Марко  Вовчок
СЕСТРА
I

Мати вмер­ла - я ще ма­ле­сенькою бу­ла, доб­ре й не за­па­м'я­таю. Тiльки ме­нi на­че сниться, що хи­тав ме­не хтось у ко­лис­цi i спi­вав на­до мною ти­хе­сенько.

Як по­хо­ва­ли па­нi­мат­ку, батько не хо­тiв уд­ру­ге оже­ни­тись. Не бу­де вже над мою пер­шу ми­лу, - бу­ло, ка­же. - Ко­ли гос­подь її прий­няв, не­хай уже дi­точ­ки гос­по­да­рю­ють!"

Батько наш був ду­же доб­рий: жа­лу­вав нас обох рiв­но, i бра­та й ме­не. Жи­ли ми при дос­тат­ку, всього бу­ло до­во­лi; що, бу­ло, со­бi за­ду­маю, те й зроб­лю: все ме­нi вiльно бу­ло. Що яке-то моє дi­ву­ван­ня бу­ло роз­кiш­не й ве­се­ле, то й зга­дать лю­бо! Не­хай мiй ба­тенько царст­вує!

Погуляла дiв­чи­ною ро­кiв зо три; сва­та­ють ме­не. Я все не хо­чу, а батько не си­лує, хоч там якi бу­ли й ба­га­тi, й пиш­нi же­­ни­хи. Аж ось пос­лав i ме­нi гос­подь до па­ри й до лю­бо­вi. Мiй же­них був хо­ро­ший та­кий, гос­по­ди! Чор­ня­вий, став­ний… Так-то вже я йо­го спо­до­ба­ла! Тiльки й на дум­цi, що Пав­ло; як би то хут­че по­ба­чи­тись! А вiн не з на­шо­го се­ла був, геть iз чу­жо­го. По­ба­чу - й ве­се­ленька, а не по­ба­чу, то та­кий уже сум ме­не вiзьме, та­кий жаль обiй­ме, що й свiт ме­нi не ми­лий! Спiз­ниться вiн на гу­лян­няч­ко, я й очi вип­ла­чу. "Мо­же, - ду­маю, - в йо­го дру­га є дiв­чи­на". Ко­ли так по Се­ме­нi, дру­го­го дня, i не спо­дi­ва­лась, i не сни­лось ме­нi, та й пос­ва­тав­ся вiн. Батько поб­ла­гос­ло­вив. Дар­ма що чу­жес­то­­рон­нiй, та гос­по­дар був доб­рий та­кий, ха­зяй­ст­ву­вав, що й на сто­ро­нi йо­го вся­ке зна­ло.

Привiз ме­не чо­ло­вiк на своє гос­по­дарст­во. Бо­же мiй ми­лий! Як-то жи­ли ми лю­бенько! Та не дав йо­му гос­подь дов­го­го вi­ку… Тiльки всього два ро­ки бу­ла я за ним. Та­кий вiн був люб'ячий до ме­не! В ха­ту то й заг­ля­нуть ве­се­ло: як у вi­ноч­ку. Си­ди­мо, ро­би­мо чи так го­во­ри­мо, усе со­бi вкуп­цi.

Коли тут - ли­хо ме­нi тяж­ке - роз­не­ду­жав­ся Пав­ло мiй. Ки­да­лась я й до зна­ха­рiв, i до лi­ка­рiв - нiх­то нi­чо­го не вра­див! Смер­ти, ка­жуть, не од­пер­ти… по­мер Пав­ло…

Приїхав за мною батько та й до се­бе взяв. Чо­ло­вi­ко­ву ха­ту про­да­ли i ху­до­бу всю.

- Живи в ме­не, доч­ко! Чо­го ти маєш у чу­жо­му се­лi оди­но­ка си­дi­ти! Хi­ба ти си­ро­та, не­хай бог ми­лує!

II

А брат мiй ти­ми ча­са­ми оже­нив­ся, узяв та­ки з на­шо­го се­ла дiв­чи­ну; мо­тор­на та­ка, че­пур­на, що й го­дi! I ди­тин­ка в їх бу­ла, дiв­чин­ка, як ясоч­ка, свi­жа й пов­на, як гу­ро­чок.

