Зміни, що відбувалися, були дійсно значні. Усі звикали, що султанша мала замки на дверях, як заведено в її країні, ходила з відкритим обличчям, мала при собі собачку, яку мусульмани вважають за нечисту тварину. Приймала у своїх покоях учених, поетів, полководців, малярів та будівельників, чужих майстрів, що малювали її портрети, – річ незнана на Сході. Усі відвідувачі були в захваті від її розуму, мудрого ставлення до світу. Задоволення, яке залишалося після спілкування із султаншею, дивувало й захоплювало. Нововведення лякали жінок, які звикли жити за іншими правилами.
Чоловік, який входить до кімнати гарему, було нечуваним зухвальством, але ніхто не наважувався відверто висловити обурення, аби не накликати на себе гнів великого султана. У прийомних покоях Хуррем гості стали чимось цілком звичним, хоча в інших крилах гарему панувала мертва тиша, загрозлива, сповнена заздрощів. Вони чимдалі ставали більшими, проте боялися виходити з викриття. Людська злоба вичікувала слушного часу, щоб напасти на свою жертву зненацька й спробувати знищити її. Інколи деякі відвідувачі втомлювали Хуррем, втім султанові вона не хотіла говорити про це, щоб він бува всім не заборонив приходити до неї. Адже багато хто з них були цікавими і потрібними їй людьми.
Закохано дивився на свою Хуррем султан, намагався збагнути, звідки в його серці стільки поваги до неї – так, не тільки любові, але й поваги. Раптом зрозумів, що в цій жінці нема страху. Його боялися, він – нікого, а тепер поруч з ним жінка, яка не боїться його, від якої кожної миті можна чекати чогось несподіваного – так, як і від нього! Вони немов зліплені в одне. Сулейман відчув від того величезне вдоволення. Дивне почуття проросло й пустило глибоке коріння в його душі. Не було у світі нічого, що б султан не зміг зробити для цієї жінки.
Він хотів від неї ще дітей. Для нього їх народження було доказом існування глибоких почуттів. Ніколи не відчував такої ніжності в серці. Давно була забута пристрасна Махідевран – так, ніби ніколи й не було тієї жінки в його житті. Тільки для сина ще залишився куточок в серці несамовито закоханого чоловіка. Хуррем була згодна: діти – плоди любові. Народжувала й молилася, щоб всемогутній Аллах відвернув нещастя від роду падишаха. Але ще один її син помер у дитинстві.
У той час Сулейман був у поході на Угорщину. Відчайдушний воїн мав захищати інтереси імперії. Довгі криваві походи розлучали Роксолану з султаном, а він, маючи досить серйозні підстави для початку наступної кампанії, був у розпачі від самої думки про розлуку з коханою. Військо повинно воювати, народ – приймати те, що відбувається, з розумінням, бо кожний похід султана – це захист пам\'яті предків, а для широкого світу – покарання невірних. Сулейман дужче, ніж в усіх попередніх походах, нудьгував за Хуррем. Мріяв про якнайшвидше повернення до неї, щоб оточити її турботою й любов\'ю.
Радість від перемоги над Угорщиною потроїлася, коли султан отримав повідомлення про народження сина. Як завжди, надіслав святковий фірман, даруючи хлопчикові ім\'я Абдаллах. Та сталося непередбачуване: прискакали гінці з сумним повідомленням: дитина померла, не проживши й трьох днів. Маленький Абдаллах відійшов у вічність. Султан мерщій повертався до Стамбула. Він розумів, що, як ніколи, потрібен дружині.
Хуррем тяжко занедужала. Мати важко переживала втрату дитини. Бачила в цій смерті кару за те, що зрадила віру, продала душу. Смерть відібрала невинне дитя – вона ніби глузувала над витривалістю Роксолани і її жадобою до життя, яку всі ці роки вона виказувала. Минув час, Хуррем видужала. Вона знову вистояла і зустрічала султана з усмішкою.
Молодший Джихангір народився калікою – теж кара небесна, вічний докір матері. Сулейман, як завжди, продемонстрував усім свою любов до султанші. Знову подарунки, фірман. Переймався за кохану, бо нелегко їй давалися пологи. Кожною дитиною намагалася доводити свою любов до падишаха, але робити це ставало дедалі важче. Підіймалася й показувала, що з нею все добре, лише для того, щоб не дати ворогам привід для радощів.
