— Молодий, сер, не більше ніж тридцять років.

— Так, а що іще привернуло вашу увагу?

— Він добре розмовляв по-англійському, сер, але все-таки, коли я слухала його вимову, мені здалося, що це іноземець.

— І він був добре одягнений?

— Так, дуже охайно, сер, як і личить справжньому джентльменові. Чорне вбрання — й більше нічого, що впадало б у вічі.

— Він не назвав себе?

— Ні, сер.

— А чи одержував він листи або, може, хтось його відвідував?

— Ні, ніхто.

— Але все-таки ви або служниця заходите вранці до його кімнати?

— Ні, сер, він сам у себе порядкує.

— Невже? Це справді дивно. А його речі?

— Він мав лише одну велику коричневу валізу й більше нічого.

— Так. Правду кажучи, тут небагато фактів, які стали б нам у пригоді. То ви кажете, що з кімнати нічого не виносили, — зовсім нічого?

Господиня дістала з сумочки конверт і витрусила з нього на стіл два обгорілі сірники й недопалок.

— Це залишилося сьогодні вранці на його стільці. Я принесла це до вас, бо чула, що ви можете багато про що дізнатися навіть із найменшої дрібниці.

Холмс знизав плечима.

— Тут нічого не дізнаєшся, — мовив він. — Сірниками, звичайно, запалювали сигарети. Це видно з того, що обгорів лише кінчик. Коли запалюють люльку або сигару, згоряє не менш ніж півсірника. Стривайте! А ось цей недопалок і справді цікавий. То ви кажете, цей джентльмен має бороду й вуса?

— Так, сер.

— Тоді не розумію. Цю сигарету міг палити лише чисто поголений чоловік. Адже навіть ваших скромних вусів, Ватсоне, ніяк не можна було б не присмалити.

— Мундштук? — припустив я.

— Ні, ні. Кінчик прим’ято. Може, в ваших кімнатах, місіс Воррен, мешкають двоє?

— Ні, сер. Він так мало їсть, що я дивуюсь, як і одному вистачає.

— Отож, як на мене, нам треба почекати ще відомостей. Врешті-решт вам нема на що скаржитись. Платню ви дістали, ваш наймач — людина спокійна, хоч, поза сумнівом, і незвичайна. Він добре платить вам, а якщо воліє не показуватись, то це вже вас не стосується. Ми не маємо наміру порушувати його самотність, поки не буде підстави вважати, що він ховається від закону. Я візьмуся за цю справу й пам’ятатиму про неї. Коли станеться щось нове, повідомте мене і сподівайтеся, якщо треба, на мою допомогу.

— В цій пригоді справді є деякі цікаві деталі, Ватсоне, — зауважив Холмс, коли господиня пішла. — Звичайно, це може здатися дурницею, — можливо, наймач звичайнісінький дивак, а можливо й те, що все тут набагато глибше, ніж видається спочатку. Передусім це наводить на думку, що особа, яка мешкає в кімнатах, — зовсім не та людина, яка їх наймала.

— Чому ви так гадаєте?

— Про це свідчить недопалок. І до того ж, хіба не було встановлено, що наймач виходив з дому лише один раз — того самого дня, коли найняв помешкання? Він — або хтось інший — повернувся тоді, коли його ніхто не міг побачити. У нас немає жодного доказу того, що особа, яка повернулася, — це та сама особа, яка виходила. Далі: чоловік, що найняв кімнату, добре розмовляв по-англійському. Ця ж особа пише друкованими літерами «сірник» замість «сірники». Гадаю, вона виписала це слово зі словника, де іменники подаються лише в однині. За короткими записами вона приховує своє незнання англійської мови. Так, Ватсоне, тут є вагомі підстави припустити, що сталася підміна наймачів.

— Але з якою метою?

