— Так, але не заради сумок.

— Це ясно. А як ви мене розпізнали?

— Не було ніякої потреби розпізнавати вас. Я стежила за вашим автомобілем, знаючи, що людина, яка вийде з нього, — то мій об'єкт.

— Ви стежили за мною ще від «Чорного цапа»?..

— Облишмо ці спогади, — відповідає Мод, переходячи до наступної вітрини.

Наступна, або чергова вітрина — з ювелірними виробами, отже, цілком заслуговує на жіночу увагу. І, поки дама милується тими цяцьками, я знову пускаю пробну кулю:

— Що б ви сказали, якби я запропонував вам вибрати щось собі за мій рахунок?

— Не бачу підстав, щоб ви це робили. Після того, як я вас пустила до своєї спальні…

— І все-таки уявіть собі, що я це зроблю.

— Звичайно, відмовлюсь.

— Ви не любите діамантів?

— Я не люблю підкупу.

— При чому тут «підкуп»?

— Ніколи нічого не дають задарма, Альбере. Хіба щось зовсім нічого не варте. А діаманти мають ціну.

— Мабуть, ви й справді не дуже любите їх. Хоча носите діамантовий перстень.

— Я б не стала витрачати гроші на діамантовий перстень, — зауважує Мод, повільно рушаючи далі вздовж вітрин. — Це подарунок колишнього чоловіка.

— У вас був щедрий чоловік, — бурмочу я, намагаючись уникнути зіткнення з хлопчаком, який мчить на роликах просто на мене. В останню мить хлопчак різко звертає, задоволений, що налякав мене, й прямує до наступної жертви.

— Він не був скнарою, — чую голос Мод.

— Однак випивав… — висловлюю здогадку.

— Так, у межах дозволеного.

— Тоді він був садистом.

— Ні, не був і садистом.

— Отже, залишається класична причина: зрада.

— І цього разу помилилися, — ледь помітно всміхається жінка. — Ви, певно, спеціалізуєтеся на вгадуванні походження й фаху.

— Гаразд, здаюся, — кажу я.

— В такому разі ходімо до кав'ярні — отут, за рогом.

Мод — ласунка. Якщо не бари, то кав'ярні. Зрештою, не можна ж безперестану, мов кінь, обходити цю пішохідну зону. Завдяки Мод я знаю вже всі довколишні кав'ярні з усіма їхніми традиційними ласощами — від легких фруктових тістечок, увінчаних кремом і шоколадом тортів, названих хтозна-чому «Чорною горою», — і аж до «Віденського торта».

В цих закладах панує спокійна, напівсонна атмосфера. Відвідувачі — переважно дами середнього віку й старші, бо молодші ще дбають про свою фігуру. У довгій шафі-холодильнику під скляним ковпаком красуються вищезгадані торти, а кавоварка принадно поблискує нікельованими частинами. У приміщенні багато тихих куточків, зручних для ведення інтимних розмов і пліток; оббивка — в м'яких тонах, настільні лампи — ч рожевими абажурами. Одне слово, затишок і вишуканість.

— Отже, розлучення без причини, — підсумовую я, коли ми влаштовуємося в окремій кабіні.

— Дивна ви людина, Альбере. Яка може бути серьйозніша причина для розлучення, ніж сам шлюб?

— Але тоді навіщо було одружуватися?

Вона не відповідає на моє запитання, бо саме в цю мить до нас наближається офіціантка в білому мереживному фартушку й білому чепчику.

— Що ви візьмете? — запитує Мод, детально виклавши офіціантці своє замовлення..

— Каву.

Коли офіціантка відійшла, дама провадить далі:

— Дивуєтесь, що мене не спокушають діаманти, а самі залишаєтесь байдужим навіть до таких невинних спокус, які пропонує кав'ярня.

— Що за проза: порівнювати коштовне каміння з якимись тістечками!

— Ви нагадали мені моє дитинство, — ледь усміхається жінка. — Більшість дітей у нашому кварталі була задарована іграшками, а дехто мав тільки якусь одненьку дешеву лялечку, куплену в універмазі. Та не обов'язково ті, перші, були щасливіші за других.

— А ви належали до яких?

— Невже не здогадуєтесь? Наш будинок залишився від тих часів; коли в цьому кварталі мешкали скромні люди. Та з часом навколо повиростали розкішні вілли з терасами й садами. «Тобі нема чого робити в товаристві дітей багатіїв, біля них ти від заздрощів ковтатимеш слину, — казав мій батько. — Тож залишайся вдома». І я сама гралася на подвір'ї з двома лялечками з дешевого універмагу. Двох ляльок цілком досить, щоб утворити сім'ю, а потім готуєш для неї квартиру, меблі, тощо…

— У вас було самотнє дитинство.

