Ім’я Леслі Армстронґа було мені невідоме, що досить переконливо свідчить про те, яким далеким я був тоді від свого фаху. Тепер я знаю, що він — не лише один з найкращих професорів-медиків університету, а й учений європейської слави в кількох галузях науки. Навіть нічого не знаючи про його заслуги, а тільки раз поглянувши на нього, на його широке, вольове обличчя, пильні очі під густими бровами й міцне, немов гранітне, підборіддя, можна було сказати, що це видатна особа. Людина з доброю вдачею, дотепним розумом, сувора, аскетична, стримана й навіть неприступна — таким постав переді мною доктор Леслі Армстронґ. Він покрутив у руках візитну картку мого друга і не дуже привітно поглянув на нього.

— Я чув про вас, містере Шерлоку Холмсе, і про вашу практику, але мушу сказати, що не схвалюю її.

— В цьому, докторе, з вами згоден перший-ліпший злочинець країни, — незворушно відповів мій друг.

— Звичайно, коли ваші зусилля спрямовані для боротьби зі злочинністю, сер, вас повинні підтримувати всі розважливі члени суспільства, хоча як на мене, то офіційна влада теж має достатній досвід у цій справі. Гідне ж осуду те, що ви лізете в чужі секрети, виносите на світ Божий найпотаємніші родинні стосунки і, нарешті, марнуєте час людей, які заклопотані своїми справами не менше від вас. Зараз, наприклад, я мав би писати наукову працю, а не розводити тут з вами балачки.

— Безперечно, докторе, але все-таки наша розмова може ви явитись важливішою за будь-яку наукову працю. До речі, мушу сказати вам: ми робимо якраз протилежне тому, що ви цілком справедливо засуджуєте, й захищаємо приватні секрети від публічного розголосу, що неминуче трапляється, коли вони переходять до рук поліції. Можете вважати мене за одинака, що воює окремо від армії. Я приїхав розпитати вас про містера Ґодфрі Стонтона.

— Що з ним сталося?

— Ви знаєте його, чи не так?

— Він мій близький друг.

— Вам відомо, що він зник?

— Справді? — суворе обличчя доктора навіть не поворухнулося.

— Минулої ночі він пішов з готелю, і його досі не бачили.

— То він, звичайно, повернеться.

— Завтра в університеті матч із регбі.

— Мене не цікавлять дитячі забавки. Доля юнака справді глибоко переймає мене, бо я знаю й люблю його. А матч із регбі — це мене не обходить.

— То я хотів би сподіватися на вашу допомогу, бо мене теж хвилює доля містера Стонтона. Ви знаєте, де він зараз?

— Звичайно, ні.

— Ви бачили його відучора?

— Ні.

— Він здоровий?

— Цілковито.

— Ви бачили його коли-небудь хворим?

— Ніколи.

Холмс дістав аркуш паперу й показав докторові.

— Тоді поясніть, звідки взявся цей рахунок на тридцять гіней, сплачений минулого місяця містером Ґодфрі Стонтоном докторові Леслі Армстронґу з Кембриджа. Я знайшов його на Стонтоновому столі, серед інших паперів.

Доктор розгнівився:

— Я не бачу рації щось вам пояснювати, містере Холмсе.

Холмс сховав рахунок у свій записник.

— Якщо ви волієте давати пояснення публіці, то рано чи пізно це станеться, — відповів він. — А я вже казав вам, що обіцяю оберігати таємницю, тож ви вчинили б мудріше, якби цілком довірились мені.

— Я нічого про це не знаю.

— Ви діставали якісь вісті від містера Стонтона з Лондона?

— Звичайно ж, ні.

— Боже мій, Боже мій, знову ця пошта! — скрушно зітхнув Холмс. — Учора ввечері, чверть на сьому, Ґодфрі Стонтон надіслав вам телеграму, — телеграму, що безперечно стосувалася його зникнення, — а ви й досі її не одержали. Це просто неподобство! Зараз піду до тутешньої поштової контори й поскаржуся.

Доктор Леслі Армстронґ вискочив з-за стола, його смагляве обличчя спалахнуло люттю.

— Зробіть ласку й залиште мій дім, сер, — мовив він. — 1 скажіть своєму наймачеві, лордові Маунт-Джеймсу, що я не бажаю мати жодних стосунків ні з ним, ні з його агентами. Ні, сер, ні слова більше! — 1 він несамовито смикнув дзвінок. — Джоне, проведи цих джентльменів!

Пихатий ключник мало не виштовхав нас, і ми опинилися на вулиці. Холмс зареготав.