— Отут і загадка! Але один шлях до її розв’язання ми, здається, маємо, — він дістав свій величезний альбом, куди щодня вклеював оголошення, вирізані з усіляких лондонських часописів. — О Боже! — вигукнув він, перегортаючи сторінки. — Яке різноголосся стогону, крику, плачу! Яка скарбниця надзвичайних подій! А проте саме звідси людина, що вивчає різні пригоди, може видобути якнайцінніші відомості. Особа, яка цікавить нас, живе самотньо, листів до неї не надсилають, щоб не порушити таємниці, яку вона так прагне вберегти. Яким же чином повідомляти її про те, що діється навколо? Звичайно ж, подаючи оголошення в газеті. Іншого шляху, гадаю, немає. Через те, на щастя, ми можемо обмежитись вивченням газет. Ось вирізки з «Дейлі Ґазетт» за останні два тижні. «Леді в чорному боа в ковзанярському клубі Прінса...» — це можна облишити. «Невже Джімі розіб’є серце своїй матері...» — навряд чи це стосується нас. «Якщо леді, яка знепритомніла в брикстонському омнібусі...» — це мене не цікавить. «Щодня моє серце сумує...» — звичайнісіньке хлипання, Ватсоне! А це вже більше підходить. Ось послухайте: «Май терпіння. Знайду інший засіб спілкування. А поки що ця колонка. Дж.». Надруковано через два дні після того, як у місіс Воррен найняли помешкання. Цілком підходить, авжеж? Таємнича особа, можливо, читає по-англійському, хоч і не може писати. Спробуймо ще раз натрапити на цей слід. Авжеж, так і є — ще через три дні. «Справа йде на добре. Май терпіння та розум. Хмари розвіються. Дж.». Потім нічого немає цілий тиждень. А далі щось зрозуміліше: «Дорога чистішає. Якщо матиму змогу повідомити, пам’ятай узгоджений код — один А, два В й так далі. Скоро дізнаєшся. Дж.». Це було в учорашній газеті, в сьогоднішній немає нічого. Все це добре підходить до випадку з наймачем місіс Воррен. Якщо ми трохи зачекаємо, Ватсоне, то я певен, що все скоро з’ясується.

Холмс мав рацію. Уранці я застав свого друга, коли він стояв на килимку біля каміна спиною до полум’я з задоволеною усмішкою на обличчі.

— Що ви на це скажете, Ватсоне?! — вигукнув він, беручи зі столу газету. — «Високий червоний будинок із білими кам’яними карнизами. Четвертий поверх. Друге вікно ліворуч. Після заходу сонця. Дж.». Це вже цілком виразно. Після сніданку, гадаю, нам треба зробити невеличку розвідку в околицях будинку місіс Воррен... О, місіс Воррен! Які новини ви принесли нам цього ранку?

Наша клієнтка несподівано влетіла до кімнати так рвучко, що я зрозумів: сталася ще якась подія, й дуже серйозна.

— Це вже справа поліції, містере Холмсе! — вигукнула вона. — З мене досить! Нехай пакує свою валізу й забирається геть! Я відразу зайшла б до нього й сказала це, але подумала, що спершу треба порадитися з вами... Та мені увірвався терпець, якщо вже дійшло до того, що побили мого старого!

— Побили містера Воррена?

— В усякому разі, повелися з ним по-розбійницькому!

— Але хто з ним повівся по-розбійницькому?

— Оце ж ми й хочемо знати! Сталося це сьогодні вранці, сер. Містер Воррен працює табельником у Мортона і Вейлайта на Тотенгем-Корт-Роуд. Він виходить із дому близько сьомої години. Тож уранці він не пройшов ще й десяти кроків, коли якісь двоє наздогнали його, накинули на голову пальто й засунули в кеб, що стояв при дорозі. Десь із годину возили його, тоді відчинили дверцята й викинули. Він лежав на дорозі, на смерть переляканий, і, звичайно ж, не міг помітити, куди подівся кеб. Коли підвівся, то побачив, що він опинився біля Гемпстедського пустища; додому приїхав омнібусом і тепер лежить у себе на канапі, а я тим часом побігла до вас, щоб розповісти, що сталося.

— Надзвичайно цікаво, — мовив Холмс. — Чи не помітив він, як виглядали ті люди, не чув їхньої розмови?

— Ні, він зовсім очманів. Знає лише те, що ніби якась нечиста сила підняла його, а тоді кинула на землю. їх було щонайменше двоє, а може, й троє.

— І ви пов’язуєте цей напад із вашим наймачем?

— Авжеж! Ми мешкаємо тут уже п’ятнадцять років, і нічого такого ніколи не траплялося. З мене вже досить. Гроші — це ще не все в житті. Сьогодні ж виставлю його зі свого будинку.

— Зачекайте, місіс Воррен. Не робіть нічого поспіхом. Я гадаю, що цей випадок куди серйозніший, ніж здається спершу. Тепер зрозуміло, що якась небезпека чатує на вашого наймача. Так само зрозуміло, що його вороги, які чекали на нього біля дверей, у туманному вранішньому світлі прийняли за нього вашого чоловіка. Виявивши свою помилку, вони його випустили. Ми можемо лише здогадуватися, що вони вчинили б, якби не помилилися...