— Така вже моя доля. Хіба може бути краща життєва школа, ніж самотнє дитинство!

Не час заперечувати, бо офіціантка саме приносить замовлення: два тістечка й порцію морозива для Мод і мою скромну каву.

— І все-таки ви не сказали про причину вашого розлучення, — кажу я, коли Мод впоралася з тістечками й морозивом. — Мабуть, тому що причина крилася в вас.

— Я не гніваюсь на вас, що ви обрали моє минуле, як спосіб згаяти час, — бурчить Мод. — Але й цього разу ви не вгадали.

Не заперечую. Але й вона, здається, відчуває потребу якось згаяти час, бо після короткої паузи веде далі:

— Певно, ви ніколи не були одружені, коли не розумієте, що всякий шлюб — це вже достатня причина для розлучення. Може, я б не зробила цього, якби натрапила на когось із тих слабохарактерних чоловіків, що потуратимуть усім твоїм звичкам. Тільки мій чоловік хотів, щоб я потурала його звичкам, приймала вдома неприємних типів, бо він вважав це корисними зв'язками, йшла до нього в ліжко, коли він забажає, мала дитину, тому що він цього хотів, і навіть покинула роботу, бо пан, бачте, заробляв цілком достатньо для двох.

Вона не звикла до тривалих промов, тому, коротко виклавши суть справи, замовкає, щоб перепочити й обвести поглядом пістряві жіночі капелюшки найрізноманітніших моделей.

Капелюшки змовницьки купчаться по троє-четверо, промовисто нахиляються один до одного.

— А в той час ви вже працювали у Сеймура… — кидаю навмання.

Мод знову мовби нехотя усміхається:

— Ви й справді сильний у розгадуванні професії.

— А ваш чоловік, звичайно ж, був колегою Сеймура… — наважуюсь я ризикнути ще.

Цього разу вона мовчить, наче розмірковує, чи не занадто відверта зі мною.

— … маю на увазі — соціолог, — уточнюю я.

— Не будемо вдаватися в деталі, — пропонує дама.

— Це не деталі. Адже ви заради роботи розірвали шлюб…

— Я розірвала шлюб заради своєї свободи.

— Про яку свободу можна говорити, маючи таку роботу!

— Будь-яка робота — це завжди залежність, Альбере. Свобода лише пауза між двома робочими днями, і я, щоб ви знали, хочу сама розпоряджатися цією паузою.

— Все-таки ви захоплені своєю професією.

Вона не відповідає.

— Мабуть, завдяки Сеймурові.

— Чи не здається вам, що ми вже насиділися в цій кав'ярні? — запитує дама.

Я киваю й роблю знак офіціантці підійти.

— Спущуся в «Діоніс» випити кави, — кажу я. — В нашому славному готелі препогана кава.

Каву в «Європі» справді готують за давньою німецькою звичкою: якнайбільше цикорію і якнайменше кави.

— Так, так, ідіть, — погоджується Мод. — Я теж скоро прийду. Маю телефонну розмову.

Ранок теплий, і день обіцяє бути жарким, як усі ці останні дні, втомливі й довгі. Але спека мене не лякає, бо на мені вже легкий костюм з синьої джинсової тканини. Мод також у світло-синій лляній сукні. Взагалі кажучи, наше вбрання досить легковажне для такої солідної пари, як ми з нею.

Мій джинсовий костюм — це, власне, єдине корисне надбання за час наших тривалих блукань пішоходною зоною.

— Чи не подарувати вам літнє вбрання? Ви ж спечетеся у цьому вашому чудовому костюмі, — сказала того дня моя супутниця.

— Дякую. Я можу й сам його купити.

— Тоді чого ж ми чекаємо?

Тож ми ввійшли до «Карлштадта», дама залишила мене у відділі чоловічого одягу, а сама подалася на інші поверхи.

Останнім часом Мод дедалі частіше довіряла мені, це дуже легко пояснити, зваживши на те, що мій бельгійський паспорт був у неї в сумочці, а про австрійський вона навіть не підозрювала.

Саме цей австрійський паспорт заважав мені вирватися з обіймів зимового костюма. Бо літній одяг шиють, як правило, з такими мініатюрними кишеньками, куди не покладеш нічого, крім запальнички. Тим-то, відколи цей одяг став модним, чоловіки почали носити за прикладом жінок ручні сумки, щоб ховати в них своє дрібне рухоме майно.