдут і став колишнім Холмсом, надягши сірий халат, який зняв з манекена.

— Нерви в старого мисливця досі міцні, а очі досі пильні, — засміявся він, оглядаючи пробите чоло воскового погруддя. — Влучив у самісіньку середину потилиці й прострелив мозок. Це був найкращий стрілець на всю Індію, та й у Лондоні, гадаю, небагато було таких. Ви чули його ім’я раніше?

— Ні, не чув.

— Так, так! Ось вона, слава! Хоча, пригадую, імені професора Джеймса Моріарті, одного з найбільших розумників нашого століття, ви теж не чули. Подайте мені, будь ласка, з полиці мій біографічний довідник.

Він ліниво перегортав сторінки, глибоко вмостившись у кріслі й пускаючи хмари диму з сигари.

— У мене чудова колекція на літеру «М», — мовив він. — Самого Моріарті досить, щоб уславити будь-яку літеру, а тут іще є Морґан — отруйник, і Мерідью, що залишив по собі недобру пам’ять, і Метьюз, що вибив мені зуб у залі очікування на Черинґ-Кроському вокзалі, і, нарешті, наш сьогоднішній друг.

Він подав мені книжку, і я прочитав:

«Морен Себастьян, полковник у відставці. Служив у Першому Бенґалурському саперному полку. Народився в Лондоні 1840 року. Син сера Оґастеса Морена, кавалера ордену Бані, колишнього британського посла в Персії. Навчався в Ітоні та Оксфорді Брав участь у Джовакійській, Афганській, Харасіабській (дипломатичним кур’єром), Шерпурській та Кабульській кампаніях. Автор книжок: «Полювання в Західних Гімалаях» (1881), «Три місяці в джунглях» (1884). Адреса: Кондуїт-стріт. Клуби: Англо-Індійський, Тенкервільський, гральний клуб Баґатель».

Збоку чітким Холмсовим почерком було написано:

«Найнебезпечніша після Моріарті людина в Лондоні».

— Дивна річ, — мовив я, повертаючи книжку. — Кар’єра цієї людини — кар’єра чесного вояка.

— Так, правда, — відповів Холмс. — До певного часу він нікому не заподіяв жодного лиха. Він завжди був людиною з залізними нервами, і в Індії досі переповідають історію про те, як він проповз висохлим річищем і врятував людину з пазурів пораненого тигра. Є, Ватсоне, такі дерева, що деякий час ростуть як слід, а потім несподівано зазнають потворного відхилення. Частенько трапляється це і з людьми. На мою думку, кожна людина повторює у власному розвитку історію всіх своїх предків, і кожен несподіваний поворот у бік добра чи зла пояснюється якимось сильним впливом, джерело якого слід шукати в її родоводі. Отже, життєвий шлях людини — немовби відображення всього минулого її роду.

— Ну, це здається надто вже фантастичним.

— Що ж, не наполягатиму. Хай там яка була причина, але полковник Морен ступив на лиху дорогу. Жодного відвертого скандалу з ним не було, проте він так настроїв проти себе декого в Індії, що вже не міг залишатися там. Він вийшов у відставку, приїхав до Лондона й тут теж здобув собі лиху славу. Отоді його й помітив професор Моріарті, людьми якого він деякий час керував.

Моріарті не скупився для нього на гроші, але звертався до його послуг лише раз чи двічі — в найважчих випадках, які були б не до снаги звичайному злодюжці. Може, ви пам’ятаєте про смерть місіс Стюарт у Лавдері 1887 року? Ні? Я певен, що тут не обійшлося без Морена, хоч проти нього й не було доказів. Полковник умів так майстерно ховатися, що навіть після того, як розігнали банду Моріарті, ми не зуміли ні в чому його звинуватити. Пригадуєте той вечір, коли я прийшов до вас і позачиняв віконниці, побоюючись духової рушниці? Звичайно, тоді це видалося вам дивацтвом. Але я твердо знав, що робив, бо вже чув про існування цієї чудової рушниці і знав також те, що вона — в руках одного з найкращих стрільців у світі. Коли ми поїхали до Швейцарії, він погнався за нами разом з Моріарті, й саме через нього я пережив оті лиховісні п’ять хвилин у виїмці над Райхенбахським водоспадом.

Уявіть собі, як уважно я переглядав газети, коли був у Франції, сподіваючись відшукати хоч найменшу змогу запроторити його за ґрати. Поки він гуляв на волі в Лондоні, я не міг і думати про повернення. Вдень і вночі його тінь нависала б наді мною, і врешті-решт він знайшов би можливість убити мене. Що мені було робити? Застрелити його я не міг, бо сам опинився б на лаві підсудних. Звертатися до суду також було марно: вони не мали права діяти на підставі самої лише підозри, а доказів мені бракувало. Отож я не міг нічого зробити. Але щоразу переглядав кримінальні новини, впевнений, що рано чи пізно впіймаю його. І ось нарешті сталося це вбивство Рональда Адера. Мій час наспів. Уже те, що я знав, не викликало сумніву, що Адера вбив саме полковник Морен. Він грав з юнаком у карти, пішов за ним назирці дорогою з клубу, застрелив його крізь відчинене вікно. Тут не було жодного сумніву. Було б досить однієї кулі, щоб засудити його до шибениці. Я негайно приїхав сюди. Його шпигун побачив мене і, зрозуміло, повідомив про це полковника. Той не міг не пов’язати мого раптового приїзду зі своїм злочином і страшенно стривожився. Я був упевнений, що він спробує одразу прибрати мене з дороги й застосує для цього свою смертоносну зброю. Я залишив для нього чудову мішень у вікні, попередив поліцію, що вони можуть мені знадобитися, — до речі, Ватсоне, ви своїм пильним оком одразу помітили їх у дверях навпроти, — і зайняв чудове місце для спостереження, хоч мені й примаритись не могло, що він обере для нападу те саме вікно. Тепер, любий мій друже, вам усе зрозуміло?