Не поп­ла­ка­ла я ще й пiв­ро­ку за своїм Пав­лом а тут i батька ми по­хо­ва­ли. Ка­жуть лю­ди: як од­на бi­да йде то й дру­гу за со­бою ве­де - то не­дур­но й ка­жуть! До яко­го с ча­су ми доб­ре жи­ли; да­лi зу­бо­жiв мiй брат: то хлiб не вро­див, то ху­до­ба ви­ги­ну­ла; а п'яте­ро дi­ток бог дав: двi дiв­чи­ни й три хлоп­цi. Жу­риться так брат, аж в'яне. Не­вiст­ка смут­ная хо­дить, i дiт­ки на­вiть по­су­мi­ли. Та­ке вже нас­та­ло що й хлi­ба нi за що ку­пи­ти.

- Сестро! - ка­же брат. - Ко­ли твоя лас­ка, по­зич ме­нi гро­шей! Як бу­ду жив, за­роб­лю - од­дам, а вмру, то бог то­бi од­дасть!

Я й прзи­чи­ла йо­му тi гро­шi, що за ха­ту й за ху­до­бу взя­ла, та нi­би в нас i в ха­тi по­ве­се­лi­ша­ло: i брат за­го­во­рить, i бра­то­ва всмiх­неться, й дiт­во­ра бу­бо­нить, ре­го­четься. Я ра­дiю: "Сла­ва гос­по­до­вi, що i в нас, як i в лю­дей бла­го­дат­но!" Ку­пив мiй брат ху­до­бу, став пот­ро­ху роз­жи­ваться.

Ми з бра­том щи­ро лю­би­ли­ся зро­ду, змал­ку. Щоб пос­ва­ри­­тись або скрив­ди­ти од­но од­но­го, крий бо­же! Вже як там не по­го­ди­мось на чо­му, то по­да­руємось.

I не­бо­жа­та ме­не ду­же жа­лу­ва­ли, аж за ме­не бу­ло зма­га­ю­ться мiж со­бою: "Се моя тiт­ка!", а той со­бi тяг­не: "Моя!" Та як учеп­ляться цi­лу­ва­ти, то бу­ло й ро­бо­ту з рук ви­хоп­лять, i хуст­ка з го­ло­ви спа­де.

Тiльки бра­то­ва ба­гацько гор­ду­ва­ла. Вже ж я й го­ди­ла як ма­лiй ди­ти­нi, та нi, не вго­ди­ла! "Бра­то­ва, сер­це! - бу­ло рад­жу їй. - Зро­бi­мо так да отак, то доб­ре бу­де". Там чи ку­пи­ти що, чи про­да­ти, - зро­ду-вi­ку не пос­лу­хає; хоч шко­да з то­го ви­ди­ма бу­де; во­на сво­го до­ка­же. Пе­ред нею за­тих­ну, поп­ла­­чу ниш­ком, та й го­дi. Не хо­тi­ла бра­та тур­бу­ва­ти; знов до неї з лас­ка­вою мо­вою пi­дiй­ду.

Якось роз­са­ду з нею са­ди­мо в го­ро­дi. Я го­во­рю до неї; во­на, мов не чує, одiй­шла со­бi геть. Важ­ко ме­нi на сер­цi - зас­пi­ва­ла со­бi; спi­ваю, а сльози так з очей i ллються… Ко­ли чую: "Бо­же по­ма­гай, i день вам доб­рий!" Див­люсь - се на­ша су­сi­да. Пе­ре­хи­ли­лась че­рез тин та й кла­няється. Я ху­тень­ко втер­ла сльози.

- Добридень, - ка­жу, - сест­ри­це!

- А я оце до вас iду.

- Та ми­лос­тi ж ва­шої про­си­мо!

- Чи не про­да­ли б ви ме­нi роз­са­ди тро­шеч­ки?

- То вже для чу­жо­го про­да­ти, а для су­сi­ди й так тре­ба да­ти.

- Коли ва­ша лас­ка, сер­це! - i прос­тя­гає ме­нi гле­чич­ка.

Я наб­ра­ла скiльки там у гле­чи­чок та й да­ла їй. По­дя­ку­ва­ла та жiн­ка та й пiш­ла со­бi. Бра­то­ва на ме­не й на­ки­ну­лась.

