Здавалося, час зупинився. Валіде мовчала, уважно вивчала дівчину жорстким поглядом. Правду казав Ібрагім: щось є в цій Хуррем, до чого не можна звикнути, а це велика річ. Уміння викликати цікавість день у день – неабияка здібність. Саме такою побачила нову рабиню мати султана. З того дня доля невільниці була вирішена.
Валіде Хамса звеліла підготувати дівчину для показу султанові: танці, співи, одяг, зовнішній вигляд, аромати. «Вчили – залицятися, сідати на коліна, ніжно й палко цілувати, плавно ходити по кімнаті, одягати й роздягати мужчин, обіймати, робити їм гарні завої й тюрбани» (10). Треба, щоб Хуррем (усміхнена) справила на Сулеймана велике враження, незабутнє.
Тільки після твердого слова валіде Ібрагім розповів дівчині, що на неї чекає велике щастя в гаремі падишаха. Ніхто не здогадався, як сіпнулося й завмерло серце молодої дівчини, немов назавжди, але вона продовжувала усміхатися. Візира вже дратувала ця відкрита, яскрава усмішка. Він теж приховував свої враження й терпляче розповідав майже від імені самого султана. Якщо вона поводитиметься добре, вона зможе стати однією з улюблениць падишаха. Це – шлях до раю. Дівчина розгубилася. Сувора жінка сказала, що їй треба вчитися. По-перше, мови. Настя не хвилювалась. У неї все вийде, бо мови даються дівчинці легко. Вона це пам\'ятає ще відтоді, коли батько забажав, щоб донька вчила латину. «А чи дасть хоч якась мова їй утрачену волю, чи зможе повернути?» (2).
Тепер після стількох страждань та страхіть на неї чекає невідоме життя – бути чи ні їй чиєюсь іграшкою і скільки часу нею гратимуться, невідомо. Сумні думки оселилися в рудій голівці. Поки пливла, стільки всього навигадувала собі. Жалкувала, що не кинулася в море і не зімкнулися над нею солоні води. Не було б тоді ні сорому, ні страждань. А потім, після зустрічі з владною жінкою, відганяла від себе страхи. Слів валіде дівчина майже не розуміла, але раптом заспокоїлась. Якась казкова надія оселилася в серці. Ніби хтось прошепотів їй слова, що заспокоїли й подарували неабияку мужність.
У гаремі султана Сулеймана
Таким чином дівчина потрапила до одного з найвідоміших турецьких султанів – Сулеймана (1520—1566), сина Селіма Грізного (Явуза). В Європі його звали Пишний, а в Туреччині Кануні (Законодавець) – за створення зводу законів, спрямованих на захист інтересів феодалів і закріплення селян за їхніми земельними ділянками, які належали поміщикам. Фактично це було введення кріпосного права.
А тоді він був ще двадцятип\'ятирічним поетом, що посів престол після смерті батька. Одержав багато імен. Одне з них – Сулейман Величавий, що поєднало все те, що залишилось у спадщину від Селіма Грізного, «пан Царгорода і Єрусалима, Смирни і Дамаска і сім сот міст багатих Сходу і Заходу, десятий і найбільший падишах Османів, халіф усіх мусульманів, володар трьох частин світу, цар п\'ятьох морів і гір Балканських, Кавказу й Лівану, і страшних шляхів на степах України, могутній сторож святих міст в пустині Мекки і Медини і гробу Пророка, пострах всіх християнських народів Європи і повелитель найбільших сил світу, що міцно стояли над тихим Дунаєм, над Дніпром широким, над Євфратом і Тигром, над синім і білим Нілом…» (10).
Сулейман не хотів бути схожим на батька й у дрібницях. Навіть тюрбан носив інакше, насував його майже на самі очі, а Селім носив високо, на маківці голови. Не був схожий на Селіма Грізного й щодо ставлення до жінок: не проміняв жіночі пестощі на незрозумілі пристрасті з юнаками. З наложницями проводив не так багато часу. Самовпевненому, гарячому, безстрашному герою, що сам особисто керував походами, взагалі не вистачало часу для гаремних любощів, а «Святий Закон» не дозволяв брати жінок у походи. З появою маленької Хуррем все зміниться, але досі жінки ніколи не супроводжували султана в його войовничих справах.