Чомусь усі свої сподівання, надії султанша Хасекі покладала на Селіма, недарма він одержав ім\'я батька Сулеймана. У свої двадцять п\'ять народила трьох синів і доньку. А коли в глибині душі зросла впевненість, що «перемогла всіх суперниць і піднялася над гаремом, коли долала перепони, зловорожу силу і навіть саму себе, – тоді з\'явилася у Роксолани думка про велич. Барабани гриміли після появи на світ кожного її сина, барабани Мехмеда, Селіма, Баязида, барабани її торжества, сили й перемоги» (2).
Перетворення було вражаючим. За кілька років свого тріумфального сходження Роксолана з беззахисного дівчатка перетворилася на могутню жінку. «…Її діти – султанські діти! І вона коло них – султанша, володарка цієї землі, у яку приведено її рабинею. Порятунок, опора, надія – тільки в дітях» (2). Хотіла б не відпускати від себе ніколи, але ж це неможливо. Заради них дивилася в майбутнє. Бачила, як зростають та переймають мову, звичаї цієї країни. І сама майже перестала згадувати рідний Рогатин. Усе стало незворотним. У сумних снах, коли просиналася в сльозах, знала, що мандрувала рідними вулицями, дихала ароматами квітучих вишень, яблунь. Хотіла б знову повернутися в Україну, взяти з собою діток своїх. Хотіла цього й гнала гіркі думки.
Назад дороги немає. Багатство, розкіш, діти, влада. Саме в дітях ствердилася й утвердилася. Кров холонула в жилах, але вже не мала вороття на батьківщину. Ця чужа земля стала її землею, й діти, що виросли тут, будуть вважати її за рідну, а про вітчизну своєї матері не захочуть слухати. Нічого не вдієш. То страшна плата за життя, яке виборола, вистраждала. Тепер мала у своїх руках владу більшу, ніж можна уявити в її становищі. Вона стала вухами, очима, розумом султана Сулеймана, до нестями закоханого в неї.
Зміни були очевидні. Мало хто вірив у те, що відбулися вони завдяки мудрості, освіті, терплячості, сміливості та силі духу української жінки, яка, здавалося, щоразу відроджувалася, як чарівний птах Фенікс. Яка забула про своє походження, прийнявши іслам, народжуючи дітей від султана. Вороги не вщухали, роздмухували вогонь пліток, стверджували, що за поведінкою рудоволосої відьми стоїть справжнє чаклунство. Вона зачарувала султана й знущалася з його допомогою над всією імперією. Чим ще можна пояснити його бажання завжди бути поруч із цією жінкою? Він викликав її із Стамбула, щоб приїхала до нього з дітьми в суворий час його походу.
Надзвичайна подія. Вона не сміла не послухати й тішилася, бо знала, як це розлютить валіде, гарем. Без коливань зібралася в дорогу. Була оточена вже звичною розкішшю, але час від часу думала про ціну, яку довелося заплатити. Намагалася не згадувати про поневолене тіло, багатостраждальний дух. «Шлях до висот із цього поневолення пролягав через поневолення ще більше. Нічим і ні перед ким не виказати своєї туги за тим, що зосталося спогадами, нікому не дозволити бодай краєм ока зазирнути туди, побачити її найбільший скарб. Рідний батьківський дім у Рогатині. Він тепер існував чи й не існував. Жив у спогадах» (2). Ридала, бо знала, що ніколи не поверне втраченого, але не мала допустити, щоб важкі спогади забирали сили, бо треба ж було жити, піднімати дітей, дбати про їхнє майбутнє.
Плітки поширювалися, й зупинити їх султан не міг. Але хто, крім нього, захистить Роксолану? Йому скаржилась, у нього просила порятунку, та з кожним днем відчувала довкола замасковану під повагу ненависть, яка чимдалі ставала лютішою. Ще зовсім недавно Роксолана була впевнена, що найстрашнішим у світі є рабство. Яке ж воно тяжке! Тепер переконалася, що є щось іще страшніше за неволю – це обмови і наклепи. Сулейман переймався її болями. Хуррем останнім часом часто плакала. Він ніяковів від цих проявів її розпачу. Йому хотілось, щоб його кохана жінка всміхалася, як колись, і нічого не боялася.
Увійшовши в силу, надумала Хуррем зробити так, щоб поряд з її падишахом не залишилося більше жодної жінки, окрім неї самої. Інтриги, які почала плести Роксолана, мов безодня, поглинали одну одаліску за іншою. Досить було султанші здогадатися про намір тієї чи іншої гаремної красуні, як та опинялася в дуже скрутному становищі. У кращому разі вона продовжувала жити, а в найгіршому – опинялася на дорозі у вічність. Роксолана відвойовувала дедалі більший простір без жодних вагань.