- Се, - ка­же, - як усi гос­по­да­рю­ва­ти­муть, то й гос­по­дарст­во моє роз­не­суть чис­то! Та­кi й зо­ло­ту го­ру ро­зiм­чать!

Як по­ча­ла, як по­ча­ла… Ма­ти бо­жа ми­лос­ти­ва! Я тiльки слi­зьми вми­ва­юсь…

- Братова, - ка­жу, - не жа­лу­ва­ла я для вас нi­чо­го, по­ки що ма­ла! Грiх вам бу­де, що ви ме­не хлi­ба кус­ком те­пер до­рi­ка­єте! - По­ки­ну­ла ро­би­ти й вий­шла з го­ро­да.

Тяжко й важ­ко ме­нi. Узя­ла со­бi та­ку дум­ку: "По­ки­ну їх, пi­­ду слу­жи­ти!" Зiб­ра­ла своє доб­ро; що в тлу­мо­чок скла­ла, а що пок­ли­ка­ла бра­то­вих дiв­ча­ток та їх об­дi­ли­ла. У ме­не бу­ло вся­кої оде­жи­ни й не злi­чи­ти, а все доб­ра, но­ва. Скiльки по­­лот­на бу­ло, хус­ток, пла­хот, юпок! Дi­ти ра­дi­ють; за­раз дi­в­­чат­ка й по­ча­ли вби­ра­тись. "А чи ме­нi гар­но, тi­ту­сю?" - "А ме­нi?" - "Як од­дам­ся, то зав'яжу оцю чер­во­ну хуст­ку", - го­во­­­рить, а са­ма ще та­ка, як уз­лик. Джер­го­чуть ко­ло ме­не, а ме­нi вже так жал­ко, що й сло­веч­ка не ска­жу; за слi­зонька­ми свi­ту бо­жо­го не ба­чу! I дi­ти по­мi­ти­ли - жа­лу­ють ме­не: "Тi­точ­ко-лю­боч­ко! Чо­го ви жу­ри­тесь? Мо­же, хто вас на­ла­яв? Мо­же, ви нез­ду­жаєте?" Об­сi­ли ме­не, як дрiб­нi пта­ше­ня­та. "Не плач­те", - вмов­ля­ють та ме­нi ру­че­ня­та­ми очi за­ту­ля­­ють.

III

Чую, так над­ве­чiр, брат iде. Я ус­ту­пи­лась та й сi­ла в кут­ку. Вiн ве­се­лий увiй­шов:

- Здоровi, дi­точ­ки, й ти, сест­ро!..

За ним i бра­то­ва в ха­ту. По­сi­да­ли ве­че­ря­ти во­ни й дi­ти.

- А ти чо­му не йдеш, сест­ро?

- Спасибi, бра­ти­ку, не хо­чу.

Вiн по­ди­вив­ся на ме­не пильно й жiн­цi в вi­чi, по­хи­тав го­ло­вою.

- О жiн­ко! - ка­же. - Се вже, ба­чу, твої прим­хи! Не оби­жай се­ст­ри: грiх то­бi бу­де!

- Оце ме­нi ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­ва! Хi­ба ж я в те­бе най­ми­ч­ка, що ме­нi не вiльно й сло­ва ска­за­ти! Га­ню я твою сест­ру, чи що? Я тiльки прав­ду щи­ру ска­за­ла!

Покинула ве­че­ря­ти й з ха­ти пiш­ла.

А стар­шенька дiв­чин­ка до батька:

- Чого се, та­ту, тiт­ка все пла­че? Так пла­че, що гос­по­ди! Що ма­ти їй ска­за­ла?

Брат змов­чав, тiльки по го­лiв­цi дiв­чин­ку пог­ла­див. По ве­че­рi збли­зив­ся до ме­не, сiв по­руч зо мною та:

- Сестро моя, - ка­же, - не жу­рись, го­луб­ко! До­сi жи­ли з то­бою лю­бенько, тре­ба б так i звi­ку­ва­ти. Нас тiльки двой­ко в свi­тi… По­да­руй моїй жiн­цi яке там нез­ви­чай­не сло­во, зро­би ме­нi та­ку ве­ли­ку лас­ку, сест­ро моя рiд­ненька!