— Доктор Леслі Армстронґ — людина справді рішуча й вольова, — сказав він. — Я таких ще не бачив: він міг би замінити славетного Моріарті, спрямувавши свої таланти іншим річищем. А тепер, любий мій Ватсоне, ось ми, самотні й покинуті, в цьому негостинному місті, з якого не можемо виїхати, забувши про нашу справу. Цей невеличкий готель навпроти будинку Армстронґа — саме те, що нам треба. Якщо ви наймете кімнату з вікнами на вулицю й купите харчів до вечері, я тим часом поїду й дещо розпитаю.

Це розпитування, однак, забрало більше часу, ніж Холмс сподівавсь, і він повернувся до готелю лише після дев’ятої години, блідий і засмучений, увесь у пилюці, зморений голодом і втомлений. На столі на нього чекала холодна вечеря; вгамувавши голод, він закурив люльку й був уже готовий за своїм звичаєм — напівжартома, з природним спокоєм мудреця, — розповісти мені про свої невдачі. Аж тут рипіння коліс надворі змусило його підійти до вікна. Перед докторовими дверима, під газовим ліхтарем, стояла карета, запряжена парою сивих коней.

— Доктора не було три години, — мовив Холмс, — він поїхав о пів на сьому й тільки-но повернувся. Кудись їздив за десять-два— надцять миль і робить це щодня, а часом і двічі на день.

— Нічого дивного, адже він лікар. У нього практика.

— Але ж Армстронґ не практикує. Він читає лекції й консультує, а практика лише заважала б йому в науковій праці. Навіщо ж він вирушає в такі тривалі мандри? До кого він їздить?

— Його візник...

— Любий мій Ватсоне, невже ви мали сумнів, що з нього я й почну? Не знаю — чи то з власного лютого норову, чи то з наказу господаря, — але він нацькував на мене собаку. Проте ні йому самому, ні собаці не сподобався мій ціпок, і справа на тому й скінчилася. Наші стосунки після того так загострилися, що про подальші запитання не було й мови. Але, на щастя, я дещо довідався від одного тутешнього чолов’яги на подвір’ї цього самого готелю. Він розповів мені про всі докторові звички й щоденні мандрівки. Тієї миті, ніби на підтвердження його слів, до будинку доктора під’їхала карета.

— І ви подалися за нею?

— Чудово, Ватсоне! Сьогодні ввечері ви міркуєте блискуче. Саме це спало мені на думку. Поряд з нашим готелем, як ви, напевно, помітили, — велосипедна крамниця. Я кинувся туди, попросив велосипед і помчав за каретою, що була вже далеченько. Я швидко наздогнав її й на відстані з сотню ярдів їхав назирці за нею, аж поки ми не вибралися з міста. Ми вже їхали селом, коли сталася несподіванка. Карета зупинилася, доктор вийшов з неї, рішуче ступив до мене і з глумом сказав, що він побоюється, що дорога завузька, отож не хоче своєю каретою перегороджувати шлях моєму велосипедові. Це було просто чудово з його боку. Я проїхав повз карету, промчав ще кілька миль і зупинився, виглядаючи, коли карета знову над’їде. Та карети й близько не було. «Напевно, звернула на путівець», — подумав я й поїхав назад, але знову-таки не побачив і сліду карети. Вона повернулася, як бачите, тільки зараз. Звичайно, сцершу я не пов’язував цих поїздок із зникненням Ґодфрі Стонтона, — мені просто цікаво було дізнатись про все, що стосується доктора Армстронґа, але тепер ця його хитрість мене насторожила і я не заспокоюся, доки не з’ясую всього.

— Спробуємо вислідити його завтра.

— Чи зможемо? Це не так просто, як ви гадаєте. Адже ви не дуже добре знаєте околиці Кембриджа, авжеж? Тут нема де сховатися. Вся місцевість, яку я об’їздив сьогодні ввечері, — плоска, як долоня, а людина, яку ми хочемо вислідити, — не така проста, як тепер мені зрозуміло. Я послав телеграму Овертонові, щоб дізнатися, чи не сталося чого нового в Лондоні; а тим часом слід зосередити всю увагу на докторові Армстронґові, чиє ім’я завдяки ласкавій молодій леді з пошти я прочитав на корінці Стонтонової телеграми. Він знає, де юнак, — я ладен на цьому заприсягтися, а якщо знає він, то повинні знати й ми. Погодьмося, що рахунок зараз на його користь, а ви знаєте, Ватсоне, що кидати гру з таким рахунком — звичка не моя.