У величезному гаремі султана жило триста дружин та наложниць. Сулейман був упевнений, що в його безмежній державі «нема жодного дому, жодного роду, з котрого найкраща дівчина не впала б йому до ніг, якби лиш проявив охоту взяти її до свого гарему» (10). Тому й розростався він за волею падишаха. «Цілий світ! Заплутаний, безконечний, розділений, монотонний і страшний у своїй безвиході» (2). Різних націй, кольору шкіри, куплені на ринку, подаровані, продані своїми батьками, жінки проводили час у піклуванні про свою красу. Але не всім подобалося таке солодке життя. Бо султан дарував свої гарячі ночі лише найулюбленішим, а всім іншим залишалося чекати. Бувало роками жінки з гарему не отримували жодного знаку уваги від свого падишаха. Деякі не витримували і йшли на зраду. Якщо про те дізнавалися, кара за такий вчинок була страшна: невірну зашивали в мішок з отруйною змією і по спеціальному жолобу спускали у води Босфору.
Існувало правило: якщо дев\'ять років поспіль падишах жодного разу не втішався з наложницею, вона мала змогу залишити гарем з досить відчутним приданим. Головний євнух гарему відповідав за цю цікаву статистику відвідувань господаря. Саме кизляр-ага розробляв розклад, за яким султан приділяв увагу тій чи іншій наложниці. Коли вибір було зроблено, ввечері вона одержувала коштовний подарунок, а вранці, якщо султан отримував бажане, ще один. Не міг дарувати любощів великий падишах тільки в четвер, бо в цей день завжди готувався до п\'ятничної молитви. Якщо жінка народжувала дитину, вона переходила до так званих щасливих – це вірний шлях до стану офіційної дружини султана. їх у нього було від чотирьох до восьми. Діти першої ставали спадкоємцями престолу. Але це не могла бути християнка. Історія продемонструвала, що зміна віри, поміж інших справ, не була такою складною для Роксолани.
Ось у таке зміїне кубло потрапила юна полонянка з України, її ретельно обдивився медик султана й не знайшов фізичних вад. Роксолану описували «скоріше як милу, ніж красиву». Венеціанець Наваджеро писав, нібито «султан так сильно кохав Роксолану, що в османській династії ще не було жінки, яку б поважали так само». На його думку, у неї був дуже милий вигляд, вона добре знала особу Сулеймана. Посол казав, що Роксолана «молода, але не красива» («giovane, ma non bella»), а стамбульський люд вважав її за відьму. Венеційський посол Домініко Тревізано 1554 року писав про Роксолану: «Для його величності султана це така кохана дружина, що, – переказують, – відколи він її спізнав, відтоді вже не захотів знати якоїсь іншої жінки; такого не робив ще ніхто з його попередників, бо в турків є звичай міняти жінок». Але ці слова опинилися на папері, коли минуло понад тридцять років від часу, як був зроблений подарунок візиру Сулеймана.
На відміну від багатьох полонянок, що сумували за рідною домівкою, за батьками, рідними, дівчина дивилася в майбутнє, як про те вже йшлося, із загадковою усмішкою. Вона дала собі слово зробити все, щоб її життя відрізнялось від тваринного існування жінок гарему. То кричав у юному тілі дух гордості, боротьби, гідності. Молода, але достатньо впевнена, рішуча, Хуррем чітко додержувалася свого плану. Вона дала собі обіцянку стати першою, заволодіти всіма думками великого султана. Відчайдушна дівчина з Рогатина стала на довгий шлях боротьби з правилами, ритуалами, традиціями чужого народу.
Передусім, на неї чекала сувора нещадна боротьба з собою. «Не зважати ні на що, не очікувати милосердя, жити, як оці розбишаки, звірі, хижаки! Стерпіти все, пожертвувати всім, але тільки не тілом! Немає тіла – немає тебе» (2). Так думала, але знала, що перш за все доведеться віддати саме його – красиве, гнучке, молоде, соковите. Й поволі звикала до неминучого. Прислухалася до себе: якісь тривожні зміни відбуваються з її поглядами на те, що відбувається. Нібито вона звикає до своєї долі.
Відволіктися від несподіваних думок допомагало навчання. Найпростіший спосіб забути про страждання хоч би на деякий час. Настя швидко вивчила турецьку, арабську, перську. Це було неважко. У дівчини складалося враження, що мова «приходить сама по собі, непомітно, як дихання» (2), а танцювати вона любила не менш, ніж співати. Й усе в неї виходило дуже добре, занадто, щоб не звернути на себе увагу стривоженого гарему. Гарна учениця за короткий час вивчила основи віршування та арабську мову. Ібрагім стежив за успіхами загадкової дівчини з далекої України.
